«Эти глаза — напротив». Екс-киянин режисер Вадим Перельман: «У Голлівуді мені пропонували екранізувати «Майстра і Маргариту»

У столичній «Кінопанорамі» колишній киянин, а нині успішний голлівудський режисер Вадим Перельман презентував свій фільм «Життя перед її очима» (знятий ще 2006-го) з Умою Турман у головній ролі. Після Києва стрічку побачать у Токіо.

Доля Перельмана нагадує казку про Попелюшку — тільки в чоловічій особі. Він народився 1963 року в Києві. Дитинство минуло у величезній комуналці на вулиці Горького. Навчався у школі №33 на Печерську. В 1972 році помер його батько. Мамі довелося тяжко працювати на фабриці «Жовтень» (вона шила плащі).

Коли Вадимові виповнилося чотирнадцять, емігрував з мамою спочатку до Італії, а потім — до Канади (То­ронто). Там майбутній режисер навчався в кіношколі Райрсонського університету. Через два роки почав знімати музичні відеокліпи, організувавши власну компанію Сanned Films.

У 1990 році Перельман переїхав до Лос-Анджелеса. І протягом наступних 13 років займався там створенням рекламних роликів. У тому числі й для таких компаній, як Microsoft, General Motors, Panasonic, Nike, AT&T.

Справжній успіх до нього при­йшов 2003 року у зв’язку зі стрічкою «Будинок з піску і туману», який отримав три номінації на «Оскар»: найкращі жіноча і чоловіча ролі (Бен Кінґслі і Шорех Агдашлу) і найкраща музика (композитор — Джеймс Хорнер). У створенні фільму взяла участь продюсерська фірма Стівена Спілберга DreamWorks, яка оплатила половину його 16-мільйонного бюджету.

— У Римі я випадково купив книжку Андре Дюбуса «Будинок з піску і туману», — розповідає з легким англійським акцентом Вадим. — Купив випадково, аби почитати в літаку. І закохався в цей текст! Ридав як дитина. Я взагалі людина сентиментальна. Плачу скрізь, де тільки можна, навіть у літаку. Адже всі ми росли на радянських фільмах — «Летять журавлі», «Бала­да про солдата». Шкода лише, що в Голлівуді радянське кіно ніде подивитися, та й нецікаво його там дивитися...

Автором сценарію сво­го першого фільму вис­тупив сам режисер. Вдруге, коли працював над стрічкою «Життя перед її очима», Перельман уже не ризикнув сам писати сценарій, довіривши цю справу драматургові Еміл Стерн. Фільм поставлено за однойменною книжкою Лаури Ко­зіске. Режисерові сподобався «сюжет про життя, яким не живуть». Картина розповідає про домогосподарку Діану (її в підлітковому і дорослому віці зіграли дві актриси — Еван Рейчел Вуд і Ума Турман), котру ніяк не полишає один спогад... У юності вона пережила масове убивство своїх однокласників. Боже­вільний підліток застав її з подругою в жіночому туалеті, націлив на них автомат і запропонував дівчатам самим вирішити, хто з них помре: «Я вб’ю одну з вас, але вам вирішувати, кого саме» — «Не мене!» — «Якщо не тебе, то кого?» Героїня не називає імені подруги, але ми все розуміємо...

Діана зберегла своє життя ціною смерті подруги. І та давня історія мучить героїню Уми Турман. Ця сцена і є реальністю фільму. А все решта — чи то минуле героїні, чи то її майбутнє. Діана «згадує» і бачить себе, незважаючи на налагоджений американський побут і міцну родину, досі ще старшокласницею.

У неї близька подруга з пуритан­ської сім’ї Морін («Чим я заслужила мати таку подругу?»), з якою вони не розлий вода. Молоді жінки мило проводять час, закохуються, іноді покурюють травичку.

По суті ця стрічка — про дружбу і... зраду. Насамперед зраду самого себе. У фіналі хвороблива уява Діани знову малює ту саму сцену розстрілу: «Як­що не тебе, то кого?» — «Убий мене...»

Усі люди схожі одне на одного і за будь-яку ціну хочуть вижити. Режисер ненав’язливо дає зрозуміти, наскільки смерть легша, ніж таке життя з каменем болісних спогадів на душі. Цей страх передався й доньці героїні: вона ненавидить школу, поривається втекти звідти і сховатися нехай навіть у дощовому холодному лісі...

Сам пан Перельман зауважив, що багато хто його фільму не зрозумів, але водночас багато хто сприймає його надто близь­ко до серця. Режи­сер грається з глядачем, аби розшифрувати цілісну подієву картину юнацьких років своєї героїні. Стрічка за ступенем напруги претендує на трилер і утримує постійну ува­гу недомовками, численними поверненнями до тих самим епізодів. У хід ідуть навіть цитати зі шкільних підручників біології («Серце — найміцніший м’яз організму», «У птахів є крила, але важливий кут польоту»).

Не помилився режисер і у виборі акторів. Екс-киянин захоплюється Умою Турман: «У голлівудської зірки величезний потенціал, і він проявився в картині і більше, і глибше, ніж у її попередніх роботах».

Виявляється, сьогодні в Голлівуді не так уже й багато актрис, котрі можуть забезпечити потужний глядацький інтерес до картини. На думку Перельмана, до таких голлівудських зірок можна віднести і Турман. Її «под­руги по силі таланту» — Джоді Фостер, Ніколь Кідман і Джулія Робертс.

Ще одна вдала робота у стрічці — друга іпостась Діани у виконанні Еван Рейчел Вуд. Режисер помітив її після фільму «13» і вважає найталановитішою молодою актрисою Голлівуду.

Бюджет стрічки «Життя перед її очима» не дуже великий — 13 млн. доларів. «Життя...» знімали на одній із незалежних студій.

Вже наступну картину — «Полтер­гейст» — Перельман планує знімати в травні на студії MGM. Бюджет становитиме 30—40 млн. дол.

— Якщо кіно робиться заради грошей — це вульгарно! — каже режисер. — Один раз програєш, і на тобі буде поставлено хрест. А мені дотепер за «Будинок...» дякують! Майбутній фільм із досить вагомим бюджетом я погодився робити тому, що мене вже ніхто не контролює. Я міг і далі працювати в такому трагічному мелодраматичному жанрі, але мені цікаво показати себе й іншими гранями. Тому не здаюся! Дурної комедії я, звичайно ж, не робитиму. А от екшн — залюбки. Адже кожен мій рекламний ролик — це міні-екшн. А взагалі реакцію на той чи інший фільм важко спрогнозувати. Це чорна коробочка з реальною живою аудиторією.

— Що вам особливо запам’яталося під час зйомок фільму?

— Було багато всього! Наприклад, сцена Уми зі своєю екранною донькою — у лісі. Тоді в штаті Коннектикут була посуха. Але коли ми підійшли до зйомок цього епізоду, пішов такий дощ, якого не було, напевно, ніколи і у В’єтнамі. Цю сцену знімали три дні. І, завдяки дощу, вона вийшла іще більш вражаючою.

— Тепер ви знімаєте великі повнометражні проекти, не сумуєте за рекламою?

— Знаєте, я пишаюся тим, що пішов із реклами. Хоча вважаю, що реклама — перший крок до фільму. Завдяки їй мене й помітили. Адже я займався рекламою тринадцять років! Відійти від рекламних реалій мені допоміг оператор моєї першої картини Роджер Дікінс. Перед початком роботи я сказав: «Ти — найгеніальніший оператор, якого я знаю. Тому ти й повинен прив’язати мене до щогли і не давати рукам волі».

— Чи цікаві вам твори російських або українських письменників як літературний матеріал для екранізації?

— У Голлівуді мені пропонували екранізувати «Майстра і Маргариту»... Я прочитав цей твір Булгакова лише чотири роки тому. Тобто починав читати «Майстра», коли був маленький, але мені це чомусь одразу набридло. А зараз повернувся до Булгакова знову. Але фільму поки що «не бачу». Наприклад, не знаю, як зробити Кота. Та й узагалі, американська екранізація російських романів — це фарс! Фарс — із дуже тонкої сатири.

— Який ви все-таки режисер — європейський чи американський?

— Усі кажуть, що я американський режисер з європейською базою. Вбираю в себе все автоматично. До речі, багатьом на Заході кажу, що наступний масовий знімальний майданчик для режисерів — це Київ. З українських акторів знаю лише Богдана Ступ­ку. Що згадую, гуляючи Києвом? Для мене спогади — це все наше місто. Завважую, що в Україну, на щастя, ще не прийшов і не поширився цей повсюдний цинізм...

— Чи є все ж таки якісь складові успіху в Голлівуді? За якими законами функціонує ця фабрика?

— Навіть не знаю... Грошей у мене не було, зв’язків теж, таланту... теж. Я просто сів, написав сценарій, а потім проштовхнув його. Словом, зацікавив студію.