Ющенко. Невільне падіння

Розв’язка в «НУ» не за горами: Ющенко або піде сам, або його підуть за статутом (для чого, щоправда, має вистачити голосів), або покинуть партію найбільш незгодні, остаточно закріпивши тезу, що «це партія Ющенка, і він визначає, куди їй падати».

DT.UA, 26 серпня 2011 року

Ющенко не пішов. Більше того, веде «Нашу Україну» на парламентські вибори. Народ укотре поставлено в глухий кут запитанням: навіщо йому це? Неадекватність, гроші, бажання повернутися у владу?

А навіщо Ющенко владі? Навіщо він узагалі потрібен Януковичу? Відтягнути відсотки від опозиції в західних регіонах? Легітимізувати вибори? Остаточно затерти факт свого публічного приниження в 2010-му?

Ми розмовляли на ці теми з багатьма: і з тими, хто покинув Ющенка досить давно, і з тими, хто пішов останнім, а також із тими, хто залишився розділити з ним його падіння. (Хоча - куди нижче?! «Ми повинні, не добираючи особливо слів, казати народу правду, хто він такий. Так що беріть, люди добрі, дрючка, й лупіть його, куди попало, і що болючіше, то краще!» - заявив днями Геннадій Москаль, член фракції «НУ-НС», 32-й номер виборчого списку в «Батьківщині»). Формат усіх бесід - off the records. Тому, напевно, ті політики, які колись приймали щирі рішення бути поруч із Ющенком (а це, повторюю, аж ніяк не секретарки й водії, а люди, наділені й інтелектом, і широтою світогляду, яких Ющенкові завжди вдавалося об’єднувати навколо себе), більше потребують осмислення феномена третього президента країни, ніж публічного зведення порахунків із ним.

Провал операції «Третій президент України»

У тому, що Віктор Ющенко стане лузером на останніх президентських виборах, ніхто й не сумнівався. Його 5% у 2010-му проти 75% рейтингу довіри (а який іще український політик міг таким похвалитися?) у 2005-му стали підсумковою оцінкою його державної та політичної діяльності. Тепер Ющенко, який колись ні собі, ні країні не дав відповіді на запитання, навіщо він, власне, ходив у президенти вдруге, мав відповістити на нове запитання - що далі?

Ні, звичайно, якби ВАЮ у президентських перегонах став хоча б другим чи навіть третім, він міг би й залишитися в політиці, активно розвивати партію та претендувати на подальші політичні дивіденди. Але ж це, як ми розуміємо, не про Віктора Андрійовича.

З отриманим же результатом варіантів для екс-лідера 46-мільйонної країни, що отримав довічний статус третього президента України, було небагато. Приклад американського президента Білла Клінтона в цій історії - прямий шлях у громадську діяльність, створення стратегічних інститутів і робота на країну. Досить показовий і вибір канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, котрий пішов у великий бізнес, під газове крило Путіна. А ще можна впасти «довіреною особою» у щедрі руки Суркіса-Тимошен­ко-Януковича, як це, на превеликий жаль, зробив перший президент. Є й четвертий шлях: відійти на час убік, ставши символом (активним у громадській діяльності), поки партія під його ж прапором не вибудує себе та свою ідеологію заново. Потім, можливо, реанімувавши Ющенка як лідера націонал-демократів. На тлі «сумнівних успіхів олігархії - нового президента та опозиції». Однак Ющенко обрав свій - ексклюзивний і, на жаль, доволі сумнівний шлях.

Так, в останній день свого президентства Ющенко призначив послом у Білорусі голову виконкому «НУ» Романа Без­смертного. Саме він, за нашою інформацією, наполягав на тимчасовому дистанціюванні Ющен­ка від партії. Але чи то грати з Безсмертним було безглуздо (дуже вже добре один одного знали), чи то ще з якихось тільки йому відомих причин Ющенко запрошує до співробітництва Валентина Нали­вайченка. Цікаво, що з тією ж умовою: відійти вбік і дати розвивати команді Наливайченка (а з ним прийшов Сергій Бондар­чук, Володимир Огризко та інші) партію самостійно. Більше того, з ініціативи самого Ющенка тему про можливе його повернення у велику політику було закрито. На той момент екс-голова СБУ (що вже достатньо зажив публічності й влади, щоб не думати про початок власної політичної кар’єри) шукав себе в громадській ініціативі «Оновлення країни». Наскільки успішно - запитання інше. Але умову Ющенка Наливайченко прийняв.

Ми вже писали про фінансові проблеми, які переживала «Наша Україна». («Партія в борг», DT.UA, №30, 11 серпня 2011 року; Віз із боргами й нині там. Олександр Третьяков, який нині балотується до ВР по мажоритарному округу столиці, хоч і виграв усі суди, досі веде переговори про повернення його 35 мільйонів. Що, проте, не завадило ЦВК зареєструвати список і рахунок «НУ». На що не розраховував Третьяков і що дозволив закон.) Однак головним напрямком команди, що прийшла в «Нашу Україну», крім відновлення фінансової стабільності та організаційної структури партії, фіксування стійкої політичної позиції в умовах узурпації влади й формування твердої вертикалі Януковича («НУ» засудила Харківські угоди, скасування політреформи, намагаючись відвоювати своє в опозиційній ніші), став пошук напрямку, в якому Ющенко міг гідно реалізувати себе як третій президент Ук­раїни. Було організовано його зустрічі й зі згаданим Клін­тоном, вів Ющенко тривалі бесіди і з екс-президентом Литви Адамкусом… Словом, активно налаштовувався на виконання своїх обіцянок Наливайченкові.

Уже в жовтні 2010-го в Мін’юсті було зареєстровано «Інститут президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Йшлося про незалежний майданчик для політичних дискусій, партнерство з першими особами інших країн, навчальні програми тощо. Більше того, «НУ» звільнила більшу частину центрального партійного офісу під президентський інститут. Поруч із вивіскою партії з’яви­лася табличка, що чітко фіксує новий статус Віктора Ющенка. І… що? Інтерес втратив? Ситуа­ція змінилася? Не зміг відмовити «височайшому» проханню?

Якщо пам’ятаєте, на самому початку нашої розповіді про партійне перетворення «НУ» йшлося про гру. В якій, на жаль, першим ходом Ющенка стала ставка на Банкову. А не на власну партію. Якоїсь внутрішньопартійної дискусії, на яку розраховували Наливайченко як голова політради партії та Бондар­чук як голова виконкому, не вийшло. Ющенко почав уникати будь-яких розмов про свій новий статус і початок бодай якоїсь конкретної діяльності, що дозволяє в майбутньому дати чітку відповідь на запитання будь-якого опонента: а чим ви, Вік­торе Андрійовичу, власне, займалися ці два з половиною роки? За загальними заяложеними фразами про Україну, мову, «мою націю», Шев­ченка… (а сьогодні багато колишніх з оточення Ющен­ка ідентифікують усе це всього лише як гачки, на які не такий простий, як здається, ВАЮ і ловив тих, хто по наївності клював) були конкретні кроки, які підтверджують співробітництво Ющенка з Бан­ковою. Провал «НУ» (внас­лідок «продажу» Клюєву всіх комісій) на місцевих виборах у Київській області. (Нунсів­ці стверджують: з цієї причини ще торік виключили з партії голову столичної організації «НУ» - брата Віри Ульянченко Олек­сандра Ульян­чен­ка; через це й її саму викреслили зі списку на передвиборному з’їзді, а зараз у партії стоїть питання про її виключення. Теза ж: чому Ющенко не захистив, по суті, свою «няньку» в політиці, що, за свідченням багатьох нічим не гірша за того ж таки представника першої п’я­тірки списку «Льоші-Мерсе­де­са» - колишнього глави «Наф­то­газу» Олексія Івченка або завсідника Банкової Юрія Костен­ка - мучить будь-кого, та тільки не Ющенка.) Потім розправа влади над Тимошенко і свідчення Ющенка в суді проти соратниці по Майдану, яка вбила любу серцю ВАЮ схему постачання газу від «РосУкрЕнерго». Потім позиція стосовно КОДу і, нарешті, рішення йти на вибори самостійно…

Зрозуміло, що співробітництво Ющенка з главою політради «НУ» Наливайченком в цій історії плавно зійшло нанівець. Дисонансні заяви Наливайченка і Ющенка з одних і тих самих приводів більше року різали вухо і наближали розкол. Що, власне, й сталося.

Марш незгодних

У травні цього року Нали­вай­ченко склав із себе повноваження голови політради «НУ», а зовсім нещодавно був представлений у першій п’ятірці «УДАРу». Хоча, яка різниця, чий список прикрасить собою чоловік, котрий, займаючи посаду голови СБУ, заявляв про те, що йому невідомо, хто стоїть за РУЕ і яку роль відіграє Яценко в Тендерній палаті? За нашою інформацією, йому пообіцяли напрямки міжнародної політики та безпеки. Наскільки безпечним виявиться перебування Наливайченка у новому проекті, - це вже точно інша історія, яка стосується ставок у грі з Банковою Віталія Кличка (до чого DT.UA. обов’язково повернеться). Однак повертаючись до Ющенка, варто зазначити, що, втративши Наливай­ченка, він не втратив Бондар­чука. І тут більше запитань, ніж відповідей. Колишній глава «Укрспецекспорту», який отримав Героя України з рук Ющен­ка за відому позицію в момент військового протистояння Росії та Грузії, дотепер не був недалекоглядним. Сам політик так прокоментував своє рішення:

- Насправді не тільки в «НУ», а й у всьому опозиційному таборі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, нам начебто всім треба було об’єднатися. І, нагадаю, «НУ» була одним з організаторів КОД. З іншого боку, якість сьогоднішньої опозиції, її об’єд­нання в КОД, який згодом самоліквідувався, перейшовши в об’єднану опозицію ВО «Бать­ків­щина» (а що, хіба опиратися диктатурі вже не треба?), змушує багато про що замислитися. Спочатку опозиція проспала Харківські угоди, потім скасування політреформи, потім закон про вибори, закон про мову, нарешті, навіщось проголосувала в першому читанні, давши старт кампанії Януко­вича. Тільки що це: просто міцний сон? А може, саботаж і зрада? Та ще й під соусом: хто не з нами, той за Януковича. Я знаю, що в сьогоднішній об’єд­наній опозиції є різні люди. Досить багато порядних. Однак уже зараз вони заявляють про можливе переформатування в окремі фракції в парламенті. Гріш ціна такому об’єднанню. Я просто не побачив себе в цій історії. Тоді як залишився щиро переконаний, що ключі від демократичної ідеї залишилися в «Нашій Україні». Але наша партія повинна багато пройти, щоб це довести, - підсумував голова політради «НУ».

Бондарчук має право на свою точку зору. Втім, як і кожен, хто тільки починає свою самостійну політичну кар’єру. Але чи можливий успішний політичний старт у гарантовано непрохідному проекті? (Боюся, Бон­дарчук найближчим часом отримає пряму відповідь на це запитання.) Чи зупинив його Ющенко, довідавшись про наявність інвестора під особистий проект Бондарчука? Що обіцяв цього разу? А може, у Бондар­чука жевріє надія на те, що після програшу партія таки допоможе Ющенку відійти вбік? (У цьому сенсі вдало висловився один з політиків, назвавши Нали­вайченка, який утік до Кличка, розвідником, а Бондар­чука, котрий залишився в «НУ», - диверсантом.) Є й інша версія: про зацікавленість АП у «невідході Бондарчука від Ющенка, щоб останній не завалив кампанію і таки виконав свої зо­бо­в’язання перед Януковичем»? Істина, як завжди, десь посередині. І, можливо, упевненість нинішнього голови політради «НУ» у своїх силах і перспективах «НУ» як «майданчика, на якому рано чи пізно зберуться всі націонал-демократи і патріоти», просто вдало збіглася з вигодами АП і особисто п. Льовочкіна?

Треба сказати, що в партії з Ющенком залишився цілий ряд ненайгірших людей. Бондарчук, Ніцой, Ропотенко, Косарева… Од­нак аналізуючи ті ж таки попередні заяви Бондарчука, які були так само категоричні, як у Наливайченка, а також негласне глибоке розуміння багатьох, що залишилися, реальної непот­рібності партії і Ющенка в політиці, пішли, по суті, не тільки ті, хто залишив Ющенка публічно. З ним немає навіть тих, хто формально залишився поруч. Вік­тора Андрійовича, як і раніше, щоранку чекає тепла ванна, яку готує йому його нинішнє найближче оточення - Ванникова, Руденко, Дорошен­ко… Всього один приклад з минулого: па­м’ятаєте, на одній із прес-кон­ференцій президента Ющенка йому поставили лобове запитання: «Скільки вам треба грошей, щоб ви залишили Україну?». Так от, на внутрішньому обговоренні підсумків розмови з мас-медіа Ющенко, який був глибоко засмучений такою постановкою питання (можливо, вже тоді в нього був шанс переглянути якісь свої позиції), його прес-секретар уточнила: «Та це все росіяни, Вікто­ре Андрійовичу…». Сьогодні навряд чи щось змінилося. Точку неповернення давно пройдено. І часом навіть може здатися, що ВАЮ увірував, що це він - кіт, і це він грається з Януковичем. Інакше звідки ці нескінченні фантазії з приводу 10% і переможне подолання прохідного бар’єра на виборах, майбутньої чільної ролі в парламенті і навіть можливої посади прем’єра, про яку говорять у кулуарах «НУ»?

…Так, Ющенко, безумовно, потрібен Банковій. Як конкурент опозиції. Нехай незнач­ний, але ж (у п. Клюєва) кожен відсоток рахується. Як гарант чесності виборів. Який у потрібний день вийде і (на радість главі АП Льовочкіну, котрий особисто відповідає перед Януковичем за визнання виборів Європою) скаже своє вагоме слово. Як явище, котре (заради того ж таки Януковича) треба дотиснути. У сенсі Майдану.

У результаті Ющенко виявився невільним навіть у своєму падінні. Уклавши договір із владою під зовсім невеликі, до речі, відсотки (але на життя, кажуть, йому вистачає), приземлиться там, де йому вкажуть. Для того щоб остаточно розчинитися у власній неспроможності. Як політика, особистості, людини. І цього разу навряд чи йому аплодуватиме хтось, окрім Януковича. Цього разу світ промовчить. Бодай хвилину.