Доктор культурології і таємничий орнамент українського рушника

У Черкаському національному університеті працює єдиний на просторах України доктор культурології — Світлана Андріївна Китова. Чому, запитаєте, єдиний? Річ у тому, що в списку українського ВАК немає такої науки, як культурологія. Тому захист дисертації пройшов у Москві. Але до цього ми ще повернемося.

Нинішнього року другим доповненим виданням вийшла друком книжка С.Китової «Полотняний літопис України (семантика орнаменту українського рушника)». Видання доповнене великою главою «Рушник як явище народної художньої культури». Книжку відразу ж було визнано гідною різноманітних нагород на конкурсах і виставках в Одесі, Києві, Черкасах. У вересні Світлані Китовій за багаторічну наукову краєзнавчу діяльність присуджено премію ім. Михайла Максимовича.

— Очевидно, і книга, і премія — результат багатьох років роботи. Який був перший крок?

— Усе розпочалося в 1960-х. Потрапивши тоді в Рівне, я десять років займалася народним словесним мистецтвом. Найбільше любила календарно-обрядовий фольклор. Ходила селами, записувала пісні. Бували дуже цінні знахідки. У 1976-му я захистила кандидатську за темою «Календарно-обрядовий фольклор Волинського Полісся».

Приваблювало мене й образотворче мистецтво. Якось я потрапила до експедиції професора Павла Жолтовського, яка в пошуках цінностей об’їжджала недіючі церкви на Рівненщині. Церков було багато. Знахідки відправляли на реставрацію до музею етнографії Львова. У одній із церков — у с.Острівці — знайшли на підлозі ганчірку, в яку колись збирали нагар із свічок. Це була половинка від рушника з дуже цікавою вишивкою: ідоли з довгим волоссям і зірочками на кінцях — давні образи. Це був перший рушник, привезений із експедиції. Але в мене зберігалися й бабусині рушники... Коли я переїхала до Черкас, гадала, що етнографу тут робити вже нічого, усе навколо «копано-перекопано»: Київ поруч, такі наукові сили! Але роботи було багато. Чигиринський район я обходила вздовж і впоперек. Хтось дарував рушники, щось вимінювала на продукти чи на нові сучасні рушники, щось просто купувала. В одному селі зустріла жінку, а вона й каже: «Уявляєте, по селу ходить якась ненормальна, усім бреше, що вона доцент. А сама міняє хороші рушники, на благенькі старі рушники». Поголос мене випередив.

— У результаті в Черкаському університеті вашими зусиллями створено музей рушника...

— Розпочалося все з виставки в колишньому Будинку піонерів у 1993 р. Колекція тоді налічувала близько чотирьохсот рушників. На виставку прийшло несподівано багато народу. Тільки тоді я зрозуміла: людям справді потрібно те, що я роблю. Мені почали допомагати студенти. Друзі вже знали, що для мене є найкращим подарунком. Тоді ж я почала розбиратися з семантикою орнаментів, класифікувати їх за видами — геометричний, антропоморфний, зооморфний, рослинний, предметний тощо. Колекція постійно поповнювалася. Тепер в університетському музеї близько семисот рушників. Їх могло бути й більше. Але колекцію тричі обкрадали.

— Цікаво, що організований вами музей присвячений не «взагалі» народній вишивці, а виключно рушнику. У вашій дисертації рушник уперше розглядався не просто як складова частина вишивки, а як самостійний вид народного мистецтва.

— Знакова природа рушника не обмежується лише його орнаментом. Приміром, у похоронному обряді відсутність орнаменту на рушнику символізує спокій і чистоту вічного життя в сакральному світі. До речі, у домі рушник ніколи не розміщували в добре освітлених місцях, і його орнамент не був розрахований на щоденне роздивляння. У дохристиянський період рушники виконували роль, схожу на ту, яка надалі перейшла до ікон. Рушник, будучи оберегом, розміщували в місцях затемнених: у кутках, у просторі на стіні між і над вікнами.

У рушниковому орнаменті знаходимо надзвичайно широку палітру знаків — від натуралістичних до абстрактних, значення деяких для нас вже в низці випадків затуманене, а часом і зовсім втрачене. Знаки своєрідно ілюструють стародавні ритуали й міфи, вони наповнені символікою різних історичних епох. Ось, приміром, фрагмент рушника із села Трушевці. Цей рушник використовувався як ганчірка, ним у наші дні витирали зі столу. Я як побачила червоних рибок і давні фалічні символи, вчепилася, випросила. Одноокі риби з двох боків підпливають до вершини Райського древа. Традиційно риба відноситься до нижньої частини світу, до коріння. Тут же перевернене зображення, це дуже давній символ, що зустрічається в різних культурах і відбиває уявлення про зміну місць «низу» й «гори». А ось рушник із зображенням павуків. Це традиційний орнамент новорічного рушника — золоті павуки-деміурги. До речі, саме з ними пов’язане стародавнє табу на вбивство павуків у домі. У кожного рушника своя історія... І в ХХI столітті рушник живий, ми бачимо його на весіллях, у церквах, у будинках. Щодня бачимо в центрі Черкас на «афганському» хресті. Наше село зберегло не лише мову та старовинні обряди, а й не дало щезнути й матеріальній культурі предків.

***

Прощаючись із Світланою Андріївною, про всяк випадок уточнюю: «Яку посаду ви обіймаєте в університеті?» Відповідає: «Давно вже виконуючого обов’язки професора кафедри української літератури та компаративістики». «Чому в.о.?»

Сумно усміхнувшись, Світлана Андріївна розповіла цікаву історію, що, мабуть, сама по собі виглядає як характерний орнамент на літописі сучасного навколонаукового життя.

— Після захисту докторської в Московському університеті в 2000 р. і затвердження її у ВАК Росії, я подала документи для затвердження дисертації у ВАК України. Однак у списку українського ВАК культурології немає. Культурологи є, а науки в списку немає. Чого тільки не вигадували київські колеги, аби відхилити дисертацію.

Зараз це може видатися кумедним. А тоді я потрапила до лікарні, стався інсульт. Колегам я сказала: «Ноги моєї у ВАК більше не буде. Проживу й без них!» Треба працювати й не звертати на все це увагу. Я спокійна, мої книжки вже міцно ввійшли в науковий обіг і в нас, і в Росії, і в Європі. Незабаром у мене вийде нова книга. Це дослідження, присвячене порівнянню текстів стародавніх народних пісень, зібраних М.Максимовичем 1827 року, з сучасними текстами цих же пісень, трансформованими часом.