Де живе «воно» — справжнє кіно? У піку блокбастерам у столиці ще подекуди торжествує арт-хаус

Секс і місто особливо небезпечний — дивні родичі. Великий Стен, Неймовірний Халк, Хенкок, Хеллбой, Наречена з того світу, Блондинка і Блондинка. Знайомтеся з Дейвом і, найголовніше, не жартуйте із Зоханом.

Ні, це не марення сивої кобили в липневий полудень — це назви фільмів, які заполонили літній прокат у столичних кінотеатрах. Невже ми приречені тільки на споживання голлівудських «фокусів», склеєних за функціональними режисерськими, акторськими налагодженими схемами?

У Києві тим часом існує, щонайменше, сім кіноклубів та кінотеатрів, які взяли на себе хоч і невдячну, але благородну працю: нести в народ арт-хаусне, авторське, фестивальне кіно.

У кіноклубах часів шістдесятників крутили заборонене кіно, яке суперечило ідеології комунізму. Сьогодні тут можна ознайомитися з фільмами-жертвами нової ідеології — ідеології споживання.

У 80-х роках був створений кіноклуб «Ілюзіон». Сьогодні він називається «Візуальна лабораторія». Курирує його Станіслав Сукненко, людина, закохана в кіно. Сеанси проходять щочетверга в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, який став також притулком для студії сучасного сценічного мистецтва, Tanzlaboratorium та інших проектів. Назва «Візуальна лабораторія» передбачає акцент на взаємопроникненні театру й кіно, кіно та літератури.

Недавно тут демонстрували «Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми». Юрій Андрухович розповів про «Зламані квіти» Джіма Джармуша, зробивши також переклад і озвучення фільму. Оксана Забужко поділилася враженнями про «Бочку з порохом» Горана Паскалевича, Андрій Курков — про фільм Альфреда Хічкока «Незнайомці в поїзді». Для кожного письменника певний фільм збігався з переломним моментом у житті, міг стати першоелементом для роману. На основі проекту вийшла книжка, доступна й нині.

«Я люблю кіно. У мене є робота — я працюю на телебаченні, але кіноклуб — це моє хобі», — каже головний ведучий. Станіслав інколи сам перекладає фільми, дублюючи іноземну мову під час сеансу. Сеанси проходять у затишній, камерній атмосфері — починаються й завершуються обговоренням побаченого. З огляду на літній сезон, у залі не більше трьох десятків глядачів. «Перших п’ятнадцять хвилин варто дивитися напружено й уважно... Тільки, заради бога, не запитуйте потім, про що був фільм, моє серце цього не витримає», — жартує ведучий.

«Я намагаюся знаходити фільми, мало відомі публіці», — каже Станіслав. Тут демонстрували ретроспективу Брессона, Фелліні, Кислевського, сучасне угорське, німецьке, китайське, французьке, румунське кіно. Нині, приміром, у «Візуальній лабораторії» крутять добірку, присвячену чудовому польському актору Збігнєву Цибульському. Це фільми Анджея Вайди «Попіл і діамант» (1958), «Усе на продаж» (1969), Войцеха Хаса — «Як бути коханою» (1963), «Рукопис, знайдений у Сарагосі» (1965) і «Поїзд»(1959) Єжи Кавалеровича.

Якісь фільми Станіславові надсилають з-за кордону, з деяких сам робить копії. Єдине, що трохи засмучує організатора кіноклубу, — неможливість демонструвати стрічки на кіноплівці.

Проте такою можливістю може похвалитися інший оплот кіноманів — кіноклуб «Ракурс». Він був створений у 1977 році, а відновив роботу в 2003-му. Це один із найстаріших кіноклубів Києва. Оселився він у кінотеатрі ім.Чапаєва, на Львівській площі. Його куратором стала Надія Андріївна Трубайчук. Уже понад 18 років вона — директор, душа й господарка «Ракурсу» і самого кінотеатру ім. Чапаєва. Кінотеатр існує з давніх-давен — його відкрито ще до революції, у 1913-му. До 1937 року називався «Ліра». Повернути колишню назву йому поки що не спромоглися, та й чим поганий Чапаєв?

Глядачі вибирають що дивитися, і Надія Андріївна їде на кіностудію ім. Довженка, де бере напрокат кіноплівки з колекції. Кіноклуб демонстрував добірку Кіри Муратової, Франсуа Озона, Інгмара Бергмана, французьку ретроспективу 30-х років. За зиму, наприклад, показали всього Андрія Тарковського. Збори кіноманів відбуваються щовівторка, у самому ж кінотеатрі планово демонструють картини для дітей: «Червоні вітрила», «Синій птах», «Вогонь, вода і... мідні труби», «Пригоди пінгвіненятка Лоло».

У таких кіноклубах, як «Візуальна лабораторія» і «Ракурс», збирається публіка різного віку й професій — від студентів до пенсіонерів.

Існують і університетські кіноклуби: при КПІ, КНУ ім. Тараса Шевченка. Тут публіка складається здебільшого зі студентів, які шляхом обговорень і голосувань складають програму переглядів. Крутять тих-таки легендарних класиків кінематографа, іноді — культові картини сучасного українського та закордонного кіно. Кіноклуб при КПІ, приміром, у травні влаштовував покази українських короткометражок, зустрічі з режисерами.

Осібно серед них стоїть кіноклуб при НаУКМА. Організацією і добром фільмів займається Ольга Брюховецька. У Києво-Могилянському кіноклубі найбільш продумана і структурована програма. Кожні два-три дні проходять покази кінострічок. Відвідування — високе, часто студенти сидять на підлозі, але однак приходять. Клуб втілює кілька проектів: «Фільми категорії «Д», «Україна ХХ століття в документальному кіно», «Історія українського кіно» («Камінний хрест», «Звенигора», «Земля», «Пропала грамота»), «Сакральна географія» (Аговалам, Тибет, Мекка), «Польський кіноклуб», «Білоруська весна». Демонструються і серії фільмів Сергія Ейзенштейна, Ізраїля Гольдштейна, Кена Лоуча.

Окремої уваги заслуговує акція «Фільми категорії «Д». Зробивши своїм прообразом «Бі-муві» Копполи, могилянці вирішили демонструвати старі українські фільми, які порошаться на полицях кіностудії ім. Довженка. Кіномани переконують, що така історія українського кіно може виявитися і привабливою, і справедливою.

Слід відзначити, що спільною рисою для всіх кіноклубів є ціна перегляду — насолодитися світовими шедеврами можна, заплативши менше 10 гривень за сеанс, а то й взагалі безплатно.

«Кінопанорама» — один із небагатьох серйозних кінотеатрів, прокат якого заповнений інтелектуальним кіно. На початку весни Наталя Соболєва, директор кінотеатру, розпочала тісну співпрацю з «Артхаус Трафік», дітищем Дениса Іванова. Отож тепер завдяки старанням цього тандему український глядач має можливість ознайомитися з такими кінострічками, як «Літній дощ» Антоніо Бандераса, «Молодість без молодості» Френсіса Форда Копполи, «Неспокійна Ана» Хуліо Медема.

«Український кінематограф стоїть у нас у перших рядах. У кожній цивілізованій країні має бути своє кіно. Ми показуємо також дуже маленькі країни», — зізнається Наталя Станіславівна. Вона підкреслює, що слід переймати досвід Бельгії, Сербії, Хорватії. «Концепція наша: тільки плівка, тільки мова оригіналу. Адже в хорошого режисера будь-який звук (кватирка, наприклад, стукнула) вже несе якийсь образ, серйозне смислове навантаження. Дубляж же перекриває звукову тканину. Тому, щоб зберегти сприйняття картини, потрібен повністю оригінальний звук».

У жовтні «Кінопанорама» відчинить свої двері для фестивалю «Молодість».

Не наповненням, а формою вирізняються «Кінодром» і стара «Орбіта». «Кінодром» пропонує перегляд тих-таки «Халків» прямо з водійського крісла. «Орбіта» продовжує функціонувати як кінотеатр, який показує стереофільми для дітей.

І хоча більшість вище перелічених зібрань кіноманів найближчим часом підуть на літні канікули, уже в серпні можна буде надіти старомодний костюм, захопити невеличкий термос із чаєм і влаштувати собі екскурс у нескінченні камерні світи геніальних режисерів та оксамитових крісел. Упіймати за хвіст час, не закований ще в лід і пластик сучасності штампів і шеренг.