ПРИГОДИ «ЗОЛОТОГО РИСУ», АБО ІСТОРІЯ ОДНОГО НАУКОВОГО ПРОРИВУ

Створення методами генної інженерії «Золотого рису» (1999 рік) стало, безсумнівно, однією із найпримітніших віх в історії біотехнології. Викликавши спочатку шквал захоплених відгуків і публікацій у різних виданнях, подія потім перестала бути настільки цікавою для суспільства. Яка ж доля цієї багатообіцяючої розробки? Щоб отримати відповіді на ці запитання, як то кажуть, із перших рук, редакція «ДТ» вирішила звернутися до всесвітньо відомого професора-генетика Інго Потрикуса, чиє ім’я сьогодні нерозривно пов’язане з винаходом «Золотого рису». Попри зайнятість, учений усе ж відгукнувся на наше прохання і прислав електронною поштою великий науковий нарис, настільки цікавий, що ми вирішили його опублікувати (правда, дещо скоротивши текст).

Редакція висловлює подяку за сприяння в підготовці цієї статті професору Ярославу Блюму, заступнику директора Інституту клітинної біології та генної інженерії НАН України.

«Золотий рис» набув у наші дні популярності, отримавши підтримку з боку наукової громадськості, агробіотехнологічної промисловості, засобів інформації, громадськості, авторитетних міжнародних організацій, що вивчають питання сільськогосподарських досліджень охорони здоров’я (ВООЗ), продовольства (ФАО) і економічного розвитку, але також зустрівши неприйняття з боку опонентів, які проти генетично модифікованих організмів (ГМО).

«Золотий рис» є прекрасним прикладом того, яку користь може принести генна інженерія рослин споживачам. Особливо це стосується країн, що розвиваються, де завдяки генетично модифікованим організмам з’являється набагато більше можливостей забезпечити населення продовольством. Водночас противники ГМО стурбовані тим, що ця культура може стати таким собі «троянським конем», здатним відкрити доступ у країни, що розвиваються, іншим застосуванням технологій генної інженерії, а також стимулюванню визнання генетично модифікованих продуктів харчування. Індра Вейзіл* переконав мене написати «Історію «Золотого рису» і показати все, що залишилося в тіні успіху і виявилося вкрапленим у канву численних невдач і помилок. Ця розповідь, що охоплює всю історію розвитку генної інженерії рослин, може становити інтерес для тих, хто стикається з численними специфічними проблемами стратегічних досліджень, де мета визначається на самому початку й успіх вимірюється стосовно вихідної цілі, а не стосовно привабливих академічних рішень.

Роки захоплюючих експериментів
і болісних пошуків

Моя наукова кар’єра і мій інтерес до генної інженерії зародилися 1970 року з першими експериментами на протопластах петунії в лабораторії професора Д.Хесса в Штутгарт-Гогенхеймі в Німеччині. Ми регенерували фертильні рослини з протопластів мезофілу, вводячи ізольовані ядра і хлоропласти в протопласти, і обробляли протопласти оголеної ДНК, намагаючись здійснити перенесення генів. В одному захоплюючому експерименті ми використовували ДНК чистої лінії домінантних петуній із червоними квітками для того, щоб трансформувати протопласти чистої лінії рецесивних рослин із білими квітками. В разі успіху ми очікували отримати рослини з рожевими квітками. Коли врешті отримали цілу оранжерею рослин із рожевими квітками, зрозуміли: щось пішло не так. Наскільки потім змогли з’ясувати, ми взяли листя ізоляції протопластів із популяції молодих гетерозиготних рослин, які росли в тій же оранжереї. На щастя, свої результати ми не опублікували, проте під їх впливом я був налаштований дуже скептично, коли Пітер Карлсон повідомив про свої знамениті «соматичні гібриди» Nicotiana glauca x Nicotiana langsdorfii.

1973 року я розпочав роботу з розвитку нових технологій для зернових (почавши з ячменю) і спробував повторити те, що так легко вдалося з петунією. Наші досліди привернули увагу професора Мельхерса, який створив невеличку дослідницьку групу в Інституті генетики рослин товариства Макса Планка в Ладенбурзі—Хайдельберзі. Моїми колегами-ентузіастами стали Емріс Томас і Герд Венцель, а також студенти-випускники Херст Льорц і Крістіан Хармс. Усі ми зосередилися на тканинах злаків і на клітинних культурах пшениці, ячменю, кукурудзи та жита. Однак систему регенерації протопластів мезофілу розвинути не вдавалося, попри те що я, озброївшись досконалішим протоколом культури клітин на основі методу мікрокраплі, перепробував 120 тисяч умов культивування протопластів, включаючи 7-факторну градієнтну суміш усіх відомих регуляторів росту в широкому діапазоні концентрацій. Найбільше, чого я зміг досягти в експериментах із протопластами мезофілу пшениці, було утворення 60-клітинного «глобулярного проембріоїда», який, однак, не захотів розвиватися далі. Але цією роботою зацікавився агротехнічний відділ компанії Сіба-Гайгі (Ciba-Geigy), де збиралися доповнити орієнтовані на фармацевтику дослідження в нещодавно організованому Інституті Фрідріха Мішера в Базелі підрозділом агробіотехнологічних досліджень (так, уже 1975-го!). 1976 року інститут запропонував мені створити три групи з вивчення біології рослин, які я постарався скоординувати з проблем генної інженерії, мутагенезу і гаплоїдів злакових зі своїми колегами Патріком Кінгом і Емрісом Томасом. А оскільки напрям мезофільних протопластів вперто не бажав давати результатів, ми досліджували втрату компетентності клітин у процесі листової диференціації. І виявили, що поза триміліметровою базальною областю молодого листка злакових рослин клітини є остаточно диференційованими. Тому ми шукали альтернативи, схожі на соматичні ембріоїди, вирощені з базальних листових сегментів, особливо ефективних у сорго, і досліджували відновлення росту тканин кукурудзи у відповідь на ураження грибком Ustilago maydis.

На початку 80-х років було доведено, що утворення корончастих галлів — пухлин у рослин — базується на природних процесах трансформації. Само собою зрозуміло, що багато лабораторій сфокусували свої зусилля на розвитку методів трансформації рослин із використанням так званих Т-ДНК з агробактерій, що викликають утворення пухлин у рослин, для створення «векторів», які несуть у собі чужорідні гени, необхідні для трансформації. Ми ж узялися за розвиток безвекторних систем трансформації «прямого трансферу гена» шляхом інкубації протопластів у ДНК. Цей напрям був гаряче підтриманий двома досвідченими молекулярними біологами Барбарою і Томасом Хорн. Таке тісне співробітництво між фахівцями в галузі культури тканин і молекулярних біологів незабаром призвело до створення системи трансформації, незалежної від Agrobacterium. Особливо цінним виявився внесок Єжи Пашковського, молодого доктора наук із Польщі. Завдяки його активному посередництву між двома групами, ми змогли першими отримати тютюн із «прямим переносом гена». Щоб повторити цей успіх на кукурудзі, потрібні будуть ще два роки напруженої роботи.

Такий прорив відбувся завдяки концепції Індри Вейзіла превентивної диференціації в зернових шляхом утворення «ембріогенних суспензій», що зіграла, як було показано пізніше, вирішальну роль в отриманні трансгенних злаків. Спроби трансформувати ембріогенні культури за допомогою Agrobacterium не дали переконливих результатів. А тим часом Джон Сенфорд і Тед Кляйн винайшли свій «божевільний» метод біобалістичної трансформації, який успішно застосовувався для отримання трансгенних сортів тютюну, бавовни і так далі. Ембріогенетичні суспензії були ідеальним матеріалом для біобалістичної обробки. Крім того, вони були єдиним джерелом тотипотентних протопластів зернових. Саме цей напрям ми й обрали для подальшої розробки. Наприкінці 1985 року мені запропонували створити (разом із Джозефом Несбергером, професором фізіології зернових) новий інститут, що поєднує фундаментальні та прикладні дослідження.

Так починалася «рисова» епопея

Саме в цей час наша команда поповнилася Свапаном Даттою, і ми розпочали роботу з рисом.

Свапан Датта разом зі своєю талановитою дружиною приєдналися до нас, дізнавшись про мої експерименти з протопластами. Проте я на той час був захоплений зовсім іншою ідеєю — розвитком методу мікроін’єкції ДНК для трансформації клітин, оточених клітинною стінкою. Це при тому, що роки неймовірних зусиль не увінчалися позитивними результатами (на відміну від успіхів із мікроін’єкцією ДНК у протопласти, що не мають такої стінки). Датта попросив дозволу працювати позаурочно саме з культурами протопластів, і незабаром йому вдалося отримати перший трансгенний рис, стійкий до гігроміцину. Датта представив мене Гарі Тенессену з Фонду Рокфеллера, котрий у той час інвестував значні суми в програму біотехнології рису. Щоправда, далеко не всі ці гроші витрачалися саме на роботи з рисом. Завдяки фінансовій підтримці фонду ми вже 1996 року одержали перший рис, стійкий до комах. Щоправда, на нещастя, ми використовували дикий тип Bt, і знадобився ще рік казуїстики щоб отримати дозвіл використовувати синтетичний ген від компанії Сіба-Гайгі. На початку 90-х я дізнався, що «продовольче забезпечення країн, які розвиваються» має не лише кількісний аспект, а й якісний. Основні проблеми недоїдання були ідентифіковані з дефіцитом заліза, йоду та вітаміну А. Цей момент і став відправною точкою пригод «Золотого рису».

Коли традиційні рішення
не приносять результату

Анемія, обумовлена дефіцитом заліза, є одним із найпоширеніших і найсерйозніших наслідків порушення харчування. Недоїдає більше двох мільярдів людей, це переважно жінки і діти. Наслідком недоїдання вагітних жінок є мільйони смертельних випадків серед матерів і немовлят під час пологів, а також крововиливи і сепсис у післяпологовий період. У дітей і підлітків навіть незначне недоїдання може викликати порушення розумового розвитку. Люди будь-якого віку в умовах недоїдання страждають на ослаблення імунної системи, погіршення фізичного і розумового стану, зниження працездатності. Дуже великою небезпекою є недоотримання з продуктами харчування адекватної кількості заліза, що стає основною причиною залізодефіцитної анемії. За даними ЮНІСЕФ, у світі два мільярди чоловік страждають від такої анемії, а кількість людей, що відчувають дефіцит заліза, майже вдвічі більша — 3,7 мільярда чоловік, переважна більшість із яких жінки. У країнах Африки й Азії залізодефіцитна анемія є причиною 20 відсотків смертей серед породіль.

Через нестачу вітаміну А у світі щороку вмирає один мільйон дітей. А ще 230 мільйонів дітей (за даними ВООЗ) живуть із загрозою клінічної або субклінічної недостатності вітаміну А, стану, який можна попередити. Дефіцит цього вітаміну робить дітей особливо вразливими до будь-яких інфекцій і ускладнює перебіг багатьох захворювань, є також причиною сліпоти, яка щороку виникає у 500 тисяч дітей з країн, що розвиваються. Збагачення їжі вітаміном А, за даними ЮНІСЕФ, на 23% знижує дитячу смертність.

Каротиноїдів, які організм людини використовує для отримання вітаміну А, у зернах рису немає. Саме тому від його нестачі часто потерпають там, де рис є основною їжею. Кількість заліза в організмі залежить як від його наявності в продуктах харчування, так і від здатності до його засвоєння в процесі травлення. Найкраще засвоюється залізо, що міститься в м’ясних стравах, багатих на кров і м’язову тканину. Однак через дорожнечу і дефіцит м’яса в бідних країнах основним джерелом заліза в їжі людини є овочі, а його засвоюваність набагато нижча, аніж заліза з м’ясопродуктів. Більш того, у рослинній їжі й у зернових, включаючи рис, міститься фітинова кислота, потенційний інгібітор усмоктування заліза. Аскорбінова кислота, на яку багаті фрукти й деякі овочі, стимулює абсорбцію заліза рослинного походження. Однак дієта населення країн, що розвиваються, зазвичай також дуже бідна на фрукти й повноцінні овочі. Саме тому профілактика залізодефіцитної анемії і нестачі вітаміну А донедавна велася у трьох напрямах: поширенням харчових добавок (насамперед вітаміну А в капсулах), підвищенням якості харчових продуктів (наприклад, додаванням заліза до пшеничного борошна) і шляхом підвищення дієтологічної грамотності населення. Та все ж, за словами Пера Пінструп-Андерсена, генерального директора Міжнародного дослідного інституту продовольчої політики, задовільне вирішення цієї проблеми з’явиться лише після того, як стане можливим компенсувати відсутність ключових компонентів у повсякденних продуктах харчування.

Саме це завдання ми перед собою й поставили. А оскільки в ендоспермі рису провітамін А не містився взагалі, а залізо було присутнє в мінімальних кількостях, зате було предосить інгібітору його всмоктування, то вирішити проблему можна було лише методами генної інженерії.

Багато хто вважав,
що шансів на успіх
у нас небагато

З приводу фінансування «рисового» проекту я звернувся до найбільшої у світі компанії з виробництва харчових продуктів — Нестле (Nestle). Однак вона, на щастя, не проявила зацікавленості. Те, що це було дійсно «на щастя», я зрозумів лише в ретроспективі, бо ця відмова залишила проект відкритим для участі в ньому громадських фондів, що згодом мало велике значення для можливості вільного поширення кінцевого продукту в країнах, які розвиваються. Запропонувавши здійснення цього проекту Пітеру Буркхарду під патронажем Пітера Беєра, ми звернулися по допомогу у фінансуванні до Фонду Рокфеллера. У відповідь Гарі Тенессен організував для нас 1992 року в Нью-Йорку конференцію «мозкового штурму». Більшість її учасників зробили висновок, що проект має не дуже багато шансів на успіх, однак через його потенційну важливість спробувати все ж варто. Та й дійсно, існувало більше ста наукових причин, з яких неможливою була не лише координована робота задуманої системи ферментів, а й саме її існування. Ті, хто мав необхідні наукові знання, мали всі підстави не вірити в успіх експерименту. Після того, як ми вже отримали «Золотий рис», я дізнався, що навіть мій партнер Пітер Беєр, а також наукові консультанти ради директорів Фонду Рокфеллера, за винятком Ральфа Кватрано, не вірили в здійсненність задуманого. Це демонструє переваги мого незнання і моєї наївності: із суто інженерським складом розуму я був непорушно оптимістичним і зміг проштовхнути весь проект навіть після того, як Фонд Рокфеллера припинив фінансування групи Беєра.

Хоча в цілому на реалізацію проекту знадобилося вісім років, перший прорив відбувся після того, як Пітер Буркхард 1997 року продемонстрував фенотипічно нормальні, фертильні трансгенні рослини рису, що містять ген фітоен-синтетази і виробляють достатню кількість фітоену у своєму ендоспермі. Цей прорив означав установлення двох важливих фактів: по-перше, принципову можливість викликати відхилення системи у бік синтезу бета-каротину, а, по-друге, те, що таке відхилення не матиме серйозних наслідків для фізіології та розвитку рослин. Реалізація цієї частини проекту була завершена завдяки працям Паоли Люккі, Андреаса Кльоті і Ху Дон Є. Останній протягом року істотно змінив методику експерименту і вивів 500 незалежних трансгенних ліній. Однак, оскільки в оранжереї місця вистачало тільки для 50 із них, він вибракував найменш вдалі 450 ліній і до стадії зрілості довів лише кращі 50. Саме з ними він і виступив на прощальному симпозіумі, організованому 31 березня 1999 року, у той день, коли я за віком вийшов на пенсію. Саме тоді публіці вперше був продемонстрований багатий на бета-каротин рис, зерна якого мали золотавий колір різноманітної інтенсивності.

На цьому ж симпозіумі Паола Люкка повідомила про свій «рис із високим вмістом заліза».

Статтю нам повернули назад

«Рисовий» проект було визнано науковим проривом, бо він став першим випадком багатоетапної інженерії і містив суттєві технічні досягнення. До того ж, це було дуже своєчасною демонстрацією позитивних досягнень технології ГМО. Ми відіслали свою статтю до журналу Nature разом із супровідним листом, що пояснював її важливість для поточних дебатів про ГМО. Проте редактор журналу не вважав нашу статтю гідною навіть того, щоб показати її рецензенту, і негайно повернув нам її назад, навіть попри підтримку найвідоміших європейських учених. На щастя, про «Золотий рис» почув Пітер Рейвен із Ботанічного саду Міссурі, і останньої хвилини запросив мене на XVI Міжнародний ботанічний конгрес (серпень 1999 р.). Він також подбав про організацію прес-конференції і переконав редактора журналу Science ознайомитися з моєю статтею, котру відразу ж було прийнято до друку. Потім була презентація на біотехнологічній конференції журналу Nature у Лондоні, тематична стаття в журналі Time, численні повідомлення на телебаченні, радіо, в міжнародній пресі. Однак простий приклад демонструє розбіжності в сприйнятті цих питань Європою й рештою світу. Після опублікування наших матеріалів у журналі Time планувалося, що вони з’являться в європейському виданні наступного тижня. Цього не сталося протягом наступного півріччя.

Довелося долати бюрократичні перепони

«Золотий рис» створювався для бідного і незаможного населення країн, що розвиваються, яке відчуває дефіцит вітаміну А і заліза. Цей рис безкоштовно в необмеженій кількості мав надійти до місцевих фермерів. Пітер Беєр оформив заявку на патент, і ми з ним, як творці, вирішили поширювати цю технологію безкоштовно. Враховуючи, що у фінансуванні проекту були задіяні лише громадські фонди, ми вирішили, що домогтися задуманого буде не так уже й складно. Тим більше що позиція Фонду Рокфеллера та Швейцарського федерального технологічного інституту щодо цього питання збігалася з нашою. Однак Європейська комісія, що надала фінансову підтримку Пітеру Беєру, висунула умову, за якою промислові партнери проекту «Каротин плюс», невеличкою частиною котрого став і наш проект, могли пред’явити права і на наші результати. Оскільки ЄК взяла участь у фінансуванні нашого проекту лише на найостаннішому етапі й у дуже незначному обсязі, ми вирішили, що її претензії не можуть бути досить серйозними. Однак незабаром з’ясувалося, що двом приватним особам відстояти свої права не під силу. Ми терміново потребували впливового партнера. Ним стала компанія «Зенека» (Zeneca), що погодилася на найщедріші умови поширення цієї технології в «гуманітарних цілях». Саме «Зенека» і стала власником ексклюзивної ліцензії на комерційне застосування нашої технології, узявши на себе також і підтримку її використання з гуманітарною метою. Особливу роль у цьому зіграв Адріан Дюбок, якому вдалося подолати чимало бюрократичних перепон на шляху нових технологій до тих, хто найбільш потребує їх.

З приводу практики патентування в науках про життя

Тут доречно зробити загальніше зауваження з приводу патентів і непримиримої опозиції до практики патентування в науках про життя. Оскільки ми не знали, скільки саме і яких конкретно прав на інтелектуальну власність ми торкнулися в процесі створення «Золотого рису», а можливість некомерційного використання цієї технології потребує повної законодавчої «свободи дій», то Фонд Рокфеллера організував проведення спеціального аудиту в рамках ISAAA (Міжнародна служба із впровадження сільськогосподарських розробок). Його результат був шокуючим: знадобилося узгодження за 70 окремими патентами на інтелектуальну і технічну власність, що належить 32 різноманітним компаніям і університетам. А тут ще виникли претензії до мене з приводу угоди про трансфер матеріалів, який безпосереднього відношення до «Золотого рису» не мав, однак добряче ускладнював нам життя. Мені здавалося геть неприпустимим, навіть аморальним, що досягнення, засноване на дослідженнях, проведених у громадських інститутах винятково на кошти громадських фондів, і задумане з гуманітарною метою, опинилося в руках тих, хто примудрився раніше запатентувати чи придбати права на технології, які дають можливість подальшого розвитку. Виходить, хоч би яке дослідження проводив учений, його результати опиняться в руках промисловості (чи деяких університетів). Я вже готовий був приєднатися до найрадикальніших противників патентування, як раптом усвідомив, що без патентного права створення «Золотого рису» було б просто неможливим. Адже лише завдяки патентуванню творці нових технологій не тримали їх у секреті, як це практикувалося нещодавно, а робили надбанням громадськості. Тому боротися слід не проти патентної практики, а за її раціональне застосування. Завдяки наростаючому тиску з боку громадськості дедалі більше провідних компаній добровільно погоджуються на використання своїх патентів і ліцензій з гуманітарною метою, якщо це не суперечить їх комерційним інтересам. Саме про це і йшлося на сателітній зустрічі в рамках Всесвітнього симпозіуму з продовольчої цінності, що відбувся у штаті Айова 2000 року і завдяки якому дійшли згоди з цього питання всі учасники, включно з агробіотехнологічними компаніями.

Випробування
на безпеку передачі технології

Вирішивши всі наукові проблеми і працюючи над отриманням «свободи дії», ми зіткнулися з проблемою безпеки передачі технології. І ця проблема є набагато серйознішою, аніж може видатися на перший погляд. «Золотий рис», як і будь-яка технологія ГМО, потребує застосування всіх запобіжних заходів з дотримання всіх установлених правил і положень (а там, де їх ще немає, — їх розробки та прийняття). Для вирішення цієї проблеми нам довелося організувати «Гуманітарну колегію «Золотий рис», активну підтримку секретаріатові якої надав Адріан Дюбок із компанії «Зенека». Крім того, неоціненна допомога надійшла до нас із боку Катаріни Дженні з ISCB (Індо-швейцарське співробітництво в біотехнології) — організації, що фінансується спільно Департаментом біотехнології Індії та Швейцарською корпорацією розвитку. Завдяки цій організації, а також підтримці індійської Ради з сільськогосподарських досліджень, Індія взяла на себе роль лідера в освоєнні біотехнологій і може в цьому питанні слугувати моделлю для інших держав. Кожний проект проходить всебічне обговорення з ретельним співставленням усіх «за» і «проти», включаючи питання біологічної доступності, харчової цінності, токсикології, ризику виникнення алергічних реакцій, соціально-економічних і екологічних наслідків. Вся технологія перебуває під безпосереднім контролем із боку інститутів й університетів, що гарантують дотримання всіх правил і застережних розпоряджень. Крім того, проводяться спеціальні дослідження з адаптації нової технології до місцевих умов. Завдяки участі у фінансуванні цих проектів Світового банку й інших міжнародних фінансових організацій, додаткові витрати на всі ці дослідження не позначаються на доступності нових технологій для місцевих фермерів.

Виклик опозиції ГМО

«Золотий рис», що втілив усі побажання ГМО-опозиції, раніше висловлені в критичних зауваженнях із приводу застосування нової технології, повністю відкидає всі її аргументи проти генетично модифікованих рослин:

— «Золотий рис» не був створений ні індустрією, ні в інтересах індустрії;

— його застосування вирішує життєво важливу проблему шляхом удосконалювання традиційного образу харчування;

— вирішення проблеми довгострокове, безкоштовне і не вимагає додаткових ресурсів;

— немає побічних ефектів, характерних для «зеленої революції»;

— індустрія не отримує вигоди від його застосування;

— вигоду отримують бідні і знедолені;

— місцевим фермерам технологія надається безкоштовно і без обмежень;

— не створює їх залежності від великої індустрії;

— може вирощуватися без додаткових вкладень;

— не дає переваг багатим землевласникам;

— може висіватися наступного року із залишків зібраного врожаю;

— не скорочує сільськогосподарське біологічне розмаїття;

— не впливає на природне біологічне розмаїття;

— досі не виявили жодного суттєвого негативного впливу на довкілля;

— не виявили також жодного суттєвого ризику для здоров’я споживачів;

— традиційними методами отримати такий сорт неможливо тощо.

Тож оптимісти могли б очікувати, що опозиція схвально сприйме нову технологію. Та оскільки в реальності все відбувається навпаки, й опозиція ГМО робить усе від неї залежне, щоб перешкодити «Золотому рису» потрапити в руки фермерів-виробників, ми дійшли висновку, що в організаторів цього протистояння існують й інші, приховані, політичні мотиви. Опозицією керують не стільки турбота про довкілля, здоров’я споживачів, необхідність допомоги бідним і знедоленим, скільки рішуча боротьба проти технології задля політичного успіху. Це може досить толерантно сприйматися в багатих країнах, чиє населення і без цієї технології живе цілком благополучно. Проте в бідних країнах, де вона означає вододіл між життям і смертю, здоров’ям і важкими хворобами, толерантність неприпустима. Ставши на шляху «Золотого рису» до бідного населення країн, що розвиваються, опозиція має взяти на себе відповідальність за майбутні мільйони смертей і випадків сліпоти.

Епілог

Отже, отримання «Золотого рису» стало можливим, оскільки:

— у мене було стабільне суспільне фінансування протягом тривалого часу, яке я міг використовувати незалежно від думки інших;

— в особі Пітера Беєра я мав ідеального партнера, який розумів фундаментальні засади науки і забезпечував необхідну генну й аналітичну експертизу;

— Фонд Рокфеллера протягом тривалого часу охоче надавав додаткову фінансову підтримку;

— Швейцарський федеральний інститут технології підтримував концепцію стратегічних досліджень для країн, що розвиваються;

— проект був підтриманий групою працівників-ентузіастів (понад 60 чоловік), що бажають зробити свій внесок у вирішення проблеми продовольчого забезпечення;

— моєї наївності вистачило для того, щоб повірити в успіх.

Скорочений переклад
з англійської
Оксани ПРИХОДЬКО

* Індра Вейзіл — американський учений, найбільший спеціаліст в галузі біотехнології злакових, президент Міжнародної асоціації з культури тканин, клітин і біотехнології рослин.