Військово-технічна політика України має враховувати закони бізнесу

Попри те, що Україна стала суб’єктом світового ринку озброєнь практично відразу після здобуття незалежності, а укладення великого танкового контракту з Пакистаном 1996 року стимулювало українське керівництво створити завершену модель військово-технічного співробітництва (ВТС), військово-технічна політика держави і сьогодні здійснюється несистемно і непослідовно. Нормативно-правова база у сфері ВТС не дає змоги ефективно працювати із західними компаніями, у державі немає навіть закону про ВТС, не врегульовано до кінця питання інтелектуальної власності, майже непосильним є залучення іноземних інвестицій у розробки нових систем зброї та для кредитування, не налагоджено торгівлю технологіями. Нарешті, відсутній внутрішній ринок продукції військового призначення. Усе це створює передумови для відставання України як на ринку, так і в галузі модернізації своїх Збройних сил і, природно, відставання самого ОПК.

Українська модель системи ВТС є загалом життєздатною, проте вона вимагає оперативної модернізації. Сам ринок озброєнь, як і національні системи ВТС більшості країн, не видається чимось застиглим — постійно змінюються форми роботи, удосконалюються методи просування продукції, ринок є живим організмом, і якщо Україна не хоче опинитися в аутсайдерах, вона мусить безперервно працювати над корекцією своєї військово-технічної політики.

Укрупнення мережі спецекспортерів.
Зміна форми «Укрспецекспорту»

Для будь-якої країни — учасниці світового ринку, і не тільки в сегменті спецпродукції, створення і посилення брендів — першорядне завдання. Укрупнення спецекспортерів має відбуватися у двох паралельних напрямах: по-перше, посилення наявних брендів шляхом нанизування на єдиний базовий стрижень нових напрямів роботи і самих структур; по-друге, формування нових шляхом створення інтегрованих структур. Не заглиблюючись в ідеологію створення нових брендів, таких як Літакобудівна корпорація «Антонов», «Бойові броньовані машини» або «Високоточне озброєння», зауважимо, що країна, здатна створювати і виробляти 4—6% від загального виробництва продукції військового призначення, не має можливості представляти і підтримувати на ринку велику кількість брендів. І, якщо відверто, треба навести лад із одним брендом, перш ніж братися за інший.

Навіть унікальні українські комплектуючі, такі як авіадвигуни чи газові турбіни для військових кораблів, досить складно виводити в самостійні самодостатні напрями. На жаль, мало хто з потенційних замовників української оборонної продукції знає, що, скажімо, на російському вертольоті Ка-50-2 («Чорна акула») або російських фрегатах, які будують для Індії, стоять українські авіадвигуни й газові турбіни.

Нині ДК «Укрспецекспорт» унікальна структура: це повністю державне підприємство; це впізнавана марка у світі; це структура, котра має обігові кошти, усталену систему маркетингу і мережу власних представництв. Те, що «Укрспецекспорт» створено виключно для продажу зброї іноземним державам, — лише задавнена хибна думка. Держава завбачливо подбала про широкий спектр завдань держкомпанії, але поки що майже не використовує колосального потенціалу, закладеного в ідею централізації та державної монополії в оборонно-економічному секторі. І цілком даремно, адже і досвід іноземних лідерів збройового експорту, і навіть скромні ініціативи самого «Укрспецекспорту» свідчать про доцільність розширення функцій держкомпанії.

Той-таки російський ФДУП «Рособоронекспорт» досить давно реалізовує курс укрупнення свого бренду і сьогодні має акції та безпосередньо бере участь у роботі рад директорів більш як двох десятків великих оборонних структур різних форм власності. У їхньому числі, приміром, АХК «Сухой», концерн ППО «Алмаз-Антей», корпорація «Тактичне ракетне озброєння», ВАТ «Улан-Уденський авіаційний завод», ВАТ «Московський вертолітний завод ім. Міля». Досить цікаво, що акції придбано за рахунок того прибутку, який акумулює держпосередник у результаті операцій на ринку. Об’єднується держпосередник і з великим фінансовим капіталом — недавно ФДУП «Рособоронекспорт» і «Альфа-банк» оголосили про намір створити спільне підприємство.

Що могла б дати реалізація такої ідеї в Україні? По-перше, можливість істотно поліпшити вирішення завдань із кредитування та інвестування перспективних розробок. У нинішніх умовах «Укрспецекспорт» просто не має можливості втягуватися в деякі перспективні проекти, які просто не по зубах у фінансовому плані. Однак значна частина таких проектів точно поліпшила б можливості ОПК щодо оснащення ЗСУ новими системами зброї та військової техніки, а також оживила б ряд підприємств і сприяла б збереженню лідерства України в збройовому експорті. По-друге, такі дії дадуть змогу збільшити капіталізацію оборонних підприємств. В умовах мізерного державного оборонного замовлення участь спецекспортеру в реструктуризації заборгованості, залученні інвестицій для розвитку та модернізації виробничих ліній цих підприємств і в цілому в управлінні активами держави в сфері ОПК здається цілком логічною. Укрупнення відкрили б також нові можливості щодо створення спільних підприємств із компаніями іноземних держав. Успішний досвід функціонування російсько-індійських СП, наприклад зі створення та просування ракет Brahmos, цілком може бути використаний і Україною.

Звісно, капіталізація та укрупнення не знімають необхідності участі всіх державних установ, причетних до представлення держави Україна на світовій політичній арені. Якщо, приміром, дочірньому підприємству «Укрспецекспорту» — «Укроборонсервісу» — вдалося створити такий новий перспективний вид послуг спеціального призначення, як проведення гуманітарного розмінування, то, крім самого «Укрспецекспорту» та його дочірніх структур, цього ніхто й ніде не рекламує і не згадує. Водночас без просування українських ідей і ноу-хау на всіх державних рівнях реалізація багатьох проектів просто неможлива або малоймовірна.

Інвестиційна політика та кредитування

Прямим наслідком укрупнення «Укрспецекспорту» і всієї мережі спецекспортерів може стати збалансована інвестиційна політика. Хоча здійснення інвестицій уже давно стало характерною рисою роботи «Укрспецекспорту», сьогодні можливості компанії серйозно обмежені. Серед розробок зброї, у які держкомпанія продовжує вкладати ресурси, — створення нового уніфікованого бойового модуля для бронетехніки, розробка нового бронетранспортера та нових високоточних засобів ураження наземного базування. Свого часу «Укрспецекспорт» вкладав кошти в модернізацію радіолокації та станцій пасивної радіоелектронної розвідки, у завершення робіт, пов’язаних із комплексом радіоелектронної боротьби, у розробку нових високоточних засобів ураження.

«Укрспецекспорт» здійснює і супровід низки проектів, серед яких є дуже успішні. Досягненням можна вважати реалізацію з французькою компанією Sagem проекту в галузі модернізації вертольотів марки «Мі», що має позитивно позначитися на обороноздатності України. Але, на жаль, це одиничні досягнення, які не свідчать про роботу системи. Серед ключових проблем у створенні спільних підприємств і реалізації великих спільних проектів відіграє роль навіть не політичний чинник, а елементарна відсутність прозорих і зрозумілих правил гри. Тому поряд із успіхами є й негативні приклади згортання роботи в рамках спільних проектів. Зокрема, це траплялося у сфері розробки високоточних боєприпасів, засобів захисту від високоточної зброї та у сфері модернізації деяких високоточних засобів ураження. Було практично згорнуто роботу з дуже перспективним інвестором однієї з арабських держав.

Якщо говорити про можливості суттєво вплинути на майбутній розвиток українського ОПК, то, беручи до уваги експортну орієнтацію оборонно-промислового сектора, логічним і цілком доцільним було б створення в «Укрспецекспорті» інвестиційного фонду. Такий фонд міг би наповнюватися за рахунок частини, наприклад, половини прибутку від контрактів підприємств ОПК, які виконують контракти через держкомпанію. Ці кошти мають витрачати виключно на нові розробки озброєнь і військової техніки. Такий крок міг би помітно поліпшити проблему інвестування і сприяти системному стимулюванню розвитку ОПК. Адже не секрет, що багато підприємств, отримуючи прибуток від експортних замовлень, так і не зуміли використати його для вдосконалення техніки. Той-таки завод ім. Малишева, виконавши гігантський танковий контракт, проігнорував свого часу навіть модернізацію виробничих потужностей.

Взаємодія з підприємствами
і проблема управління ОПК

У цілому ж в Україні немає стратегії розвитку ОПК, як немає і прямої урядової вертикалі управління «оборонкою». Міністерство промислової політики України апріорі не може взяти на себе таке завдання. Насамперед через те, що левова частка підприємств ОПК перебуває в управлінні Міністерства оборони України та Національного космічного агентства України. Ще частина підприємств має змішану форму власності або взагалі перебуває в приватних руках. У таких умовах управляти ОПК можна шляхом розподілу державного оборонного замовлення і видачі ліцензій на експорт продукції військового та спеціального призначення. І до першого, і до другого Міністерство промислової політики України має лише непрямий стосунок і не може претендувати на курирування оборонним комплексом. Намір же Міністерства промислової політики України розширити діяльність підприємства-спецекспортера «Таско-експорт» до рівня структури, яка дублює функції «Укрспецекспорту», є по суті кроком до демонополізації системи збройового експорту в принципі. Не кажучи вже про те, що за наявності двох паралельних компаній обов’язково виникне внутрішня конкуренція, з якої скористаються і конкуренти за кордоном, і самі покупці. Це двозначний і занадто суперечливий шлях розвитку системи.

Що ж до «Укрспецекспорту», то цілком логічною в нинішніх умовах (експортної орієнтації ОПК) була б посередницька роль в організації оборонно-промислової кооперації. Тобто щоб усі міжнародні проекти, пов’язані не лише з експортом-імпортом продукції військового призначення, а й з реалізацією спеціалізованих завдань із надання послуг, організацією взаємодії з використання полігонів для навчально-бойових стрільб і проведенням військових маневрів, — словом, усім тим, що має комерційну складову, вирішувалися б через держкомпанію. Приклади такої участі «Укрспецекспорту» і його дочірніх фірм свідчать про доцільність такого підходу. Так, коли роботи з обслуговування російських РВСП почали реалізовувати через спецекспортерів, було знято зайву напруженість навколо цього питання. Подібним чином спецекспортери беруть активну участь у проекті створення на базі Яворівського полігона Міжнародного центру підготовки миротворчих сил. Одне з підприємств-спецекспортерів стало державним оператором із залучення іноземних інвестицій у таку важливу для України галузь, як утилізація боєприпасів. На стадії завершення проект створення спільного з Росією підприємства з модернізації зенітно-ракетних систем
С-300 і ЗРК «Бук» в інтересах українського військового відомства, у якому українським уповноваженим суб’єктом буде дочірнє підприємство «Укрспецекспорту» «Укроборонсервіс». Українська сторона, володіючи 51% акцій спільного підприємства, здійснюватиме фінансування проектів, пов’язаних із забезпеченням обороноздатності країни; російській стороні належатимуть 49% акцій підприємства, а до складу засновників увійдуть ті підприємства та розробники озброєнь, які володіють документацією виробництва.

На мій погляд, важливим нюансом є той факт, що спецекспортери активно підключилися до проектів, спрямованих на підвищення бойових можливостей української армії. Наявність обігових коштів робить використання можливостей спецекспортерів вигідним для держави, формує єдиний механізм та уніфікований підхід до проектів військово-технічного співробітництва з іноземними державами. При цьому показово, що супровід проекту в Росії покладено саме на ФДУП «Рособоронекспорт», що саме по собі підтримує ідею про широкий діапазон завдань для спецекспортерів.

Цілком логічно, якщо і використання українського полігона для підготовки пілотів авіаносців «Нитка», і отримання інформації з таких унікальних об’єктів, як станції попередження про ракетний напад (СПРН), здійснюватимуться через спецекспортерів — це так чи інакше проекти військово-технічного співробітництва. Водночас «Укрспецекспорт» міг би отримувати й відсутні комплектуючі для ЗСУ.

«Укрспецекспорт» створено як механізм для реалізації військово-технічної політики, і цілком слушно було б використати його можливості для придбання технологій і ліцензій на виробництво на території України тих видів озброєнь і військової техніки, які необхідні ЗСУ і яких не може повністю виробити національний ОПК. А ще — комплектуючих для виробництва озброєнь в інтересах української армії.

З боку держави також не було запропоновано оптимальних рецептів для трансформування «оборонки» відповідно до викликів вітчизняної реальності. Програми реформування так і залишилися тільки деклараціями. При цьому брак ресурсів для розвитку ОПК пропонувалося компенсувати за рахунок допущення закордонних або приватних інвестицій в оборонно-промислову сферу, проте й ці пропозиції не були підкріплені документально затвердженим обгрунтуванням. Адже недержавне фінансування потребує досить складного механізму, у рамках якого можна збалансувати переваги ринкової економіки з необхідністю збереження контролю з боку держави у цій сфері. Реалізація планів з приватизації тих чи інших підприємств ОПК жодним чином не наближає нас до знаходження такого балансу.

Росія вже має досвід часткової приватизації ОПК. Сьогодні «Рособоронекспорт» там виконує роль «великого експропріатора», повертаючи під державний контроль підприємства ОПК, які перебувають у приватних або напівприватних руках, але збереження профілю яких принципово важливе для розвитку російського оборонно-промислового комплексу в цілому. При цьому слід зазначити, що відновлення контролю відбувається через викуп пакетів акцій цих підприємств і введення представників «Рособоронекспорту» до керівних структур інтегрованих об’єднань. Така стратегія дозволяє «Рособоронекспорту» реалізувати себе як унікальний інструмент не лише експортної, а й промислової політики держави в цілому.

Цю практику цілком можна застосувати в Україні — якщо саме «Укрспецекспорт» відповідатиме за збереження позицій держави у контрольних пакетах важливих для експорту й обороноздатності підприємств ОПК, які поступово виходять на шлях акціонування. Оскільки процес приватизації ОПК України тільки починається, ще є певний час для вироблення оптимальної моделі.

Білі плями національного законодавства
і нормативно-правової бази

На жаль, недостача ряду законодавчих актів у сфері ВТС не лише помітно знижує маневр держави на світовому ринку озброєнь, а й породжує цілком надумані проблеми у взаємовідносинах гілок влади всередині України. Приміром, відсутність закону про ВТС нинішнього року спричинила напруженість у роботі структур влади і, як наслідок, у роботі спецекспортерів. Хоча цілком очевидно, що існують два рівні військово-технічного співробітництва — урядовий і президентський. Урядовий рівень стосується всієї господарської й економічної діяльності підприємств, зокрема й зовнішньоекономічної діяльності, що є зрозумілою і не має політичного забарвлення. Йдеться про угоди, які регулюються ліцензіями Державної служби експортного контролю України без звертання до Ради національної безпеки й оборони України. Однак питання, які належать насамперед до політичних і потребують розгляду на РНБОУ, потрапляють передусім до розряду зовнішньополітичних рішень, залишаючи за дужками комерційний ефект угоди.

Сьогодні необхідно терміново ухвалити закон про офертні операції, як і закон про ВТС. Здається дивним, що конкуренти України на світовому ринку озброєнь так давно розв’язали це завдання, що, мабуть, забули навіть про існування такої проблеми. Приміром, ПАР, яка вже помітно перегнала Україну за рівнем кооперації з європейськими фірмами і за динамікою розвитку оборонних технологій, ще в 1996 році визначилася, що всі контракти на закупівлю іноземної військової техніки, які перевищують 10 млн. дол., мають супроводжуватися офсетними зобов’язаннями в розмірі не менш як 50% від суми угоди.

У сусідній Польщі закон про офсет було ухвалено 1999 року, ним іноземних постачальників озброєнь до Польщі зобов’язано компенсувати контракти на суму понад 5 млн. євро. Адже саме офсети, поряд із діючим внутрішнім ринком, можуть дозволити Україні активно розвивати ВТС із європейськими компаніями. Це чітко підтвердила практика таких країн, як Польща, Чехія, ПАР.

Поки законодавчо не урегульована й участь українських суб’єктів у міжнародних об’єднаннях, що звужує можливості ОПК і не дозволяє активно діяти в цьому напрямі спецекспортерам. Введений у дію 2004 року Митний кодекс України ускладнює процедуру митного оформлення товарів військового призначення і подвійного використання, які переміщаються через митний кордон України. Спецекспортерам для здійснення тимчасового вивезення озброєнь і військової техніки за кордон, скажімо, для участі в міжнародних виставках озброєнь, доводиться сподіватися на диво, а втім, це найпростіше завдання. Те саме можна сказати і про горезвісні 90 днів для повернення валюти — цей анахронізм часом просто унеможливлює укладання вигідних угод.

Військово-технічна політика й оснащення ЗСУ

Вітчизняний ОПК залишається практично цілком експортно-орієнтованим: державне оборонне замовлення завантажує виробничі потужності оборонних підприємств не більш ніж на 3—5%. Хоча серед цих підприємств є і такі, які через економічні чинники не можуть дозволити собі активний маркетинг, участь у престижних виставках і дорогу рекламу. Немає на більшості підприємств і відповідних служб, департаментів, які системно займаються збутом продукції іноземним державам. Я вже не кажу про представництва за кордоном, фахівців, які, знаючи мови і національні особливості тієї чи іншої країни-покупця, ведуть переговорний процес. Підписання контракту — це не одна-дві зустрічі з потенційними покупцями. Частіше це виснажливий багатомісячний, а інколи багаторічний процес із дорогими відрядженнями, презентаціями й участю в тендерах. Тут тільки волі держави буває замало, необхідна потужна господарська структура, яка має оборотні кошти, досвід і відповідні кадри. Ось чому після підписання танкового контракту з Пакистаном було створено «Укрспецекспорт», щоб на виконання зобов’язань працювала вся країна. Для порівняння можна нагадати: українські оборонні підприємства почали виходити на світовий ринок озброєнь мало чи не відразу після набуття державою незалежності. Однак про Україну як про потужного постачальника озброєнь і військової техніки дізналися лише після 1997 року, коли з’явилася централізована система державного збройового експорту.

Держкомпанія сьогодні активно працює над відновленням потенціалу «оборонних» НДІ і КБ за рахунок зарубіжного замовника, який готовий вкладати солідні кошти у спільні розробки зброї. Такі напрацювання реалізовуються і в інтересах української армії, але існує багато вузьких місць у зв’язку з прогалинами в законодавстві. На практиці «Укрспецекспортом» доведено, що за такого підходу можна заощаджувати до 40—50% коштів, необхідних для створення зброї з нуля. Серед конкретних прикладів у цій галузі можна навести контракт на постачання одній з іноземних держав партії модернізованих винищувачів МіГ-29. У цій угоді за гроші замовника відпрацьовуються елементи, які для ЗСУ будуть точно цікаві. Природно, що ці завдання відпрацьовуються в тісному зв’язку з українським військовим відомством, і тут існує цілковите порозуміння. Реалізація цього проекту серйозно заощадить Україні кошти на проведення модернізації власного парку винищувачів. Таких проектів могло б бути на порядок більше, коли удосконалення законодавчого поля дозволить Україні стати прогнозованішою і прозорішою для партнерів у збройовому бізнесі. Якщо Україна відкриє свій внутрішній ринок продукції військового призначення і почне на всю потужність використовувати можливості спецекспортерів для переоснащення Збройних сил.

Хоча сьогодні ніхто в Україні не може точно позначити, на яких, наприклад, літаках літатимуть українські пілоти через десять років, чи будуть це Eurofighter, Су-30 чи F-16. У зв’язку з такими дилемами, яких десятки, для українського ОПК немає орієнтирів зі створення, скажімо, авіаційних ракет, систем зв’язку, управління і багато чого іншого. У кожному разі, сьогодні цілком очевидно, що необхідна диверсифікація міжнародних наукових і виробничих зв’язків підприємств ОПК і диверсифікація джерел постачань озброєнь і військової техніки для Збройних сил України. Саме відкриті прозорі тендери можуть сформувати найбільш прийнятні для України рішення з оснащення ЗСУ і, природно, такі рішення мають максимально враховувати питання залучення підприємств українського ОПК.

Оборонно-промислова кооперація з РФ

Взаємодія з РФ в оборонно-промисловій сфері залишається наріжним каменем розвитку ОПК, а оборонно-промислова кооперація відкриває можливості двом державам розширювати ВТС з іноземними державами.

Відносини спецекспортерів двох держав залишаються рівними, діловими і конструктивними. Значні надії покладаються на реалізацію підготовленої угоди про охорону прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері ВТС. Позиція спецекспортерів полягає у відмові від зайвої політизації проектів, які мають взаємовигідний характер і не потребують додаткових рішень з боку президента та зовнішньополітичного відомства України. З огляду на те, що левова частка комплектуючих призначена для сучасних озброєнь, які випускає Росія, ми, безсумнівно, зацікавлені у збереженні й розвитку ВТС із сусідньою державою.

Якщо, приміром, ВПС Росії мають намір придбати в найближчі роки до 60 НБЛ Як-130, то постачання до цих повітряних машин авіадвигунів цілком відповідає духу двостороннього ВТС. Це окремий приклад, але така ідеологія стосується й інших проектів, зокрема для третіх країн. Так, до 40% комплектуючих поставляють українські підприємства для десантних кораблів на повітряній подушці проекту «Зубр», Тому при постачанні такої техніки Росією українські підприємства одержать свої субпідряди. Такі замовлення прямо пов’язані з постачанням російської бойової авіатехніки, бойових кораблів, подеколи — систем ППО і високоточних засобів ураження. Спектр номенклатури дуже широкий. У цілому, українські комплектуючі до російських систем зброї продовжують поставлятися, і тенденції до зниження їхніх закупівель поки що не спостерігається. Щодо можливого витіснення української авіатехніки з російського ринку на користь російських проектів через створення дублюючих виробництв, то кожна держава має свої інтереси й має намір їх реалізовувати, природно, суто за рахунок обмеження інтересів інших держав. Для нас уроки можуть бути лише в тому, щоб не стояти на місці й демонструвати лідерство у розвитку технологій військового призначення. Тоді дублюючі виробництва не виникатимуть.

На підтвердження цього можу сказати, що, приміром, засоби автоматизованого контролю високоточних ракет і низка комплектуючих для високоточної зброї і далі мають особливий попит із боку російських партнерів. Але сьогодні немає ніяких перепон для реалізації спільних проектів як в інтересах обороноздатності двох держав, так і суто комерційних проектів на ринках третіх країн.

Пропозиції

Отже, що може запропонувати «Укрспецекспорт» для розв’язання завдань зростання обсягів збройового експорту і гармонізації системи з оборонним реформуванням усередині держави.

Перше. Законодавчо закріпити сферу ВТС за Міністерством оборони України.

Друге. Зберегти жорстку монополію держави на військово-технічне співробітництво, залишивши, крім «Укрспецекспорту» і його дочірніх фірм, ліцензії тільки тим підприємствам чи об’єднанням, які спроможні забезпечити повний цикл життя зброї, що виробляється, — від розробки до післяпродажного сервісу і наступної модернізації.

Третє. Розширити діапазон роботи «Укрспецекспорту», поклавши на нього роботу з усіх міжнародних проектів оборонного призначення, включаючи імпорт комплектуючих, програми в інтересах забезпечення обороноздатності країни тощо. Створити умови для укрупнення самого «Укрспецекспорту» й інших об’єднань-підприємств (таких як ЛК «Антонов»). Зокрема логічною видається участь «Укрспецекспорту» в управлінні не менш ніж десятьма підприємствами, як мінімум тими, частка експорту яких на порядок перевищує рівень державного оборонного замовлення.

Четверте. Створити при «Укрспецекспорті» інвестиційний фонд, який наповнюється за рахунок частини прибутку державних підприємств від експортних контрактів. Що дозволить систематизувати і розширити інвестиційну діяльність спецекспортерів.

П’яте. Потрібно в найкоротші терміни ухвалити закони про офсетні операції, ВТС і розв’язати низку проблемних завдань, таких як інтелектуальна власність на розробки військового і подвійного призначення, участь українських суб’єктів у міжнародних об’єднаннях підприємств оборонного призначення, створення спільних підприємств, залучення іноземних інвестицій і правила гри для цих інвесторів.

Шосте. Потрібно сформувати внутрішній ринок продукції військового призначення і вказати чіткі орієнтири для ОПК у вигляді перспектив розвитку Збройних сил України.

Сьоме. Є сенс зняти зайву політизацію з проблеми ВТС України з Росією і чітко заявити про можливі проекти співробітництва, включаючи проекти для третіх країн і програми, що стосуються забезпечення обороноздатності двох держав.

Це той мінімальний набір дій, що дозволить національному ОПК іти в ногу з часом, а Україні — не випасти з десятки світових лідерів збройового експорту.