Місто на всі часи

Над туристом завжди тяжіють стереотипи. Керуючись ними він не лише вибирає маршрут чергової подорожі, а й, хоче того чи ні, перше враження від побаченого формує крізь призму чужих вражень та визначень. Скажімо, столицю Італії Рим - як "вічне" місто, що впродовж майже всієї своєї історії було столицею: могутньої Римської імперії, Папської держави, королівства Італія, Італійської республіки.

Деревам не стільки років, скільки кілець на зрізі стовбура, а на скільки вони виглядають

Першими нагадали про те, що ми потрапили в місто, засноване ще 21 квітня 753 р. до Різдва Христового (оце точність літочислення!), сосни. Звичайні крислаті середземноморські сосни, що ростуть, відповідно до назви, по всьому європейському узбережжю Середземного моря і круглою густою кроною цілорічно озеленюють довкілля, - в Римі чомусь виростають незвичайними деревами заввишки кількадесят метрів із кроною-дахом. Неначе теж росли понад дві з половиною тисячі років - разом із містом. Таке враження посилюється тим, що сосни тут вписані в міське середовище не як декоративне доповнення чи випадково недовирубаний ліс, а як цілком самостійний природний об'єкт, якого не можна ні порушити, ні потіснити, не можна й применшити його горду автономність архітектурними спорудами поряд.

Деревам у Римі взагалі живеться привільно. Тут для них точно якась дуже родюча земля. Чи повітря (що цілком можливо - море ж поруч; але море скрізь, а такі реліктові сосни - тільки в Римі). Чи дух вічного міста стимулює їхній ріст? Але ж не лише сосни тут величні й високі. Платани також розкішні й усюдисущі. Замість снігових заметів узимку тут і там купки та кучугури платанового листя. Широке, схоже на кленове, воно, як не дивно, не забруднює місто, а якимось незбагненним чином вписується в пейзаж. Либонь, тому, що повністю відповідає римській кольоровій гамі. Рим увесь такий - кольору золотої осені. Бежевий, жовтий, теракотовий, коричневий, усі відтінки рудого й помаранчевого - і в старовинних спорудах, і в новій забудові. Лише зрідка, зазвичай в особливо урочистих випадках, коли треба і кольором підкреслити унікальне призначення будівлі, - її стіни білі чи сіруваті. Навіть наш номер у готелі, в історичному центрі Рима, був витриманий у коричнево-жовтій гамі. Та й сам готель також. І не дивно: він же мусив вписуватися в довколишній архітектурний простір. А цей простір скрізь. Виглянеш із вікна чи вийдеш за поріг - і наче ступив у тисячолітню давнину: тут тобі мури, ось фортечні бійниці, а там старовинний іподром.

А, ще ж зеленого кольору багато в Римі. Але це - тільки дерева, кущі й трава. В історичній частині міста вони панують нарівні зі старовинними спорудами (а в неісторичній трапляються мандаринові бульвари з мандариновими деревами, всуціль обвішаними яскравими спілими плодами). Тому й здаються вічними. А хіба ні? Адже всі покоління римлян топтали траву, відпочивали в затінку дерев і ховалися з якоїсь потреби в кущі - поцілуватися чи просто так.

Як треба будувати,
щоби вічно дивувати

Це вже згодом перше враження від сосон-гігантів затьмарять грандіозні історичні споруди, натикані буквально на кожному кроці в центральних кварталах розкішні базиліки, наче вирубані з суцільного (щоразу іншого кольору й візерунку) мармуру та розписані ангелами (бо як повірити, що ці диво-картини на стінах і під недосяжними банями храмів могли створити людські руки - хай це навіть руки найзнаменитіших художників Відродження?), дивовижні фонтани з досконалими мармуровими скульптурами на просторих площах, зусібіч оточені палацами, один за одного гарнішими.

Римська архітектура вражає і дивує не так багатством, що іноді аж втомлює виставленою напоказ розкішшю, як довершеністю інженерної думки та філігранністю форм. Колізей, розтиражований на мільйонах сувенірів і фотографій, що й близько не відтворюють справжньої величі цієї знакової споруди Стародавнього Риму, зведеної впродовж усього лише восьми років у першому столітті нашої ери. Їй-право, таке враження, що це й досі найвеличніша і найбільша будівля Риму. Амфітеатр заввишки майже у півсотню метрів, що вміщував до 70 тис. глядачів, і сьогодні вражає багатоповерховим лабіринтом нижніх переходів, де хитромудрі засоби перегородок, заслонів та засувів гарантували безпеку глядачів від хижих звірів, яким кидали на розтерзання переможених у бою гладіаторів.

Або Пантеон - круглий храм, апофеоз знаменитої римської арочної архітектури, збудований ще 27-го року до нашої ери. Його висота дорівнює його діаметру - 44 метри: це висота 16-поверхового будинку. Насправді Пантеон зовсім не виглядає великим - настільки продумані й пропорційні його форми. Компактний вишуканий храм з діркою, пардон, отвором угорі таким незбагненним чином зроблений, що жоден, даруйте, опад не падає вниз, на голови присутнім усередині людям. Тобто і сніг, і дощ, хай би якими рясними були, розсіюються ще до падіння з висоти цих-таки 44-х метрів.

Якби ж знаття, де вчилися ті римські архітектори, будівельники та інженери, що споруджували ці диво-будови, - можна б відправити туди хоч на трохи міністрів наших відповідних міністерств, аби бодай щось перейняли. Якщо вже не знання й не професіоналізм, то хоч любов до свого міста і до своєї країни.

Втім, не обов'язково відправляти їх аж у сиву давнину. В Римі чимало дивовижних споруд значно пізнішого або й зовсім недавнього часу. Досить прогулятися центральною вулицею Віа дель Корсо, вийти на площу Народу чи площу Іспанії, щоб побачити, як розумно використано ландшафт, як окремі будівлі ідеально вписані в уже наявні архітектурні ансамблі.

Архітектурні дива тут буквально щокроку. Та, звісно, щохвилини про це не думаєш. Надто ж коли до кольок у печінці вибираєшся якомога вище по грандіозних стрімких Іспанських сходах, аби побачити Рим у променях сонця, що заходить.

Або сонця, що сходить, - у мандрівці хто рано встає, тому Бог дає, і хто пізно лягає, тому Бог помагає.

Всі дороги
ведуть до Рима

Ця приказка, мабуть, дійшла до нас іще з часів священної Римської імперії, коли справді практично всі мощені дороги в Європі, зроблені спеціально для римського війська, обов'язково вели до її столиці. Проте вона й нині не втратила актуальності. Туристів у Римі - море. Це слово якнайліпше характеризує натовпи спраглих до нових вражень людей, котрі хвилями затоплюють усі пам'ятки, пам'ятники, вулиці, сквери й майдани Риму.
2014 р. у Римі вже розпочався з рекорду, бо під час різдвяно-новорічних свят - протягом усього десяти днів - у ньому побував мільйон туристів. До Колізею, скажімо, щохвилини під'їжджає автобус, і галасливі неофіти вливаються в різноколірний, різноликий і різномовний натовп.

До них негайно підбігають меткі чорняві хлопці з наборами сувенірів, хусток і шалей із зображеннями римських красот - чи, якщо дощ, умить навішують на другу руку парасольки з тими ж малюнками. Це індонезійська чи ще якась - центрально- чи південноазійська - торгова мафія повністю окупувала римський туристичний ринок. Тут і продавці найпопулярніших сувенірів, і псевдохудожники, що під трафарети за мить зображують найвідоміші римські пам'ятки, і такі ж несправжні йоги, що наче висять у повітрі, хоча насправді підперті посохом із дошкою-опорою. І навіть жебраки всі їхні. І найгалантніші кавалери, що тичуть вам троянди зі словами: "Бери, бери! Подарунок!" - аби через хвилину здерти з вашого супутника втридорога, - теж їхні.

Досвідчені туристи кажуть, що раніше цього не було. Торгували всі і скрізь. Наразі ж на вулиці зосталися хіба що світлолиці "легіонери" у театральних костюмах та чоботях по сезону замість переплетених шкіряних сандалій. Та ще поодинокі рекламісти від інших торгових точок. Серед них чимало українців. Безпомилково вичисливши в натовпі "наших", вони в ту ж мить переходять на українську: рідною мовою поговорив - уже й відпочив.

Сувенірні крамниці різноманітніші й багатші, ніж вуличні ятки. Певна річ, і в них є традиційний асортимент - тарілки, магніти, брелоки. Та чимало й оригінальних або ексклюзивних речей - різного розміру дерев'яні Піноккіо, скляні прикраси, мармурові скульптурки, іграшки. Коли щось подобається - купуйте, бо потім можете такого не знайти. Ціни практично однакові що в центрі, що на околиці. В центрі, правда, трапляються казкові "тематичні" крамнички - до прикладу, все із зображенням чи у формі кішок, сонечок, жабок, рибок і т.п. Отак взяла б і скупила все поспіль - добре, що грошей завжди бракує.

Аби підкріпитися, не конче шукати ресторан. Кав'ярні й піцерії майже просто неба, а взимку - під благеньким цератовим накриттям і з газовим обігрівачем нерідко можуть дати фору дорогому закладу харчування. А ще коли побачите там справжню піч для піци - заходьте не вагаючись. Традиційні італійські страви - пасту (те, що ми називаємо вермішеллю, - все ж не паста, скуштуєте справжню - переконаєтесь) і найрізноманітнішу піцу римські кухарі готують - пальчики оближеш! А ще коли замовите червоного столового вина і негазованої води... Ох і смакує! Ціни доступні (та, перш ніж замовляти, все ж зазирніть у меню), порції великі, готують швидко, скрізь чисто.

Нічліг, до речі, теж недорогий: номер на двох у центрі міста в чотиризірковому готелі зі "шведським" сніданком - усього за 70 євро. Тоді як у Парижі такий самий (тільки весь у шлярочках та квіточках - Франція ж!) і з трьома зірочками - 150.

А, ще є в Римі смакота - тістечка тірамісу. І морозиво - яке хочеш.

Такі смачні спогади, що ой.

Як вийти заміж
за італійця

Попри те, що про італійських чоловіків говорять - мовляв, погуляти не проти, а заміж не беруть, - є простий спосіб їх "окільцювати". Треба лише не пожаліти грошей і в найбільший римський фонтан Треві кинути три монетки: першу - щоби повернутися до Рима, другу - щоб зустріти італійця, а вже третя - гарантує заміжжя.

Принаймні так кажуть легенда і гіди. Правда, я сама не перевіряла, бо була з чоловіком. Але напевне в цю легенду вірять усі самотні жінки й чоловіки. Бо біля фонтану цілодобове стовковисько, нікуди й ногою ступити. І не те щоб усі монетками розкидалися - навпаки, тут стільки народу, що кожен стереже свій гаманець. Але - стоять, сидять, ідуть і повертаються, і - дивляться, спостерігають, не зводять очей… Ніколо Сальві створив цю композицію - колісницю Нептуна на чолі з Тритонами - ще 1762 р. Тоді вона вважалася екстравагантною й химерною. Сьогодні ж видається довершеним втіленням старовинного скульптурного мистецтва. Справді, важко відвести погляд від зображених фігур, які здаються такими ж невтримно-живими, як і вода, що кипить і вирує довкола. Вона, між іншим, із одного з найдавніших римських водогонів, який досі функціонує безперебійно. Ось що означає будувати на віки.

Для Рима характерно, що і будівельні творіння наступних епох намагалися відповідати його першим архітектурним шедеврам. А всі покоління містян та влада італійської столиці, незалежно від часу надворі й ролі в цих часах міста і держави, прагнули не розгубити римської величі та могутності. Хоча саме старе місто, точніше - його величні руїни займають зовсім невелику площу з понад п'яти тисяч гектарів, на яких розкинувся сучасний Рим, та весь його архітектурний образ - цілісне продовження і доповнення обраного й закладеного давним-давно стилю планування та будівництва. Ми 40 хвилин їхали містом із центру до виїзду на аеропорт і не побачили жодної новобудови, яка б його порушила. Прямолінійні квартали, відсутність висоток (за винятком споруд особливого призначення, "реперних" для всього міського ландшафту, - та й ті не так високі, як вдало вписані в природні пагорби маршами сходів та терасами), витримана в єдиній палітрі кольорова гама. Мало б знудити від однаковості - але ж ні. Ця арифметична передбачуваність архітектурного середовища навіть захоплює, народжуючи відчуття стабільності й правильності .

Так і є: у питанні архітектурних новацій Рим - найконсервативніший серед європейських столиць. Аби побудувати тут щось модернове, треба переконати (хоча простіше пережити) не один уряд і пройти не одне коло бюрократичного пекла. Тож італійські архітектори дають волю своїй фантазії в інших країнах. І, схоже, Риму це тільки на користь.

Птахи як люди

Мало не забула про одну з римських особливостей - небесних господарів вічного міста. Я не про ангелів, а про чайок. Їх тут повно. Вони великі, як гуси. Хто зна, може, Максим Горький, пролетарський письменник-революціонер, що після босяцьких університетів у Росії решту щасливого дореволюційного життя провів у теплій Італії, саме з них змальовував пінгвінів, які - пам'ятаєте - "робко прячут тело жирное в утесах"? Ось тільки ці вгодовані чайки тут не з боязкого десятка. Пригадуєте, як накинулися чайка з вороною разом на бідолашних голубів, якими Папа Римський благословляв Україну? Мало не заклювали сердешних, - ті ледве вирвалися, слава Богу.

Трохи дивно бачити так багато водних пернатих у не зовсім морському місті. Хоча до моря тут рукою подати, та й Тибр - річка чималенька. А ще ж фонтанів у Римі - на кожній площі. Здавна, зі славних часів священної імперії. Той-таки величезний фонтан Треві - наче трибуна для чайок. Вони поводяться там так погордливо, так бундючно, ніби впевнені: людський натовп тут збирається, аби дивитися саме на них.

І цезарі так думали. І сенатори. І гладіатори. І, може, й леви.

Усіх пережив Рим.

Вічне місто.