Топ Новини

Свята, або кілька слів "ні про що"

22 січня 2013 в 14:56

Важко собі уявити, що всі сільські методи постійно триваючого зміцнення ефективної і ефектної самоорганізації громад, взаємовигідної, в тому числі, з чисто прагматичної точки зору, мають найменший шанс спрацювати в місті.

Драматичний з багатьох точок зору груднево-січневий період ми всі відбуваємо по-різному. В кожного з нас свої "точки входу" в насичений подіями святковий час. Свої ключові дати, святі імена, кулінарні преференції, рівень прогнозованої і реальної шкоди, завданої організмові, поведінкові моделі тощо. Але об'єднує всі ці розкидані впродовж двох місяців процеси відчуття радісної безтурботності, безтривожного забуття і, до певної міри, святкової безвідповідальності. Не хочеться говорити ні про серйозне, ні про розумне чи важливе, ані про будь-які обов'язки чи зобов'язання. 

Є територія, де все відбувається не цілком так. Особливо в тих регіонах, де шанують триетапний різдвяний цикл, процес святкування — динамічна соціальна історія самоорганізації громад, яка дає багатющий харч для роздумів і повчальних висновків. 

Йдеться про українське село. Села регіонів України, всім зрозуміло, різняться між собою надзвичайно. Традиціями, звичаями, рівнем заможності і т.д. Є села багаті, убогі, депресивні, мальовничі, системно нетверезі і т.п. Але єднає їх одне — всі вони є прикладом історії колективного виживання, того чи іншого рівня успішності. 

Так от є села, де "безтурботне" славіння Господа у три заходи, якщо пригледітись і розібратись, є яскравою ілюстрацією механізмів такого дивовижного виживання на щоденному рівні. Селяни регіонів України святкують так, як живуть. Завдяки тяжкій праці, дисципліні, вмінню швидко "орієнтуватись на ситуації" і добре структурованим взаєминам із односільчанами.

Ну бо по-перше, все це святкування — таки тяжка праця. І мова йде не лише про нескінченне куховарення, метання по магазинах і базарах, просто передсвяткова метушня, знайома нам всім до оскоми. Різдво на селі — серйозна штука, і ставляться до нього надзвичайно дисципліновано, слідуючи всім протокольним деталям, а це передбачає неабиякі зусилля, фізичні зокрема. Приміром, обов'язкові відвідини церкви можуть перетворитись на потребу перти по морозі на дуже солідну відстань. І це ще добре, якщо по рівному... А якщо батюшка обслуговує більш ніж одну церкву на ніч, різдвяна служба в церкві може початись о третій ранку, без жартів. 

Є в селах регіонів України традиція на всі три "празники" пізно ввечері ходити "в коляду" цілою "вулицею", заходячи у кожну хату. Обхід хат "вуличною колядою" — пригода теж не для слабких тілом і духом. Все це — праця, яка виконується з вражаючою відповідальністю і свого роду діловитістю. 

"Вуличне колядування" — традиція не лише зворушлива, але і повчальна. Регулюється воно неписаними, і ніби несерйозними правилами, які, звісно, всіма виконуються винятково дисципліновано. Хто, з ким і як ходить селом, колядує, і, сказати б, святкує — питання першочергове. Вертеп, як такий, вважається справою дітей та підлітків, при чому дівчат вище певного віку там побачите нечасто — включаються делікатні поняття "солідно-несолідно". Колядування від хати до хати цілою "вулицею" — справа одружених односельців, і кожна хата має бути представлена відповідно і т.д. 

"Вулиця" як феномен — запорука спільного виживання. Цілою "вулицею" селяни допомагають одне одному косити, будуватись — і колядувати. Відзначання різдвяних свят — лиш частина, хай і святкова, щоденної ефективної взаємодії. Вона ж, як водиться, в реальному житті породжує складну дипломатичну пісню про те, хто з ким говорить—не говорить, п'є—не п'є, сяде—не сяде і т.д. 

В колядування "вулицею", ясно, ці складні схеми просочуються також. Нюанс полягає в тому, що наступне жорстке правило — "обколядованою" має бути кожна хата. У різдвяну пору, коли базова людська повага одне до одного — святе, "вулиця" виробила цілий інструментарій працюючих схем виконання цього правила із врахуванням нюансів. Ну, по-перше, є хати, коло яких "вулиця" просто відвіншує на дворі, однак до хати не заходить. Але віншує. В більш заплутаних ситуаціях "вулиця" ділиться на кілька паралельних груп, у відповідності до того, хто в яких взаєминах перебуває із господарями. Бо текст протокольної "коляди" майже повністю присвячений різного роду побажанням господареві. Навіть Україна практично не згадується. Текст модифікується — скорочується або розгортається — в залежності від групової думки щодо статусу господаря. Результат цієї, на перший погляд, заплутаної схеми, такий — на вулиці немає жодної хати, під вікнами якої кілька десятків односельців не відгорланять щось святкове і привітальне, незалежно від того, чи вітатиметься дехто з них із господарями наступного дня. 

Хореографія "колядування" нехитра, але винятково дисциплінована. Співається під вікном, за яким ялинка стоїть. Ялинка, до речі, штука статусна, і теж має відповідати певним стандартам. Це не просто древко з голками — певні різновиди хвойних вважаються не просто малопрестижними, але й неприйнятними. Зрозуміти це складно, але це ще один з прикладів виняткової діловитості підходу до справи. До хати заходиться дослівно на одну чарку і мікрозакусь, і вже через п'ять хвилин в майже незбагненно самоорганізований спосіб кілька десятків в основному не кришталево тверезих людей пізно ввечері знімається і чалапає далі. І так — десятки разів. Атмосфера в тих хатах, куди таки заходять, панує діловито-весела, волю жартам різного рівня літературності з ентузіазмом і реготом дають вже по дорозі між хатами. 

Гумор села — ще одна специфічна історія. На своїй території місцеві зубоскали влучні і безжально-дотепні з миттєвою реакцією і яскравими каламбурами. Потрапляючи до міста, ну — в більшості до спальних районів наших міст, і втрачаючи невловиме енергетичне підживлення рідних місць, вони висихають і починають копіювати "городскіх" з відомими або сумними, або карикатурними наслідками. На своїй же вулиці вони неповторні, і створюють незабутню атмосферу. 

* * *

Чергові свята минули з черговим пост-святковим присмаком пом'ятих невеселих роздумів з приводу року наступного. Спустошіють запаси святкових наїдків і напоїв, згаснуть світла і трохи тихше стане на вулицях серед ночі. Сільські чоловіки роз'їдуться, хто куди, по заробітках. Жінки повернуться до буденщини. Будуть гризтись і миритись окремі сусіди. Але зцементована святами "вулиця" залишиться там, де була. Бо для "вулиці" святкування — це в глибині своїй дійство, швидше родинно-об'єднавче, ніж релігійно-обрядове чи декоративне. Це "середовищетворче" чаклування втягує в свої орбіти нову близьку і віддалену родину, нових сусідів — ближчих і дальніх.

Коли ті з нас, хто живе в місті, робили щось разом? Добре, хай не вулицею чи проспектом, а, скажімо, будинком? А круто було б. 

Мораль цієї історії проста. Важко собі уявити, що всі сільські методи постійно триваючого зміцнення ефективної і ефектної самоорганізації громад, взаємовигідної, в тому числі, з чисто прагматичної точки зору, мають найменший шанс спрацювати в місті. Ми не підемо косити, сушити і возити сіно всім будинком номер 128а, аби допомогти сусідові з дев'ятого поверху. Але, бодай те, як ми святкуємо найважливіші для нас свята року, може стати приводом для роздумів, які матимуть значення на цілий рік. Традиції корисні тим, що створюють свого роду форматний каркас, вибудовують подієвий скелет, на який ми вже можемо нанизати повагу один до одного і здатність робити щось разом.

Чи не найважливіший дивовижний урок, який винесе із різдвяних пригод бодай не зовсім байдужий спостерігач, такий. Наодинці (умовно) зі самими собою, у світі, де кожен сам по собі, ми вибудовуємо простір, сповнений потреб, бажань, кар'єрних планів, побутових викликів "першої необхідності", предметів меншої і більшої розкоші і т.п. Ходячи "вулицею" під січневим зоряним небом від хати до хати, усвідомлюєш, як мало нам з цього всього насправді потрібно…

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
USD 25.64
EUR 27.25
Останні новини