Прийшла і говорю

У столичному кінотеатрі «Київ» презентували прем’єру музичного фільму «Зелений театр у Земфірі». З цієї нагоди на показ прибули винуватниця торжества — сама Земфіра і режисер Рената Литвинова.

Я не була на концерті Земфіри в московському Зеленому театрі. На мене не падав дощ, і я не плакала під пісню «Пожалуйста, не умирай». Хоча все це відбувалося зі мною на інших її концертах, під інші пісні, в інших «театрах». Я ніколи не спілкувалася із Земфірою, і мене, власне, мало цікавлять її стосунки з Ренатою Литвиновою. Але ці дві жінки, йдучи останніми роками рука в руку, не втомлюються вражати своєю незалежністю й ліричністю.

Червона доріжка, гламурна тусівка, десяток телекамер... «Що ви думаєте про Земфіру?». Дайте розгледіти, кого запитують... «Це гурт SMS?» — поцікавилася в колеги. — «Типу того...» Чергові «співаючі труси» (нехай вибачать мені цей суто тусовочний термін) цього вечора були «експертами». «Найпочесніші» слухачі Земфіри гули крізь добре відполіровані зуби й позували для фотозвітності. Бомонд в екстазі.

Коротка промова Литвинової, Земфіри та «нашого» Дмитра Шурова (клавіші в Земфіри тепер звучать потужно)... Легке зніяковіння із приводу нефункціонування техніки. Весела реакція на українські титри. Медійні профі в залі, серед котрих кожен другий — редактор, азартно підраховували помилки в цих субтитрах. Граматичні, стилістичні...

Нарешті фільм. Що ж такого назнімала Рената Литвинова про свою героїню? Скажу відразу: у форматі фільму-концерту не чекайте одкровень. Принаймні одкровень прямолінійних. Це взагалі дивовижний жанр, що з якихось причин заімпонував різним режисерам і великим фестивалям. Скорсезе зняв концерт «Роллінг Стоунз» — «Сяйво світла» зі штатом оскароносних операторів, а на останньому венеційському бієнале показали прем’єру — «Берлін» Лу Ріда», нудну фіксацію одного з програмних концертів музиканта.

Презентація особистості через виступ, який сам по собі — перевірка таланту, задача з трьома невідомими. Енергетика натовпу випаровується. Засобів вираження теж не так уже й багато. Проліт камер над публікою? Емоції глядачів? Драйв на сцені? Усього цього вистачає на одну фільмочастину. Литвинова замислила «Зелений театр у Земфірі» інакше. Ніяких сторонніх коментарів. Лише Земфіра. Крупним планом. Драматургія обличчя в грамотних акцентованих монтажних склейках — розділові знаки після кожного творчого висловлювання. Міміка Земфіри говорить сама за себе. А ще — «У мене вдома є рибки. Вони мовчать».

Бліцінтерв’ю із Земфірою, вирішені в чорно-білій стилістиці (ніби відлущуючи непотрібний колір, режисер намагається зазирнути в душу), далекі від довірливих монологів безсмертних примадонн радянського кіно, яких Рената знімала у фільмі «Немає смерті для мене». Земфіра не інтимничає перед камерою. Вона розчахує душу. Це точно передано у фільмі. Зелений театр, пам’ятний для Земфіри виступом Цоя, тепер назавжди «упокоїть» її феномен. «Великий концерт»! Хоча мало не кожна друга стаття про фільм стверджує, що були кращі виступи. Але абсолютно точно — кращого фільму про рок-концерт і про особистість у сучасній музиці я не бачила.