На маргінесах

Повсякденна педагогічна і наукова діяльність змушує мене постійно звертатися до різноманітних джерел інформації - викладач і науковець повинен тримати себе «в формі». Понад те, слід бути в курсі не лише новинок зі свого фаху, а й хоча б поверхово знати, що відбувається в суміжних галузях. Тож далеко не останню роль у цьому відіграють традиційні журнали, причому не лише фахові, а й науково-популярні. На жаль, останнє число журналу «Науковий світ» за 2011 рік потрапило мені до рук із певним запізненням. Виявилося, що останнє не лише в 2011 році, а й узагалі, бо навскоси через обкладинку жирним шрифтом набрано: «Прощальний випуск». Про причини не сказано, але можна зробити висновок, що редакція не знайшла фінансування. Видавцем журналу був ВАК України, повноваження якого з 2011 року президент України поклав на Міністерство науки і освіти, молоді та спорту. Половину номера завжди відводили під оголошення про захисти науковців-дисертантів, половину - під науково-популярні статті. Не можу сказати, що я був палким прихильником цього часопису - з його концепцією можна було посперечатися, та й окремі публікації, як на мене, виглядали подекуди швидше фантастикою, аніж наукою, але це не означає, що журнал не мав права на існування. Можливо, варто було трохи підкоригувати редакційну політику, але не знищувати загалом цікавий журнал, який посідав власне місце в надзвичайно вузенькій ніші вітчизняних науково-популярних видань. Тож зникнення (чи знищення) навіть одного з паростків нашої бідної ниви «розумного, доброго, вічного» - серйозна втрата для вітчизняного культурного простору.

Але є в цього питання ще один аспект.

Викладачі українських ВНЗ нарікають, що їхні студенти нині наукою не дуже захоплюються. Причому не лише дисциплінами природничими та математичними, а й гуманітарними. Тепер у моді більш прагматичні підходи до навчання. У кращому разі - як до набуття певних навичок, у гіршому - просто для отримання диплома. Звісно, причина - у матеріальному становищі переважної більшості наших науковців і науки загалом, але не тільки в цьому. Бо, якщо вже бути цинічним прагматиком до кінця, не можна не погодитися, що саме наука може відчинити звичайній людині двері в омріяний Захід. «Омріяний» - бо останні соціологічні дослідження показують: понад 50% наших молодих людей віком 18-29 років хотіли б емігрувати з України. А за кордоном українських науковців і фахівців з деяких напрямів цінують досить високо. Проте навіть ці цілком реальні шанси на виїзд не є для більшості наших юних співвітчизників достатнім мотивом, щоб займатися наукою. Чому?

Причин багато. Одну з них - гроші - я вже згадав. Але є й інші. Наприклад елементарна незацікавленість молодих людей, яка значною мірою є наслідком практично повної відсутності системи популяризації науки та наукової діяльності в Україні. Що, у свою чергу, є результатом повної байдужості до цього держави в особі, певна річ, її очільників.

Проблеми популяризації науки та її досягнень чиновників, котрі мали б ними перейматися хоча б за посадою, не хвилюють. Отож науково-популярної періодики в Україні практично немає. Слово «практично» вжито не випадково, бо такі видання є, і працюють в їхніх редакціях справжні фанатики своєї справи, але без уваги й підтримки держави та суспільства виживати їм надзвичайно складно. Однією з форм підтримки могла б стати хоча б організація державним коштом передплати цих видань для навчальних закладів, насамперед середніх шкіл, бібліотечні фонди яких нині в жалюгідному стані. Передплата могла б допомогти видавцям почуватися впевненіше і присвятити себе передусім питанням забезпечення якомога цікавішого і кориснішого для читачів контенту, а не постійним пошукам грошей і авторів, згодних друкуватися за символічний гонорар або й узагалі безоплатно.

Є, безумовно, й інші форми державної підтримки таких часописів. Уперше серйозно замислившись над цими питаннями, я почав цікавитися, що ж відбувається в цій царині в інших країнах. Насамперед у колишніх республіках СРСР, з якими ми мали однакові стартові умови двадцять років тому.

Невеличкий «моніторинг» показав, що по досвід далеко ходити не треба - достатньо запозичити його хоча б у сусідньої Росії, на яку часто-густо посилаються провладні представники вітчизняного політикуму. У РФ чомусь вдалося зберегти такі культові видання, як «Наука и жизнь», «Техника - молодежи», «Знание - сила», дитячі «Юный техник», «Юный натуралист» та інші, на яких виховувалося не одне покоління громадян колишнього Радянського Союзу і які багатьом з тих громадян допомогли обрати життєвий шлях. Понад те, там з’явилися й нові видання - приміром «Популярная механика».

Проте немає в нас не лише науково-популярної періодики. Практично не виходить в Україні й література цього профілю. І якщо хтось заперечить: мовляв, в Україні згаданих часописів і за радянських часів було обмаль, і їх потрібно створювати ледь не з нуля, то про науково-популярну літературу такого не скажеш. Ще у 80-ті роки минулого століття книжки цієї тематики видавалися в нас регулярно й великими тиражами. Вони виходили в різних видавництвах - спеціалізованих і масових, загальноукраїнських та обласних. Цілими серіями й окремими томами. Перекладні й вітчизняних авторів. До речі, останніх серед науковців, інженерів, лікарів та інших фахівців ніколи не бракувало. Є вони й зараз - погортайте лишень уже згаданий «Науковий світ», «Країну знань», «Дивосвіт», «Науку и технику», українські популярні видання, присвячені лише одній галузі науки чи техніки, або регіональні науково-популярні часописи тощо. Якщо, звісно, десь їх знайдете. Автори є, пишуть цікаво й доступно. Та прочитати їхні статті має змогу дуже обмежене коло людей.

А росіяни тим часом спокійнісінько перевидали практично всі твори радянського класика цього жанру Якова Перельмана, регулярно друкують випробувані часом книжки Мартіна Гарднера та Айзека Айзимова (для тих, хто не в курсі, він писав не лише фантастику), Жака-Іва Кусто, Ярослава Голованова, Лева Успенського, видатного фізика сучасності Стівена Хокінга, інших вітчизняних і закордонних авторів.

Що ж до України, то мої «дослідження» показали, що в Україні проблеми видання подібної літератури значно глибші. Українська держава книжкову галузь не вважає пріоритетною взагалі. Особливо за нинішньої влади. Свідчення цього - погіршення ситуації з книгодрукуванням 2011 року («почесне» останнє місце в Європі за кількістю книжок на душу населення). Торік сумарний наклад нових видань упав більш ніж на 7%! На сьогодні в нашій країні видається за рік менше ніж одна книжка на кожного її жителя! Це, зауважу, разом з підручниками - виданнями специфічними, призначеними для окремої групи населення. У порівнянні з розвиненими європейськими державами наші відповідні показники гірші у вісім-дев’ять разів. Як результат - 90% вітчизняного книжкового ринку заповнено іноземною, переважно російськомовною, продукцією.

Зауважимо, що книжки, видані в Україні, зазвичай коштують дорожче, ніж завезені з-за кордону. Дешевими вони не можуть бути з огляду на дуже невеличкі тиражі, а відтак - високу собівартість. До того ж накрутки, які роблять на вітчизняну книжку вітчизняні ж книготорговці, сягають 100 і навіть 180%! Де ще таке є у світі? У цивілізованому світі, звичайно. Там, де державні мужі розуміють, що книжка є невід’ємною складовою національного інформаційного, освітнього, виховного, наукового, культурного та інших просторів, причому - у площині їх перетину. А стан книговидання є найточнішим показником рівня розвиненості суспільства. У таких державах - а це більшість держав Європи - діють закони про обмеження торговельних націнок: сумарно - у посередника і продавця - вони не можуть перевищувати 50%.

Проте, з погляду вітчизняних можновладців, книжка українцеві не потрібна. Це тим більше дивно, якщо згадати, що серед вищих чиновників і народних депутатів України відсоток людей, які мають ступінь доктора наук, напевно вищий, ніж у будь-якій вітчизняній науковій установі. Хоч куди поглянь - самі професори (чи проффесори?), а спікер - то й поготів академік!

Задля справедливості слід зауважити, що до останнього часу держава намагалася хоча б позірно підтримувати книжкову галузь. Причому не лише книговидавничу, а й сферу книгорозповсюдження та популяризації. Низку нормативно-правових актів начебто для цього й ухвалено. Деякі з них наслідують російські першоджерела, які з середини 90-х років минулого століття забезпечили підґрунтя для потужного розвитку галузі, деякі - цілком оригінальні. Передбачено також багато корисних і потрібних для української книжки речей. Проте, на жаль, їхні норми не діють.

А ще була в Україні така собі Концепція Державної цільової програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції на 2009 - 2012 роки. У цьому документі не лише розглянуто напрями й механізми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції, а й подано ґрунтовний аналіз причин відставання галузі, окреслено шляхи подолання цього лиха. Термін дії Програми… спливає. Але цього року нової Концепції Державної цільової національно-культурної програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції та читання на 2013-2017 роки, підготовленої Державним комітетом телебачення і радіомовлення України за активної участі Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, уряд не ухвалив. Її відхилило Міністерство фінансів як недоцільну, та ще й зі знущальною рекомендацією популяризувати книжку і читання лише в рамках бюджетних коштів, які виділяються на ці цілі Держкомтелерадіо та МОНмолодьспорту України. А тих коштів… Самі розумієте - Євро-2012 на порозі, хіба ж до книжок зараз. Потім іще щось з’явиться, на чому грошенят можна «підняти» більше, ніж на якихось там книжках.

Чи варто дивуватися, що нині, за даними компанії TNS Ukraine, літературою цікавляться лише приблизно 27% українців. Що вже казати про науку! Зауважу: у Великій Британії та Франції цей відсоток становить відповідно 73,5 і 61%.

До речі, в Європі заведено, що високопосадовці якщо не патронують якісь книжкові проекти, то принаймні задіяні в пропаганді книжки та читання. Не зайво нагадати, що форми підтримки книжки можуть бути різними. Далеко не завжди вони потребують капітальних вкладень. Нещодавно я був просто вражений, дізнавшись про програму «Прочитай книжку президентові», яка діє в Німеччині. Діти змагаються за право почитати перед телекамерами свою улюблену книжку очільнику держави! Це право підносить юних переможців в очах друзів та їхніх батьків, підвищує їхній статус у школі. Спробуйте уявити, що подібна програма з’явилася в Україні. Не можете? Посміхаєтеся? Отож бо…

Доки при владі в нас залишатимуться нинішні «доктори» і «проффесори», українська книжка, а разом з нею і наука, і освіта, і культура перебуватимуть на далеких маргінесах державної уваги. А зважаючи на те, що сьогодні саме наука та освіта є справжніми рушіями прогресу, країна наша - на маргінесах світового розвитку…