Єжи Гофман: «народ гірший, ніж ми про нього говоримо, але кращий, ніж ми про нього думаємо...»

Найвідоміший польський режисер Єжи Гофман оприлюднив у Києві своє рішення зробити трисерійний документальний фільм про історію України — від нашого Адама і до нашого Леоніда Кучми. Власне, із Кучми він і розпочав прес-конференцію, або ж презентацію проекту — режисер заявив, що початковим імпульсом послужила книга нашого Президента «Україна — не Росія». Всі, хто сидів біля мене, відразу почали усміхатися: ось, і він туди ж, поклони б’є. Неспроста, напевно. Ця фраза, найшвидше, позначає те місце, звідки режисер і його продюсер Єжи Михалюк очікують надходження українських інвестицій. Тому що, як пояснив Гофман, його компанія Zodiak Jerzy Hoffman Film Production кинулася в бій у розрахунку на те, що привабливість проекту зіграє свою роль, і люди потягнуться — із чековими книжками. Правда, серед олігархів українських патріотів якось не густо, а вже любителів кіно і поготів. Та якщо хтось з батьків нації детально пояснить, у чому річ, то вони зрозуміють, поспівчувають і навіть допоможуть...

А може, це все приверзлося, може, це наша давньорадянська звичка вичитувати між рядків що-небудь таке? (один із журналістів усе питав, чи буде у фільмі увічнений Кучма)? Адже підозра в тому, що картина готується до президентських виборів, відпадає — робота над нею завершиться восени наступного року. Втім, можна піарити й під час зйомок: дивіться, от як польський режисер любить і цінує не лише Україну як таку, а і її нинішню владу. Вражений думкою про те, що Україна, виявляється, не тільки не Росія, а й навіть не Польща він вклинюється в подієві прошарки сьогоднішньої політичної історії і...

Давши привід запідозрити зв’язок із владою, Гофман змушений був багатослівно пояснюватися. І на прес-конференції, і під час розмови з журналістом Андрієм Шевченком на 5-му каналі (слова, винесені в заголовок, узяті з цього телевізійного інтерв’ю). Він, мовляв, не є членом якоїсь політичної партії в Україні (та ніхто й не казав про це), його погляд на нашу історію буде суб’єктивний, але це неминуча суто особиста суб’єктивність, що буде гаситися участю українських (називалися імена Бориса Возницького, Юрія Чорнобая) і польських (Януша Пульнара, Владислава Серчика) істориків. Словом, «Гофманізація історії», проте дуже помірна. І — він усіляко дистанціюється від держави («якщо не братиме участь держава — я матиму більшу свободу»), оскільки відомо, як любить вона рулювати кінематографом, нав’язуючи йому свою ідеологію.

Те, як старанно пан Єжи роз’ясняв свою незаангажованість і непідкупність, підозри лише підсилили. Хоча напружувався він даремно. Особисто в мене Гофман викликає симпатію не тільки як режисер високого професіонального рівня, а й як людина, що перетворила роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» з антиукраїнського опудала на картину, де, на мій погляд, були сумлінно збалансовані болячки українські та польські. Тільки вже дуже упереджені люди могли побачити в картині щось антиукраїнське (пам’ятаю, один наш письменник у своєму фейлетоні відтворив події, що відбуваються у фільмі, із точністю до навпаки). А ще режисер має до нас особистий сантимент — дружину свою, Валентину, він знайшов у Києві. Після її смерті тяжіння до цих місць у нього лише посилилося. А ще — дружба з Богданом Ступкою...

Роман Балаян у своєму стислому спічі на презентації запропонував назву майбутнього фільму: «Україна — зізнання в любові». І висловив припущення, що в Україні нині просто немає кінематографіста, який зміг би зібрати гроші на подібну картину. Інший режисер, Микола Засєєв-Руденко, поставив запитання: «Як би поставилися у Варшаві до того, якби туди заявився українець із наміром зняти фільм про польську історію?» Так це ж нормальне явище, — відповідав Гофман, — коли чужоземець пише історію іншого народу. Прикладів цього чимало. Написав, приміром, британець Норман Девіс «Історію Польщі» — і добре. І взагалі, тут емоції режисера раптом підвищилися в градусі, «я для нормальних людей знімаю, а не для цих...», покрутив він пальцем біля скроні. «Це не буде підручник історії, я впливатиму на почуття...»

«Найосновніший результат майбутнього фільму — щоб люди в Україні, подивившись його, сказали з гордістю: я — українець! А за кордоном сказали так: Україна — чудова країна...»

А ще Гофман говорив про складність формування нації. Україна — молода держава, їй складно працювати зі свідомістю мільйонів людей, перебудовуючи, гармонізуючи її. От фільм і може допомогти в цій справі.

— А в руслі якої нації усвідомлюєте себе ви? — поцікавилася одна з журналісток.

— Я єврей, — із гідністю відповідав режисер. — Але... Я польський художник. Я виріс у польській історії, польській культурі, і тому все це (тобто єврейське і польське) існують у мені нероздільно... Повага до предків, їхньої віри — це не минає. Всі мої предки були рабинами в Жолкві...

Ви часто чули щось подібне в Україні? Презирство до «хохлів» — цього скільки завгодно, зокрема з боку самих хохлів, тобто українців, які з останніх сил вичавлюють із себе національні ознаки. Приміром, відомий актор Олександр Голобородько якось в одній із телепередач так пояснив свій вибір російського театру після закінчення інституту: «Я, як хохол, зорієнтувався, де глядачів буде побільше...» Так, може, після фільму «чужоземця» Гофмана подібних «зоорієнтованих» людей у нас буде менше? А більше тих, хто — незалежно від етнічного походження — буде прилучений до культури українського народу, зберігаючи повагу до себе та своїх предків?

Сам фільм складатиметься з трьох серій по 45 хвилин. Перша розповість про часи, починаючи з Київської Русі й до Богдана Хмельницького. В другій глядачі побачать події, що сталися від Переяславської ради і до першої Ради вже ХХ століття. Третя познайомить із версією історії за останні дев’яносто років.

Зйомки проводитимуться в Україні (Київ, Чернігів, Канів, Переяслав-Хмельницький, Дніпропетровськ, Херсон, Крим, Львів, Закарпаття), у Польщі (Варшава, Краків, Вроцлав), США та Канаді (архівах, музеях, бібліотеках). Публіці картину представлять у вересні майбутнього року.

А взагалі Гофман не такий вже й чужий нам. Його споріднює з нами досвід життя в колишній імперії. Восьмирічним хлопчиком він був вивезений у Сибір. Навчався у ВДІКу. Дуже добре знає російську мову... Не далекий він і неігровому кіно, оскільки починав як режисер-документаліст, зняв майже три десятка стрічок саме в цій якості. Досвід 72-річного кінематографіста великий і різноманітний. А історія — його коник, фільми «Пан Володиєвський», «Потоп», «Прекрасна незнайомка» відомі майже всім. Отже, Боже поможи! І чекатимемо — до прем’єри залишився рік. Втім, судячи з презентації, на цій картині в Гофмана солідна медійна підтримка... Отже, про зйомки ми почуємо ще не раз.