«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» — ПОГЛЯД ІЗ РОСІЇ

Українські історики постійно використовують у полеміці аргумент про жорстокість репресій офіційної влади проти членів Кирило-Мефодіївського братства й учасників українофільського руху після Валуєвського циркуляра 1863 року. Жодним чином не виправдовуючи такої політики, Міллер окреслює загальний контекст внутрішньої політики того часу. Так, 1865 року в Омську поліція викрила товариство сибірських сепаратистів, які виступали за створення самостійної держави на території від Уралу до Тихого океану й, по суті, мало відрізнялися від українофільських організацій. Активісти руху були засуджені на терміни від десяти до п’ятнадцяти років каторги чи фортеці — абсолютно немислиме покарання для кирило-мефодіївських «братчиків» або для «громадівців» і «народовців» у наступні десятиліття (стосовно останніх, як правило, обмежувалися висилкою, засланням, короткотерміновими арештами; жорстоко репресованого — засланого в солдати Шевченка звинувачували не так в українофільській діяльності, як в образі членів царської родини). Взагалі ж, на відміну від XX століття, масштаб і якість репресій проти українського руху в XIX столітті, на думку Міллера, дає «мало підстав використовувати мартирологічні мотиви, описуючи російсько-українські відносини».

Всупереч поширеному стереотипові, офіційна влада не була одностайною в проведенні антиукраїнських репресій. Приміром, тривалий час ні Св. Синод, ні III відділення, ні Міністерство народної освіти не мали жодного уявлення про можливість допущення в початкову школу українських підручників, міністр народної освіти Головін усіляко протидіяв появі циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва й підтримував справу просвітництва «малоросійською мовою». Високий чиновник флігель-ад’ютант імператора полковник барон Корф до справи русифікації українців пропонував підходити «творчо»: не забороняти українські книжки, а наповнити «малоросійські губернії» значно дешевшими книжками «загальноросійською мовою» (саме цю ідею було реалізовано в Україні наприкінці 1990-х років), не забороняти українофільський рух, а підсилити міграцію робочої сили на українські землі з Центру Росії.

Хороший момент у дослідженні — спроба розібратися з етнотермінологією — всіма топонімами та етнонімами. Адже саме це питання — одне з найгостріших, викликає найбільші дискусії та непорозуміння. Конфлікт «ідеальних Батьківщин» — офіційного проекту «загальноросійської нації» та українського націоналістичного — фактично призвів і до термінологічної війни. На жаль, далеко не всі розуміють, що «Русь», «Росія», «Україна», «Південна Русь», «Мала Росія» і т.п., а також «російський», «український», «малоросійський» — у різні часи наповнювалися різним змістом і мали різні політичні та ідеологічні відтінки. Так, у XIX столітті в контексті офіційної ідеології «російське» трактували як «східнослов’янське», під «російськими» розуміли не лише великоросів, а й білорусів, українців, інколи й червонорусів (влада суворо стежила, щоб «російське» не трактувалося виключно як «великоросійське»; при радянській владі етнонім був «приватизований» одним із народів, у зв’язку з чим тепер через непорозуміння виникають конфліктні питання — то про «місто російських моряків», то про «матір міст руських»; його упереджене тлумачення дає різним заангажованим силам простір для політичних спекуляцій навколо слов’янської історичної спадщини). З тієї самої причини саме слово «Україна» (у сучасному розумінні) і похідні від нього в другій половині XIX століття влада сприймала виключно як крамольне, що підриває основи імперії. (Офіційно «Україною» називалася лише частина Слобожанщини — Україно-Слобідська губернія.)

Розглядувана праця побудована на відомих і зовсім невідомих матеріалах, у тому числі — з архівів Москви й Санкт-Петербурга: інструкціях, доповідних записках, листуванні, які практично недоступні українським дослідникам. Та й мало в кого з тих, хто пише про історію становлення української самосвідомості в XIX столітті, виникає бажання копирсатися в хитросплетеннях адміністративних ходів, в іграх петербурзької бюрократії стотридцятилітньої давнини.

Дослідження «стороннього історика» Олексія Міллера може бути дуже корисним не лише для вчених-істориків, а й для широкого кола зацікавлених і упереджених читачів. Адептам сучасного українського націоналізму книжка покаже, що Російська імперія зовсім не була породженням пекла і її ставлення до української проблематики значно трансформувалося в часі. Російських же націоналістів праця позбавляє комфортного стереотипу про конспірологічне походження української ідентичності — про її «ненатуральність» і «вигаданість» польськими, австрійськими й німецькими ворогами імперії.

Книга Роберта Євзерова — про «актуальну історію» — про російсько-українські політичні та економічні відносини останніх десяти років. Дослідження побудоване на ретельному моніторингу російської й української преси (не випадково автор у передмові віддає належне двом московським бібліотекам — Українській і Державній публічній історичній) — найбільше посилань на «Независимую газету», «Зеркало недели», «День», «Политические исследования», «Політичну думку», «Політику і час». Праця завершена наприкінці літа минулого року, отже в контексті політичних подій, що бурхливо розвиваються останніми місяцями, вона вже більше схожа на історичне дослідження, ніж на аналіз актуального політичного процесу: Україна початку 2001 року зі старою Україною, навіть часів президентських виборів 1999 року, має дедалі менше спільного.

У концептуальному плані Роберт Євзеров базується на ідеях, за його власним визначенням, «демократичного євразійства», до якого він зараховує праці Олександра Панаріна, журнал «Вестник Евразии», проект «Євразійського Союзу Держав» президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. «Євразійський інтегризм» вишиковується в нього на «єдиній багатовіковій історії, долі, традиціях сучасного буття та культурної спадщини». «Євразії» в його інтерпретації не властивий будь-який трансцендентний вимір, тому авторові відверто несимпатичні як класики євразійства 1920-х років — через їхній антизахідний та антиєвропейський пафос, так і сучасне «неоєвразійство» в редакції Олександра Дугіна — через нематеріалістичне мотивування історичного й політичного процесів, а також через тезу, що сягає Макіндера, про апріорну «війну континентів» — постійне геополітичне та цивілізаційне протистояння євразійського й атлантистського блоків, Великої Суші та Великого Моря. На думку Євзерова, дугінський «метафізично-есхатологічно-містичний» варіант євразійства «веде в нікуди».

Втім, геополітичній темі автор приділяє не так уже й багато уваги (на жаль, не аналізується, а лише згадується «шедевр» українських геополітиків-атлантистів — програма «Україна-2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку»). Цікавим буде для російських читачів введення в коло інтелектуальної ерудиції постаті раніше геть невідомого в Росії українського політичного географа початку XX століття Степана Рудницького та деяких інших політичних мислителів, що зумовили парадигми українського інтелектуально-політичного розвитку в XX столітті.

Багато уваги приділив Роберт Євзеров економічним аспектам двосторонніх відносин — це найцікавіша частина дослідження. Для України «газове» питання (разом з «нафтовим» та «електричним») — все-таки екзистенціальне: питання життя й смерті. Більше того, ні для кого не секрет, що всі чи майже всі багаті люди в Україні нажили свої статки саме на маніпуляціях із російським газом і т.п. Історія постачання енергоресурсів в Україну та їх транзит через українську територію на Захід — це захоплюючий детектив. Автор же здебільшого перетворює її на класичну драму з обов’язковим мораліте й засудженням пороку — мовляв, погано красти чужий газ. Втім, відносини в галузі енергетики було б цікавіше описати не на основі визнань і самовикриттів вищих керівників держави (аж до Президента Кучми), а на основі аналізу фінансових схем, які працюють на чорному ринку енергоресурсів.

Автор фактично підходить до висновку, докладно обгрунтованого в недавній книжці Андрія Паршева «Почему Россия не Америка?» (М.: Крымский мост, 2000), про неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох галузей і російської, і української економіки саме через великі (порівняно з західноєвропейськими, американськими та азіатськими) витрати на виробництво, зумовлені геокліматичними реаліями, і, відповідно, через їхню меншу рентабельність.

Книжка «Украина: с Россией вместе или врозь?» може бути корисна як гідний вступ до теми російсько-українських відносин, як корисне читво для всіх, кому небайдужа доля і Росії, і України. Євзеров, звичайно, не «сторонній історик», отже відповідь на запитання «вместе или врозь?» для нього цілком очевидна. У праці не дуже багато оригінальних висновків і оригінальних підходів. Однак, по суті, автор і не ставить перед собою такої мети. Його головне завдання — пояснити не занадто ангажованому, але допитливому читачеві реальні передумови й мотивування взаємовідносин двох держав. На жаль, ці відносини непрості і вкрай політизовані як на офіційному рівні, так і на рівні обивательської свідомості — навіть на недавній презентації книжки в Культурному центрі України в Москві мало не дійшло до мордобою між читачами, які по-різному відповідають на запитання, винесене автором у заголовок. Ось такий «конфлікт інтерпретацій»...

Всі статті Андрій Окара

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі