Дмитро Малаков: «Куди поділися київські традиції?»

Відомий києвознавець, старший науковий працівник Музею історії Києва Дмитро Малаков якось зазначив, що не зважати на історію Києва стало своєрідною формулою поведінки в місті. Сьогодні, коли корінні кияни вважаються зникаючою натурою, тим цікавіше дізнаватися про історію та спосіб життя столиці в такому ще недавньому минулому. Розповідь про Київ надзвичайно стриманого щодо себе особисто Дмитра Малакова розкриває, проте, і його особистість, і його позицію, а також своєрідний ракурс сприйняття світу.

«Прийдіть до нас княжити»…

— На превеликий жаль, Київ не продукує керівників зі свого середовища. Вони приходять ззовні — чужі, байдужі. За всю історію Києва містом ніколи не правили кияни. Навіть за двісті років існування посади міського архітектора її обіймали хіба що двоє-троє киян. А те, що при владі перебувають люди, не вкорінені тут, засвідчує, що проблеми міста їх не обходять, — розповідає Дмитро Васильович.

— Звернімося до радянської історії. У 1934 році Київ став столицею УСРР (потім УРСР). Тоді в місто прибула керівна група з Харкова — Постишев, Косіор, а з ними приїхали і проектувальники. За легендою, коли харків’яни перетинали Дніпро, Постишев, подивившись з вікна вагона на численні храми та дзвіниці, які височіли над зеленими київськими горами, сказав, що місто має «несоціалістичний» вигляд. І почалося створення «соціалістичного вигляду» — руйнувалися храми, до того ж переважно українського бароко, — те, що найцінніше і найдорожче. Серед них були шедеври — Михайлівський Золотоверхий собор, Благовіщенський собор на Подолі, Пирогоща. А це пам’ятки, які походять з ХІ—ХІІ століть. Натомість почали виникати архітектурні «монстри» на зразок споруди НКВС — зараз там Будинок уряду. В історичному центрі Києва, на Михайлівській площі, мав постати урядовий майдан з Будинком уряду на місці знищеного заради цього Михайлівського Золотоверхого собору. Зникала і суто київська традиція цегляних фасадів. Вправність мулярів через «більшовицькі темпи» підупала, а нова цегла вироблялася низької якості. Так, Інститут біохімії на вулиці Леонтовича, 9, споруджено із цегли зруйнованої церкви Олександрівської лікарні та зі спаленого у 1920 році млина Бродського на Подолі.

По війні 1941—1945 років змінилося корінне населення Києва. 1914 року в місті було 623 тисячі жителів, потім ця чисельність зменшувалась і почала зростати вже у 30-х роках. У 1940 році у столиці було 930 тисяч населення. А коли почалася війна, до війська пішло 200 тисяч киян, 325 тисяч евакуювалося на схід, 100 тисяч київської молоді вивезли до Німеччини, понад 100 тисяч киян нацисти розстріляли в Бабиному Яру. Наприкінці 1943 року в Києві залишилося 180 тисяч киян. По війні, звичайно, люди поверталися з фронту та евакуації. І на той час столиця втратила носіїв живої пам’яті, міської культури та традиційного київського побуту. Повоєнне відновлення міста вимагало великої кількості робочих рук — їх постачало село. Колгоспники тоді були позбавлені паспортів, і молодь тікала до Києва, щоб вступати до ремісничих училищ. Я пам’ятаю таблички у парках і скверах: «По газонах не ходити», «На траві не лежати». Просто приїжджі з сіл «бенкетували» на траві з батоном та оселедцем — столичною смакотою, не маючи навичок життя в місті. М’якенька травичка вабила більше, ніж міське каміння… Та створення нової київської людності було природним процесом. Але Київ не українізувався наприкінці 40-х—на початку 50-х років минулого століття: новоприбулі кияни намагалися швидше перейти на російську — «міську» — мову у здавна зрусифікованому Києві, їм не хотілося розмовляти українською — «сільською», — «это неприлично».

Справжні кияни досі не сприймають лівий бік Хрещатика — це «радянський самопал», там нічого немає від тогочасної європейської архітектури: боялися «тлетворного влияния Запада». Тоді Хрущов керував Україною, і архітектори зуміли донести до нього, що традиційна українська кераміка — це диво, якого немає ніде у світі. Так і виник новий Хрещатик — з облицьованими візерунчастою керамічною плиткою фасадами та химерними керамічними прикрасами, схожими на кремові торти. Міський фольклор доніс до нас вислів тодішніх киян — «маячня божевільного кондитера».

Наприкінці 50-х років Київ став містом-мільйонником. Він продовжував «висмоктувати» робочу силу з сіл — треба було розбудовувати житловий фонд, нові заводи і фабрики. Для новоприбулої молоді, яка вчилася і працювала у столиці, стала замість гімну пісня на слова Дмитра Луценка «Як тебе не любити, Києве мій». Ще була жива київська традиція милуватися красою Лівобережжя з наддніпрянських круч. «Дорогими для мене стали схили Дніпра», — співалося у пісні, та нові завзяті «озеленювачі» засадили ті схили деревами, і гарна міська традиція пішла в небуття.

Початок 70-х років — так званий «исход» — від’їжджали євреї. Став порожніти Поділ. А до війни в Києві було 26% єврейського населення. Я дуже добре пам’ятаю, як навесні 1944 року почув новину: «Євреї з’явилися!» — і це звучало як «Весна прийшла!», як символ повернення до звичного мирного часу.

Там, де живуть не люди, а гроші

— Що відбувається зараз із нашим містом? Коли були генеральні плани забудови столиці (а вони ведуть початок іще з ХІХ століття), неможливо було спорудити будівлю там, де це не передбачено. Так тривало до середини 90-х років, а далі почався будівельний «беспредел», настав час «архітектурного хуліганства». Тодішній мер Києва Олександр Омельченко затвердив постанову «про ущільнення забудови центру міста». На практиці це означало зникнення київських подвір’їв, спортивних та дитячих майданчиків, скверів. У новозбудованих «монстрах» живуть не люди, а гроші, — нерухомість стала хорошим вкладенням капіталу. Тож не світяться ввечері вікна «висоток».

Новий час змінив у людей і уявлення про справжній дух Києва. Раніше вважалося, що київське дерево — така ж святиня, як корова в Індії. Це пішло ще з древлянських часів, коли для людини був звичним прихисток під зеленою кроною від пекучого сонця та від дощу. Дерева — справді гордість Києва. Мені найбільше подобається дивитися на них узимку, на сплетіння голого гілляччя: коли роздивляєшся — як з цікавою людиною розмовляєш… Раніше, щоб знищити дерево у столиці, потрібен був дозвіл. А тепер безкарно вирубують цілі гаї…

Будівлі, що зводяться зараз у Києві, — це дурно викинуті гроші, які, на превеликий жаль, породили своєрідний прошарок проектуючої братії, яка відверто знущається з киян. Вважається, що до двадцяти поверхів прибутку немає, а чим вищі й дорожчі будинки, тим більший гонорар архітектора. А замовник, отой анонімний інвестор, — переважно приїжджий зі сходу країни, не має уявлення ні про міську культуру, ні про естетику. Та його самолюбство потішене — як у «голого короля» з казки Андерсена.

А запросити для розбудови міста іноземних архітекторів — знову ж таки, «прийдіть до нас княжити», — соромно і корпоративно невигідно. На часі розбудова Контрактової площі: тут має відбутися конкурс архітектурних проектів, та кияни мають право не довіряти нашим «майстрам»… Так само — з реконструкцією Львівської площі, де гору беруть не зручність для киян чи містобудівничі засади, а голий зиск.

За часів окупації був вислів «при німцях» — не «під німцями», ніби вони самі по собі, а ми самі по собі. Зараз ми переживаємо аналогічні часи — сучасні «грошові мішки», які руйнують Київ, нас не чують і не бачать, а ми їх зневажаємо. На цей стан накладається і переміщення населення столиці: наша молодь їде за безцінь працювати на Захід, натомість наші робочі місця, від найвищих крісел до прибиральників, заповнюють вихідці зі сходу країни — донеччани, луганчани, харків’яни. Саме ці люди сьогодні диктують Києву свої правила поведінки, життя, політики, моралі. І з появою саме цього прошарку людності Київ докорінно змінився.

До речі, істотним є вплив села на міську культуру, адже приїжджі ставали також і архітекторами. У п’ятдесяті роки зводилися будинки, де вхід робили не з вулиці, а з двору. Суто ментально це був подвійний рубіж безпеки, оскільки на сільському обійсті спершу йдуть ворота, подвір’я, а вже далі — хатні двері… Ті, хто виріс у «безповерховій» хаті, не сприйняв міських балконів і хутко зробив з них як не засклену веранду, так комору. Як наслідок — назавжди загинули гарні фасади старих будинків.

Наприкінці 90-х у столиці почали знищувати крамниці на перших поверхах житлових будинків (там відкрили зали гральних автоматів, кав’ярні та банки). А де ж купувати хліб насущний? І тут з’явилися кіоски і з продуктовим асортиментом, і з усяким непотребом. Знову ж — сільська традиція: крамниця має стояти окремішньо… Хоча проблема глибша — продавці у цих торгових точках колись були нашою науковою та виробничою інтелігенцією, змушеною змінити фах у непевний час дев’яностих… За тою ж неміською ментальністю в центрі Києва знищено трамвайний і тролейбусних рух: тим, хто змалку ходив до школи за кілька кілометрів від рідної хати, здавалася «панською примхою» можливість не ходити пішки, а проїхати одну-дві зупинки міським транспортом.

Поступово міські традиції, правила поведінки і моралі старих киян розчинилися в незрівнянно чисельнішій масі новоприбулих. Так само, як на останніх виборах волевиявлення українців розчавила чисельно більша маса агресивних носіїв поняття «какая разніца».

«Нашій культурі стулили рота…»

— Саме сьогодні я не можу назвати жодної київської традиції. Ментальність змінюється. Пригадується перше свято мистецтв на Андріївському узвозі у 1985 році, трансформоване потім у День Києва, — це був щирий прояв любові киян до міста. Навіть Тетяна Яблонська виставила на огляд і продаж свої етюди. Та традиція не склалася — нині на узвозі панують несмак, кіч, які до того ж мають попит у невибагливої публіки…

Про втрату традицій свідчить і доля Музею історії Києва. Його було відкрито у Кловському палаці в травні 1982 року. Сам будинок, якому 250 років, був експонатом №1. У 2004 році тодішній прем’єр Віктор Янукович підписав постанову «про перенесення музею з нежитлового приміщення до Українського дому». Ми вже шостий рік сидимо на ящиках, а музею як такого не існує, хіба що діють філії та зберігся науковий потенціал співробітників.

Прикро, що юнь, яка цьогоріч закінчує школу, не бачила нашої панорами старого Києва, предметів, сформованих київським культурним прошарком упродовж століть. Діти зі «спальних» районів не знають атмосфери міста. Раніше, коли кияни частіше ходили центральними залюдненими вулицями, їхню увагу привертали фасади будинків з архітектурними прикрасами, символікою, створеними для тих, хто закінчив гімназію та університет. Це були ілюстрації до тих знань, які прийшли з підручників історії, зокрема й стародавнього світу, а також із художньої літератури. Старі будинки прикрашали маскарони, фігури тварин, атланти, каріатиди — і це була мова міста, зрозуміла освіченим людям. Ось будинок на Володимирській, 45, — на фасаді лежать дві фігурки, одна з яких тримає табулу з літерами: SPQR, тобто Senatus populusque Romanus («Сенат і народ римський»). Ця абревіатура і досі є гербом Рима.

Сучасні діти часто-густо позбавлені й міських подвір’їв, самого відчуття, що це їхня батьківщина. Я виростав на вулиці із забудовою початку 30-х років, але були двори. І коли ми йшли грати у футбол із сусіднім двором, ми ніби перетинали кордон. У дворі виховувалася дитяча моральність. Ми грали «в ножика» — ця гра походила, можливо, ще з князівської доби, коли перекроювалися відвойовані землі. І «лічилка» в нас була: «Бігли коні під мостами з золотими копитами. Дзинь-брязь, вийшов перший князь»…

Молодь, як і решту киян, цікавить історія міста, — та вивчати її стає проблематично. У 2001 році було видано шкільний посібник «Нариси історії Києва» для 7—11 класів, в яких вивчають києвознавство. Наклад був мізерний — по одному-два примірники на школу. Науковці нашого музею до 2007 року щотижня публікували в газеті «Українська столиця» по два-три матеріали з історії Києва, дописували і до «Вечірнього Києва», і до «Хрещатика». З приходом до влади мера Черновецького ми втратили газетну трибуну. Мер ліквідував і цікаву телевізійну програму «Київські мініатюри», яка одинадцять років ішла на телеканалі «Київ». Закриваються книгарні. Взагалі київська влада продукує вкрай негативне ставлення до міста, до культури, а наша незалежність стала часом, коли від нас нічого не залежить.

Культурі, зокрема нашому музею, фактично стулили рота. Інтелігенції залишається хіба що почуватися вищою за ті образи та наругу над культурою, що їх зухвало множить влада.

Історія сім’ї та доля нашого героя

На все життя Дмитро Малаков запам’ятав латинський вислів, який став життєвим кредо його брата Георгія: «Того, хто йде, веде доля» (Volentem ducunt fata). Брат, старший на дев’ять років, був талановитим художником-графіком. Він, дуже шануючи фахівців своєї справи, від робітника до академіка, неодноразово нагадував молодшому братові, що свою справу треба робити з любов’ю, і тоді прийдуть і знання, і досвід, і успіх. Він звертав увагу на майстерно викладену бруківку на Андріївському узвозі — справжнє мозаїчне панно, де кожен камінь був гармонійно сполучений з іншим. Аж поки на початку 80-х років узвіз абияк не «відреставрували» нові кияни.

До речі, Георгій навчався в художній школі з Аллою Горською. У 1946 році вона приходила до нього на день народження — йому виповнилося вісімнадцять років. Тоді вона запитала дев’ятирічного Дмитра, ким він хоче бути, і той, не вагаючись, відповів: «Порядною людиною». Саме порядність найвище цінувалася в сім’ї нашого героя. Послідовним був і Георгій — коли вже на похороні Алли Горської його попередили, що всіх присутніх фотографує КДБ, він залишився на церемонії до кінця.

— Сьогодні мало хто згадує, що «шістдесятники» вимагали передусім виконання радянської Конституції — не більше і не менше, — розповідає Дмитро Васильович. — Тобто вони були за радянську владу, але без комуністів та їхніх догматів. Коли я був десятикласником, у 1954 році, нам викладали Конституцію як предмет, і там зазначалося, що союзні республіки мають право вільного виходу з СРСР. Тоді ми з однокласниками сміялися: «У нас прапор є, гімн є — ми можемо вийти з Радянського Союзу!». А вже у 60-х роках мій батько казав, що Радянського Союзу не буде — спочатку відійдуть країни Балтії, потім Україна, Закавказзя, Середня Азія…

Батько нашого героя пройшов війну, був нагороджений медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Києва». Замолоду працював журналістом у київській періодиці, інженером-транспортником і одночасно писав п’єси — 1940 року в Київському театрі імені Івана Франка за його твором ішов спектакль «Державна справа». Коли вийшов на пенсію, разом з дружиною, теж творчою людиною, захопився мистецтвом «малого екрана»: за власними сценаріями знімали на восьмиміліметрову кіноплівку фільми.

Сім’я Малакових спочатку жила на Круглоуніверситетській вулиці. Коли почалася війна, перейшли до бабусі на Інститутську, а коли став вибухати і горіти Хрещатик, — до знайомих. Згодом як погорільці отримали квартиру на вулиці Юрія Коцюбинського (тоді — Гоголівська), 34-а. У трикімнатній квартирі жили батьки Дмитра Васильовича, брат, материна сестра з чоловіком і дочкою, і увесь час хтось підживав, особливо по війні, коли поверталися з евакуації довоєнні сусіди і знайомі. Тобто дім був як вулик. Батьки, хоч би про що вели розмову — чи то про враження від робочого дня, чи про людей, чи про систему, нічого не приховували від дітей. Так, у 1947 році друг сім’ї на ім’я Йоня сказав те, що Малаков запам’ятав на все життя: «О чем вы говорите? Это же отвратительный человек — он же бывший чекист!». Юний Дмитро знав: те, про що розмовляли вдома, не слід повторювати у школі, та й зі школи не варто все приносити додому. Можливо, саме в тому часі коріняться його стриманість і потяг до конкретики.

Дмитрові Васильовичу запам’яталося, як у десятому класі його обрали комсоргом класу — тихий хлопчик, добре навчався… Щоправда, вступив до комсомолу не в чотирнадцять, як належало, а в шістнадцять років, і то з принуки, бо могли й помітку зробити в паспорті… Якось він торочив на комсомольських зборах: «Треба, щоб усі вчилися на «4» і «5»… Досі вдячний учительці Вірі Йосипівні Іванишиній (до речі, подрузі дружини Хрущова), яка переконала його, що на «4» і «5» можуть учитися далеко не всі, а хіба що кожний десятий, — відтоді почав критично ставитися до радянських гасел на
кшталт: «Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме», «Москва — город коммунистического труда и быта» тощо.

Життя підкинуло Малакову в юності ще одне «одкровення» — вступивши до Київського інженерно-будівельного інституту в 1955 році, він разом з іншими першокурсниками поїхав до Криму, на Керченський півострів, збирати кукурудзу на зерно. Півтора місяця жили в селі Дорошенковому — голий степ, битий шлях, уздовж нього кілька фінських збірних будиночків. З провіанту — «пустые щи» та кавуни, із «зручностей» — три копанки, де поїли худобу, охолоджували радіатори і милися. Студентів возили вантажівкою на плантацію, а одного разу відвезли до сусіднього села на тік. Село виявилося татарським, ущент розореним і безлюдним, там навіть кам’яні криниці, в яких вода конденсувалася з повітря, були зруйновані. Тоді ще про депортацію ніхто говорити не смів, це ніби таємниця була. Студенти назвали це село «Кореєю», в якій нещодавно закінчилася війна. Навіть зараз на мапах Криму ці села позначені як «нежилі»…

Малаков закінчив інститут, працював інженером спочатку в Управлінні теплових мереж, згодом дванадцять років очолював конструкторське бюро у відділі головного енергетика на заводі «Арсенал», потім п’ятнадцять років працював за фахом у КиївНДПІмістобудування.

— Я не шкодую, що став інженером, — каже Дмитро Васильович, — бо отримав цікавий і потрібний досвід. З 1970 року почав друкуватися у київській періодиці, а у 1982 році у московському видавництві «Искусство» вийшла моя перша книжка. З 1989 року за сумісництвом, а з 1992 року постійно працюю в Музеї історії Києва. За ці роки видав понад двадцять книжок з краєзнавства, про Київ, про минулу війну, про творчість брата. До семисотого дня народження Джованні Боккаччо, який відзначатиметься у 2013 році, мрію видати ілюстрації Георгія Малакова до «Декамерона»...