Самотня жінка бажає познайомитися

Деякі громадяни (переважно приїжджі) зі щирою допитливістю частенько цікавляться: «А що б ви порадили подивитися у столичній Російській драмі - з останніх шедеврів?» Ось нарешті й на це запитання можу дати впевнену відповідь: варто піти «на актрису» - на Ганну Варпаховську в спектаклі «Прощальне танго» (на Новій сцені театру). Ця робота, до речі, увійшла до трійки найкращих жіночих ролей минулого року за підсумками театральної премії «Київська пектораль».

Явлення п. Варпаховської великому світові і всесоюзному глядачеві - це всіма впізнаваний образ у кінокомедії А.Сурикової «Суєта суєт» (1979). Актриса грала чарівне «щось» на ім’я Ліза. Одного разу це рафіноване створіння сильною рукою забирає в героїні Г.Польських м’ямлика-чоловіка Борюсика (Ф.Мкртчян). А потім з примхливою незворушністю видає сакраментальну аксіому: «Мужчини - така рідкість! Мужчин потрібно берегти!».

Сто разів на рік повторюють цю комедію по телевізору. І щоразу у нас є можливість по-новому розсмакувати якість гри Варпаховської. Артистки обдарованої, енергійної, різнопланової. У фільмі «про Борюсика», наприклад, вона зуміла виявити «цинічну манірність» в образі. І ось спробуй уяви, хто ще зміг би так копнути!

На мій погляд, це актриса трагікомічного «вектора». По-перше, вона напрочуд смішна в комедійних фабулах. А по-друге, ні-ні та й проступить у її акторському малюнку, в різноманітних барвах така собі поволока трагізму. І це походить не тільки від її лицедійської природи, це «трагічне» ніби продиктоване вже самим моторошнуватим місцем її народження… На Колимі. Як відомо, її батька, режисера Леоніда Вікторовича Варпаховського, свого часу заслали (не без «допомоги» Мейєрхольда) у місця дуже віддалені. І далека-даль, а також холод і пронизливість тих місць ніби досі пробирають її душу - і її шкіру - проникаючи навіть у метаморфози її амплуа.

Саме життя примусило її грати комедію через жах в очах, а трагедію - на безтурботній усмішці.

Кілька десятиліть актриса була на виграшних позиціях у московському театрі імені К.Станіславського. Але в 90-х, коли Росія збожеволіла, вона виїхала в Канаду. І організувала там театр імені батька: справа шляхетна й почесна.

Однак, очевидно, не так просто вирвати корінь із землі. Її вабить на батьківський ґрунт.

Сьогодні в театрі імені К.Станіславського вона значиться лише як «запрошена актриса» (правда, й сам театр тільки значиться таким - після різних чвар).

Зате у Києві Варпаховська розвернулася… Її помітна присутність у діючому репертуарі російської драми (про «Дядюшкин сон» могла б бути окрема розповідь) мною сприймається ще й як такий собі реванш… За колишні кривди, що підкосили в Києві її батька, великого режисера, чуйного цінителя акторських талантів (варто нагадати, що він колись працював навіть із Ф.Раневською); інтерпретатора М.Булгакова (його «Дні Турбіних» тут просто розтерзали літератори-троглодити!).

Отож і в манері сценічного існування Ганни Леонідівни на київській сцені прочитується щось, у хорошому сенсі, реваншистське. Впевнене, настирне, бойове, бенефісне. Та найголовніше - творче і професійне.

Вона й піднімається на нашу сцену шармом імперської гастролерки, яка прибула в провінцію показати майстер-клас. Як колись Аркадіна приїздила до Харкова, і місцеві театрали-студенти висіли в неї на шиї, як груші на гілці.

…Варпаховська цього вечора грає матеріал давно апробований. Італійська п’єса середини ХХ століття - «Метелик, метелик» (у нас «Прощальне танго»). За кордоном вона попрацювала над текстом. І роль Едди для неї - не нова сукня, яка передбачає примірки, притирки. Ця роль, у чому легко переконатися, передбачає щире задоволення. Його відчуває і сама актриса, граючи для киян, і кияни знаходять шукану радість… Недавно вдруге, перевіряючи себе, дивився її Едду (хіба шкода добрим людям 200 гривень за квиток?). І знову потішив зал на спектаклі, - невідомо з яких надр просочилася розумна, інтелігентна публіка, а не випадкові глядачі-різночинці (котрі найчастіше заповнюють київські зали).

Що особливо потішно? Перед спектаклем жінка-регулювальниця (театральна доглядачка) сухим тембром строго попереджає: «Проходимо по паркету! Зійдіть із килима!» І в цьому, уявіть, також іронічна перекличка часів - у зв’язку з нашою героїнею.

Ні-ні, не хвилюйтеся, тьотю, обійдемо ваші «килими» десятою дорогою, бо не інтер’єр нам важливий, а лише господиня однієї італійської квартири…

Альдо Ніколаї, відомий драматург і акторський угодник, написав свого «Метелика..» ніби «матеріальну допомогу» всім зголоднілим за великими ролями немолодим актрисам. Його Едда - повія на заслуженому відпочинку. Літня Кабірія, що живе в полоні різнобарвних спогадів та фривольних мріянь. І один старовинний романс міг би стати аранжуванням її пустих вечорів: «Мне снится день, который не вернется, и человек, который не придет».

Одне слово, ця Едда (Варпаховська) не живе, а чекає… Якогось дива? Якусь людину? Якоїсь неможливої реанімації минулого? Того минулого, що розфарбувало її колишнє життя уявними і справжніми фарбами - задоволеннями та пригодами.

Але все це - тільки вчора. А сьогодні - багата, проте мертва квартира, батько, що заклякнув за лаштунками, та ще італійка-служниця Фока з неголеними ногами. Залишається одне - мазохістське очікування телефонного дзвінка, шарудіння за дверима…. А раптом?

Це «раптом» зненацька виникає на її порозі у вигляді 20-річного телепня, продавця електричних щіток. Його звуть романтично й солодкаво - Еліо. «Кто ты - горе или радость?» - запитала б одна відома співачка, теж шанувальниця сексуального ренесансу. Але ж то - співачка. А ця… Гаразд, пірну на дно підтексту… І видам розгадку. Отож «ця» - латентна маніячка! Особа абсолютно дивної поведінки. Хлібом не годуй, а дай піймати у свої сіті живу людську душу, щоб згодом використовувати нещасного як бранця-слухача своїх міфів, бувальщин, марень. «Я тебе тримаю, щоб ти мене слухав».

Героїня п’єси - у певному ракурсі - як той «колекціонер» Дж.Фаулза. Для якого сенс життя не в самому житті, а в збиранні, колекціонуванні, в поповненні своїх незліченних таємничих багатств. Одні, наприклад, «колекціонують» кішок, собачок або метеликів. А ось Едда (героїня Варпаховської) колекціонує душі і «вуха», вливаючи в них отруту й нектар маніакальних оповідей… Правди в яких рівно стільки ж, скільки і брехні.

Певна річ, дурний хлопчик потрапляє в пастку. Але пастка ця - не перша й не остання. Оскільки драматург А.Ніколаї, очевидно, цінував творчість Олександра Островського і зав’язав фінальний вузол у дусі «Без вины виноватых» - про покинутого сина і нещасну матір...

Навіть якби режисер Григорій Зіскін зібрав на невеликій сцені весь антикваріат з особняків київських олігархів (а показана лише невелика його частина, що підкреслює розкішну старість заслужених повій), все одно ця артистка в ролі безпутної матері-повії переграла б «коштовності». Хтось лихий охарактеризує її манеру в спектаклі як «театр якісних акторських кривлянь». А хтось добрий, як я, визначить це як «театр хвацької акторської гри». Знову ж таки, в хорошому сенсі наша героїня - «жертва» радянського театру і просто фізично не здатна відіграти «аби як». Сила характеру й неоднозначність натури відразу відчуваються у мадам… В актрисі і в героїні. Очевидно, ця жінка сильна, але все ж ранима. У неї рівно стільки масок і масочок, скільки вимагають різні обставини життя. Варпаховська подає свою Едду в тональності трохи бентежної, але все-таки підприємливої жінки… Щось не так? Отже, треба виправити! Щось розбилося? Отже, обов’язково склеїмо! Слабкості в ній рівно стільки, скільки й цинізму, а своїм гумором вона кожному вимостить шлях у пекло.

Якщо традиційно заведено «слухати оперу» і, відповідно, «дивитися драму», то в нашому випадку доречно цю ж таки «драму» послухати… Синусоїдну динаміку станів бентежної жінки п. Варпаховська передає через різні темброві барви завжди доречно, завжди раціонально, ніби затягуючи жертви у свої кокетливі голосові пастки, а потім - «бах!» сильною високою нотою, як мухобійкою по голові… І вже і глядач, і герой - її здобич.

Власне кажучи, якоїсь такої «повії» в образі, пропонованому актрисою, не видно. Одягнена підкреслено парадно, як диктор ЦТ Ганна Шатилова. Телевізійна зачіска, елегантне вбрання, змійка дорогого намиста. Усе в ній чинно, по-діловому, ніби на міцних ідеологічних палях.

І в її стосунках із двома іншими героями проковзує не те щоб патологічний маніяцький інтерес, а швидше цікавість начальника до підлеглого. Оскільки артисти в цьому спектаклі грають не «фізіологію» стосунків трьох бранців в одній клітці, а лише побутову трагікомедію на кшталт «прийшов хлопчисько до жінки», а потім… (суп з котом).

При такому «цнотливому» підході до неоднозначного сюжету і в самому спектаклі - таємниці немає, фінал банальний… (фінал взагалі не вирішений).

Але, безумовно, єдина незаперечна цінність постановки - актриса.

Хай суперечлива надто раціональна і навіть «ділова» її подача центрального образу… (Пригадується, у Р.Віктюка, який у 90-х адаптував цю п’єсу для В.Тализіної та В.Ковель, історія жінок була надпобутовою, надсимволічною, що зводила тему брехні до сенсу життя).

Хай молодий актор у ролі Еліо (Ю.Дяк) дві години не знімає з обличчя лише один приклеєний вираз «неземного подиву» - наче уві сні потрапив під коня й відтоді все дивується…

Хай навіть шанований режисер (Г.Зіскін) удесяте перечитує цю п’єсу за нормативами радянського театру 50-70-х, коли було очевидно, що «сексу в нас немає!» й не передбачається, а герої Ніколаї зустрічаються, тільки щоб поговорити про прекрасне…

Отож - хай, хай і хай. Все одно ці «хай» спокутує непідробна радість нашого щирого включення в енерговир Варпаховської… Можливості якої, на мій погляд, значно багатші від запропонованого режисером трактування. «Життя не вда-а-алось…» - вона вимовляє трагічно, цинічно, співуче й приречено. Вона просто грає «свою історію». І навіть не важливо - «з ким?», «для кого?». Зрештою, для себе, для мене. Хіба мало?

Ось і не відчуваємо четвертої стінки між сценічним п’ятачком і моїми очима. І чудово розуміємо, «про що» ця п’єса і про «що» це життя… Розуміємо, але приймаємо пропоновані обставини.

…Ганна Варпаховська увійшла в театр, у якому й сьогодні працюють кілька сильних актрис. Л.Кадочникова, В.Заклунна, Н.Ковязіна, І.Дука, Н.Доля. (Здається, нікого не забув?). Мені хочеться, щоб у нашому традиційно «жіночому театрі» і в московської гості склалася лінія долі, успішна рольова траєкторія. Не тільки на згадку про батька - а й заради сучасників.

Хороший артист - як завжди, рідкісний метелик. Ось хай і летить собі...