Інвестиційна галузь №1 - Туризм - dt.ua

Інвестиційна галузь №1

20 грудня, 2018, 15:13 Роздрукувати Випуск №49, 21 грудня-27 грудня

Попри стогони про біди й бідність, розруху й руїну в Україні, що особливо гучнішають перед виборами, в нашій країні є щонайменше дві галузі, які процвітають протягом усіх років незалежності: будівництво приватних будинків і церковних храмів. 

Церква Введення у храм Пресвятої Богородиці у Хмельницькому. © khmelnytsky.com.ua

Проста така ілюстрація національного характеру: про себе дбати і про Бога не забувати. 

Без цвяхів

Останніх років зо два, проїжджаючи вулицею Прибузькою в рідному Хмельницькому, все не могла збагнути, що ж це споруджують на її прибережній частині? Бо на протилежній — багатоповерхова житлова забудова, сіра, блочна — чи не останній привіт з радянського минулого. А навпроти, майже в заплаві Південного Бугу, де висотне будівництво заборонено (та однаково в декого руки сверблять прихопити діляночку-другу і щось на ній звести), виріс дерев'яний зруб. І я все сушила голову: що ж це буде? Ресторан? Не дуже схоже. Лазня? Теж, наче, ні. Аж тут — церква! Не дивно, що не вгадала, бо на сучасні церкви ця споруда не дуже й схожа: прямокутний будинок на один поверх — наче складений з кубиків лего, без архітектурних витребеньок. Хоча сам по собі дерев'яний зруб на тлі сірого кварталу — це вже архітектурна вишуканість. Однак якби не купол із хрестом і не хрести ж на вікнах, то й не подумаєш, що це релігійна споруда.

Та вже 4 грудня, у день свята Введення у храм Пресвятої Богородиці, в цій щойно освяченій церкві, яку й назвали на честь свята, відбулося перше богослужіння. Врочисте й піднесене — і від того, що перше в цьому храмі, і тому, що приємно починати з новосілля грудневі свята, кожне з яких наближає щасливу мить Різдва Христового. 

2018 рік для хмельницьких вірян Української православної церкви Київського патріархату взагалі багатий на новосілля. У вересні патріарх Філарет освятив у місті храм Усіх святих Землі Української. Ця велична будівля — одна з двох найбільших новобудов УПЦ КП у Хмельницькій області. Три роки тому так само ошатний собор — архістратига Божого Михаїла — прикрасив місто атомників Нетішин. Але на відкриття храму чекали давно, його споруджували впродовж кількох років, і будівництво час від часу завмирало з прозаїчної причини: бракувало грошей. А церквичка на Прибузькій виникла майже як новорічний подарунок. І виявилася абсолютно унікальною серед сакральних споруд усіх конфесій, яких у Хмельницькому за майже тридцять літ української незалежності виросло зо два десятки. Бо споруджена без жодного цвяха. Та й узагалі — дерев'яна, яких на Хмельниччині нині не будують: в області й старовинні церкви з дерева можна порахувати на пальцях. 

— Чому дерев'яна? — перепитує настоятель церкви отець Степан Миронюк. — Так вирішила громада, яка ініціювала будівництво і фінансувала його, бо все ж тут з людських копійок: жодного жертводавця, якого можна було б назвати меценатом, у нас не було. Та й мені завжди — а я вже сімнадцять років служу в кафедральному соборі Андрія Первозваного — хотілося такої суто української церкви. А що вона вийшла не зовсім традиційною, бо невисока, то це тому, що цей ґрунт може витримати тільки таку легку конструкцію. Ми тут іще й підсипали метрів чотири землі. Все зроблено згідно з дозволами і відповідно до стандартів, на совість. Навесні ще облаштуємо довколишню територію — а вона чимала, 27 соток, — і наш храм буде окрасою міста. 

Храм уже й сьогодні родзинка посеред житлового мікрорайону. Радісна така несподіванка в сірому середмісті, відкрита і для тихої молитви вірян, і для прискіпливої уваги туристів. Найдужче цікава тим, що самобутня, без цвяхів. Бо цвяхів і без того забагато в нашій дійсності, церковній зокрема. О-о-о, там такі "сотки" забиті, такі догми, такі забобони й заборони! А, виявляється, коли дуже захотіти, можна й зовсім без них. Зовсім. Коли — з любов'ю. 

храмы
lviv.depo
Храм рівноапостольних Володимира та Ольги у Ходорові Львівської області

Розкрилля

Якогось літа дорогою на Закарпаття ми проїжджали Ходорів на Львівщині — невелике містечко, відоме своєю цукроварнею. Просто на в'їзді, праворуч від дороги, — величний храм. З нього вийшла молода пара: судячи з оздобленого весільними відзнаками супроводу, вона щойно взяла тут шлюб. Наречений був у військовому строї, тож ми не могли не зупинитися. Виявилося, що молодий із сусіднього села. Чи то прийшов у відпустку з війни, чи то йшов у військо — і зробив пропозицію руки і серця своїй дівчині. Кохана не побоялася вийти заміж за хлопця, в якого не було часу на медовий місяць: він ішов захищати Вітчизну, і його мала проводжати й чекати вже не просто наречена, а законна, перед Богом і людьми, дружина. 

Весільні гості розповідали нам цю зворушливу історію на просторому церковному подвір'ї, а ми дивувались і буквально кінематографічному сюжету, що розгортався на наших очах, і суворій красі столітнього греко-католицького храму святих безсрібників Косми і Дам'яна, де все відбувалося. Під враженням від почутого і побаченого повільно минали місто. І раптом ліворуч, майже на виїзді, побачили фантастичну будову. Незавершені споруди рідко вражають, але ця, хоч у риштованнях і серед будівельного мотлоху, змусила вийти з автомобіля, обійти будмайданчик… Чесно кажучи, ми спершу подумали, що це будується костел. Кожен, хто бував у нинішній Польщі, підтвердить, що костели, які там обов'язково є в кожному, навіть маленькому, селі, — найкрасивіші споруди в населеному пункті. Старовинні вражають гордими готичними шпилями, сучасні — сміливим поєднанням релігійного змісту і модерних архітектурних ліній. Проте навіть на їхньому тлі недобудований храм у Ходорові вражав неймовірним польотом фантазії. Здавалося, творча енергія задуму піднімала споруду з каменю, скла й металу до небес — так рвалися вгору її крівля-крила, такою синню прозорилися її куполи. 

З'ясувалося, римо-католики тут ні до чого: це споруджували ще один греко-католицький храм — рівноапостольних Володимира і Ольги. Ми здивувалися: містечко невелике — як нам сказали, до десяти тисяч населення. Навіть при тому, що на Галичині в неділю й на свята до церкви йдуть цілими родинами, — то хіба того храму, що на в'їзді до міста, мало для ходорівців? 

Ох уже ця радянська звичка міряти всіх на власний аршин і пхатися зі своїм уставом до чужого монастиря… Либонь, таки затісний старий красень — он у скількох містах і селах у західних областях спостерігали ми недільними ранками людей на церковних ґанках: спізнилися на службу — і забракло місця в храмі. Чи, може, просто захотіли ходорівці звести нову церкву з протилежного кінця містечка, щоб недалеко було ходити дітей хрестити, молодих вінчати, старих сповідати. Або ж вирішили проявити свою щедрість у спільній справі на благо громади — а де це ліпше зробити, як не на спорудженні Божого храму? Адже не секрет, що повсюдно в Україні, а надто в Західній, внесок кожного мешканця в будівництво церкви — чин особливо почесний й престижний. Тому й українці, хоч де б вони заробляли гроші, обов'язково частину віддають на храм. Такі от народні інвестиції, щирі й щедрі, бо і тут, на землі, видно, на що йдуть пожертвувані кошти, і там, на небі, Господь усе бачить. Тому й храми в нас ростуть і ростуть, подекуди — грандіозні, як у Ходорові, який мав колись Магдебурзьке право і донині зберігає гідність і шляхетну вдачу. 

Відомий львівський архітектор Олександр Матвіїв спроектував цей храм 1999 року — та до остаточного втілення свого творчого задуму не дожив (помер 2006-го). Будівництво тривало майже двадцять років. Не дивно: такі споруди потребують великих грошей і справжніх майстрів. Та мешканці гонорового Ходорова ні на йоту не спростили, ні на копійку не здешевили архітектурний шедевр. З 2006-го року основним меценатом будівництва став львівський підприємець, нині народний депутат Андрій Кіт, який мав у Ходорові сільськогосподарський бізнес. Однак у липні цього року на відкритті нарешті завершеного храму він не виділив себе з-поміж інших жертводавців, наголосивши на важливішому: "З кожним днем, поки храм ріс, громада ставала сильнішою, пожертви були більшими, і мені здавалося навіть, що хтось допомагає нам зверху. А ще важливо, що спільна багаторічна толока на спорудженні святині об'єднала нашу громаду".

На освячення церкви рівноапостольних Володимира і Ольги зійшлися тисячі вірян з усього околу. І назвали цей розкрилений витвір людської уяви й людських рук храмом третього тисячоліття. 

Такого б єднання і жертовної праці нам усім на спорудженні нашого найвеличнішого храму — Української держави. 

Давайте всі разом намріємо це Різдвяної ночі. А опісля почнемо здійснювати намріяне. Разом. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво