У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО ОБРАЗУ, АБО ПРОГУЛЯНКИ СТАРИМ КИЄВОМ

Нині, у зв’язку з розгорнутим і небачено масштабним планом містобудування у Києві все гостріше і, навіть, болісно гостро порушується питання: як позначиться це все на образі міста, що складався протягом багатьох століть? З цим запитанням я звернулася до доктора архітектури, професора, почесного члена Академії архітектури, лауреата Державної премії України Юрія Асєєва.

З ім’ям цієї людини, одного з найбільших і найавторитетніших учених у сфері архітектури Київської Русі, пов’язано в Києві дуже багато.

— Юрію Сергійовичу, як, на вашу думку, змінювався образ Києва протягом останніх двох століть?

— Києву чимало дав класицизм. Він присутній у площах, університеті та в багатьох інших спорудах. Мав риси, притаманні лише Києву, власні конструктивні особливості, матеріали. Але це був класицизм.

Кінець XIX століття — ось тоді відбувся злам. Архітектор В.Ніколаєв вирішив, що Київ має бути «київським». Тут спрацювали закони світової архітектури, коли класицизм набрид, перейшли до архітектури екстер’єрної, яка прикрашає місто, і деталі в основному беруть з Ренесансу, хоча класицизм і залишається як перероблений Ренесанс. Цей стиль панував у нас із кінця ХІХ до 20-х років ХХ століття. Набув і місцевих рис. Той самий В. Ніколаєв чудово усвідомлював, яким є рельєф Києва, як пов’язати з цим рельєфом будівлі. Та в принципі жодних національних тенденцій не було. Це був стиль, характерний для забудови всього міста.

І от що цікаво: згодом те, що раніше здавалося неприйнятним, видається не таким уже й поганим. Приміром, будинок на Софійській площі. Його декор, деталі, форми досить своєрідні, типові для кінця ХІХ — початку ХХ століття і не розбивають площу. Він не «ворогує» із Софійським собором, вписався в архітектурне довкілля.

— А образ Києва ХХ століття кардинально змінився чи все ж таки в ньому збереглася аура старого міста?

— На це запитання складно відповісти однозначно. Наявні кілька тенденцій. Найцікавіша, на мій погляд, належить Дмитрові Михайловичу Дяченкові, який вважав, що можна створити національну архітектурну форму. У його Голосіївській академії замість ренесансних використані перероблені українські національні форми бароко. Гарно. Добре. Там ми бачимо, як архітектура може гармоніювати з природою.

Другу лінію розвивав Павло Федотович Альошин. Він був архітектором своєї доби. В останніх проектах використовував принципи конструктивізму. Будинок лікарів на Великій Житомирській. Чудова річ. П. Альошин блискуче впорався із завданням, вписавши будинок у стилі конструктивізму в усталений образ вулиці.

Дещо іншої думки був мій учитель Павло Сергійович Андрєєв. Я його дуже любив. Його образ Хрещатика не був утілений до кінця — побудували лише пасаж. А от чим загубили Хрещатик, так це будинком Головпоштамту. Можливо, його можна перебудувати, адже зараз усе перебудовують. Мене відверто лякає тенденція до височіні. Хоч вона і характерна для інших міст, але це зовсім не по-київському.

— А в чому, на вашу думку, полягає своєрідність Києва?

— Образ цього міста повинні створювати люди, що народилися в Києві, жили тут, звикли до цього міста, знають його. Чогось чужого вносити не треба. У Києва безліч рис, які додають йому своєрідності.

Ось, приміром, церква Богородиці Пирогощі. Її розміри пов’язані з навколишніми будинками, адже вона тут стояла і до руйнування, а архітектурні форми важкі, характерні для ХІІ століття. До цієї церкви кияни досить легко звикли.

А от щодо нових проектів, які ми зараз бачимо в історичному центрі Києва, щодо всіх цих величезних скляних споруд — саме вони й лякають. Через них Київ може сильно постраждати.

Щоб підтримувати усталений образ міста, потрібно мати талант, знання, навички. Це дуже суттєво.

— Ви багато їздили світом. Як ви вважаєте, з яким містом можна порівняти Київ?

— З Парижем, Римом. Там розроблялися ренесансні форми, загальний масштаб. Рим близький Києву рельєфом. Але образ Києва — це набагато більшою мірою рельєф, дерева, парки. Їх треба зберігати. Саме тому Київ настільки своєрідний, що будувати тут споруди-вежі, звісно, не варто.

А якщо вже зводити високі будинки — то на лівому березі. Ось там може бути новий Київ, цілком сучасний, ні з чим особливо не пов’язаний.

— У чому своєрідність церков і соборів часів Київської Русі?

— Особливою була вся лінія розвитку архітектури Київської Русі, що помітно вже на прикладі Десятинної церкви. У ній втілені візантійські традиції, та масштабність, співвідношення великих і малих елементів, безсумнівно, наші власні. Такого пам’ятника не побачиш у Константинополі.

У майже таких самих формах збудовані Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Свята Софія, звісно, мала ще більше оригінальних рис, але за безумовного дотримання основ візантійської архітектури. Власне кажучи, мій проект-реконструкція Десятинної церкви розроблений з урахуванням архітектури Софійського собору.

Минає час. Змінюється стиль на Заході. Розвиваються романські форми. І вони не могли не прийти до нас, оскільки серед зодчих, майстрів було багато чужинців. У першій половині ХІІ століття створюються в основному такі пам’ятки, як церква Богородиці Пирогощі, Успенська (Юріївська) церква в Каневі, Успенський собор Єлецького монастиря в Чернігові, де головне — інтер’єр. Задум був у тому, щоб людина з поганого, важкого світу потрапляла до світу прекрасного. У будівлях цього періоду підкреслено світлий характер інтер’єру. Не боялися робити напівколони, романський фриз, де-не-де романські арки над входами. От і весь декор. Повторюю, це інтер’єрний стиль. Споруджували ці собори князі.

— У них була реалізована основна ідея романської архітектури: мій дім — моя фортеця?

— Так, цілком правильно. Минає час, і на Заході з’являється готика. Наприкінці ХІІ століття на Русі дещо змінюються основні замовники церков. Вже з’являється київська «сеньйорія». Публіка, що виходить на арену, хоче, щоб церкви були насамперед гарними. І вони стають екстер’єрними. Цей тип церков прекрасно поєднувався з попередньою забудовою, із староруською дерев’яною архітектурою. Почалася ця тенденція, як мені здається, з будівництва храму св. Василя в Овручі. Потім Петро Мілонег зводить цілу низку будівель у Києві, та, ймовірно, він самий будує собор Апостолів у Бєлгороді, резиденції Рюрика. Я брав участь у дослідженні цієї пам’ятки.

Апофеозом усього була П’ятницька церква в Чернігові. Ніхто не знав, якою вона була спочатку. Я і Петро Дмитрович Бароновський приїхали до Чернігова, коли ще йшла війна, і відразу ж побігли дивитися на зруйновану П’ятницьку церкву. І були вражені її стрілчастими перекриттями. Там було своєрідне поєднання нашої традиційної архітектури з готикою.

Пам’ятаю, Олексій Вікторович Щусєв, який ще в 1908—1912 роках відновив собор в Овручі, казав мені: «Якби я знав, що зробить Петро Дмитрович Барановський у Чернігові, то й собор в Овручі мав би дещо інші форми».

— Екстер’єрність — це загальноруська традиція?

— Так, дослідження інших пам’яток підтвердило це. Екстер’єрність цікава тим, що споруди тісно пов’язані з навколишньою забудовою. Зовні вони радісні, піднесені за настроєм. Цю архітектуру готикою назвати не можна, але вона характерна для періоду готики.

— Чим ви поясните власну зацікавленість архітектурою Київської Русі?

— Як я міг зацікавитися чимось іншим, якщо моїм учителем був Іполит Владиславович Маргилевський, один із основоположників наукових знань про архітектуру старого Києва. Маргилевський, власне кажучи, був моїм головним учителем.

— Це коли ви навчалися в Будівельному інституті?

— Так. До цього, безсумнівно, важливу роль відіграв мій дядько — Дмитро Михайлович Дяченко. Я виріс у сім’ї Дяченка. На моїх очах він творив. І цілком природно, що інтерес до архітектури в мене з’явився досить рано.

— А ваш дядько, поет Микола Асєєв, якось вплинув?

— Я любив його вірші. Із задоволенням читав найкраще з написаного ним. Але до мого захоплення архітектурою він, звісно, жодного стосунку не мав. Коли він приїжджав до Києва, я його скрізь водив. Пам’ятаю, ми поїхали в Лавру, і я затягнув його до підземелля, печери справили на нього таке тяжке враження!

Ось це про наш Київ.

— Що б ви хотіли розповісти про Кирилівську церкву, адже вона є предметом вашої особливої цікавості?

— Знову ж таки, завдяки Іполиту Владиславовичу Маргилевському. У Кирилівській церкві я бував ще школярем, але вона не справляла на мене якогось особливого враження. Студентом я брав участь у її обмірюваннях, дослідженнях. І тут св. Кирило став мені рідним.

Після закінчення інституту мене направили до Академії архітектури. Постало питання про кандидатську дисертацію. І крім Кирилівської церкви я нічого іншого придумати не міг. Так сильно її полюбив.

— Як змінили барочні форми початковий образ Кирилівської церкви часів Київської Русі? Адже проблема поєднання цих двох стилів актуальна для Києва.

— Спочатку вона була як церква Пирогощі. У XVII—XVIII століттях її обновили. З’явилися капітелі, фронтони, був надбудований верх, зробили нову покрівлю, дах. Вона набула типового вигляду української церкви епохи бароко. Цей національний характер архітектури і зберігся згодом. Кирилівську церкву запросто можна відновити в початковому варіанті. Але нікому, слава Богу, таке не спало на думку. Її тільки реставрували, нічого не додавали. І цим, безсумнівно, ми завдячуємо Миколі Андріановичу Прахову.

— Ви шістдесят років пропрацювали в Художньому інституті, нині це Академія образотворчих мистецтв і архітектури. А що було на території інституту за часів Київської Русі? За легендою це була садиба Бояна?

— Це неймовірно цікаво. Безсумнівно, саме там знаходилася садиба князя Рюрика Ростиславовича. Щось знайшли, але не вивчили до кінця. На місці, де в подвір’ї інституту поставили хрест, була церква Рюрика. Її архітектура нам невідома, її не досліджували. У мене завжди було велике бажання розкопати і вивчити цей пам’ятник. Вважаю, що церква була екстер’єрною. Рюрик «имел любовь ненасытную о зданиях. Имел у себя мастера не проста, а приятеля своего, Петра именем Милонега».

— Ви нам на лекціях якось казали, що, можливо, тут писалося «Слово о полку Ігоревім»...

— Мені це видається правдоподібним, і з Рюриком Ростиславовичем «Слово» якоюсь мірою може бути пов’язане. Про самого Рюрика говориться, що він був «художник, майстер не простий».

— Скільки в Києві було соборів і церков до монголо-татарської навали 1240 року?

— Можна підрахувати. Вважаю, було близько півтора десятка.

— Наскільки грамотно нині реставрують пам’ятники Київської Русі?

— Як які. Мені, приміром, не подобається відновлення Золотих воріт. Я не проти, звісно, що їх відтворили близькими до початкової архітектури. Але ці руїни так добре збереглися, вони були дуже мальовничими. Всі ми звикли до Золотоворітського скверу, де височіли справжні залишки воріт. Їх треба було не відновлювати, а законсервувати, залишити такими, якими вони збереглися до наших днів.

— Наскільки сучасні реконструкції відповідають початковій ідеї соборів? Адже собор — не просто архітектура, це культова споруда. А те, що нині будують, часто називають лише моделями.

— Щодо Михайлівського й Успенського соборів, то там усе зрозуміло. Вони такими й були.

— Усе так точно відповідає?

— Абсолютно. Є десятки фотографій, обмірів. Там нічого було вигадувати. А Десятинну церкву відновлювати не слід. Я запропонував інше: добре викласти план собору, посередині поставити відкриту альтанку, а в ній — початковий макет. Тому що невідомо, як вона взаємодіятиме з Андріївською церквою, історичним музеєм.

— Як сучасний процес містобудування впливає на історичний центр Києва? Адже заповнення площ новою кладкою знищує археологічний шар.

— Я цього страшенно боюся. Пам’ятник «Княгині Ользі» можна було відновлювати. Ми до нього вже звикли. Але перекривати по-новому площі — це просто жахливо. Зникла будь-яка можливість вивчати археологічні шари. І те, що нині ставлять висотні будинки на відрізку від Софії до Михайлівського собору — погано, дуже погано. З цим усталеним ансамблем ніщо не повинно конкурувати. Собори повинні залишатися домінантами у старому Києві. Будівництво нового ансамблю навпроти Софії недоречне.

— У «Повісті временних літ» зафіксовано дату будівництва Софії Київської — 1037 рік. Але увесь час цю дату намагаються пересунути на більш ранній час — 1017 рік. Яка ваша думка з цього приводу?

— Я категорично проти 1017 року, немає в нас таких даних. Можливо, 1017 року в Ярослава Мудрого було бажання щось створити. Але початок справжнього будівництва — 1037 рік. А на початку 1050-х воно було завершене. І поїхали майстри в Новгород.

— Ваша думка про те, що нині робиться на Майдані Незалежності?

— На Майдані Незалежності я не став би знищувати Думу. А відновив би її такою, якою вона була, зробив би поруч із нею площу. Я, правда, думав про інше. От поставили ми скульптуру Василя Захаровича Бородая «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» на набережній Дніпра. Ніхто її не бачить. Чарівна річ. Її й потрібно було на Майдані встановити. Ось звідки пішов Київ, ось це і був би пам’ятник нашої Незалежності.

— Нині існують полярні думки: Київ — провінція, Київ — центр. Що ви на це скажете?

— Стверджувати, що Київ не є центром, смішно. Адже Москва і Петербург — два центри. А чим Київ гірший? Ідея Києва як центру України і європейського центру має право на існування. Тут можна відшукати зв’язки з Римом, Візантією. А в подальшому Софійський собор слугуватиме приводом і зразком для будівництва соборів св. Софії у Новгороді і Полоцьку, які на щастя збереглися до наших днів.

— Ви все життя прожили в Києві. Можна трохи особистих спогадів?

— Я люблю Київ, пісні, вірші про нього. Дуже люблю читати спогади про це місто. Інколи сяду і починаю згадувати. Так хочеться піти зараз на Сінний базар, зайти на вулицю Бульварно-Кудрявську, у будиночок номер сім, де пройшло моє дитинство. Та його вже там немає. Як, утім, багато чого в Києві.