«Біла книга» з чорною ознакою. Філософія нашого відставання: своє знищуємо, а чужий секонд-хенд радо купуємо...

У понеділок до редакції зателефонувало відразу кілька інженерів, докторів наук, робітників київського заводу «Квазар». Усі вони були дуже схвильовані, голоси звучали буквально на межі зриву: «Приїжджайте негайно на «Квазар», візьміть фотокора і зафіксуйте все, що робиться, — бандитські рейдерські бригади атакують завод. Зараз обмотуємо колючим дротом по периметру наше підприємство. Ми так просто не здамося — захищатимемося до останнього! Може пролитися кров! Допоможіть!»

Цей завод колись був гордістю української електронної промисловості. На ньому в умовах надзвичайної таємності виготовлялися вироби, що дивували колег із Японії, Європи, США. Тепер цей завод, як і інші (котрі ще збереглися) високотехнологічні підприємства, відбиває атаки рейдерів. Що можна сказати про керівництво країни, в якій люди в розпачі звертаються в тижневик «Дзеркало тижня» як в останню інстанцію, сподіваючись на захист?..

Втім, рейдерськими атаками на підприємства з привабливими матеріальними активами вже нікого не здивуєш. Набагато «свіжіший» вигляд має боротьба за... інтелектуальну власність. Очолює її голова комітету Верховної Ради з питань науки та освіти Володимир Полохало. У телевізійних баталіях звичайного словника виявилося замало — довелося придумати неологізми, від яких мороз по шкірі, наприклад — «інтелектуалоцид». Такого не тільки не зрозуміти, а й не уявити!

Крім виступів у ЗМІ, на телебаченні, по противнику випущено й важку артилерію: одна по одній вийшли дві товсті «Білі книги», в яких зібрано все, що може дезавуювати опонента. Чи таки противника? Яка ж це «Біла книга», якщо вона згрібає тільки чорний негатив і навіть не намагається неупереджено дослідити ситуацію!

Досить лише невеликого ознайомлення зі станом справ в інноваційній сфері, щоб саме собою постало запитання: ну чому перепадає саме організаціям, котрі займаються інтелектуальною власністю? Невже дії Мінпромполітики, Мінекономіки, інших міністерств та відомств більше сприяли розвиткові інновацій в Україні? Чи хіба становище в державних академіях наук, за кількістю яких ми вже обігнали всі країни світу, краще?

Щоб вияснити можливі обставини, оглядач «ДТ» зустрівся з багатьма вченими, патентними повіреними, викладачами, чиновниками. Тема, як з’ясувалося з розмови з ними, набагато заплутаніша і складніша, ніж може здатися на перший погляд.

Ось як бачать її заступник міністра освіти і науки, доктор фізико-математичних наук Максим СТРІХА та головний редактор журналу «Інтелектуальна власність» Ірина АБДУЛІНА.

Максим СТРІХА: «Прикро читати необґрунтовані звинувачення»

Максим Стріха. — Мені було прикро читати необґрунтовані звинувачення, які пролунали з вуст депутата Володимира Полохала на адресу віце-прем’єр-міністра Івана Васюника і міністра освіти і науки Івана Вакарчука. Хочу сподіватися, що ці слова, сказані в запалі політичної боротьби, не вплинуть на тональність цілком робочих відносин між міністерством і комітетом. Адже будь-яка неконструктивна суперечка тут лише шкодитиме нашій спільній справі — підтримці вітчизняної науки, якій сьогодні й без того ой як непросто…

— Максиме Віталійовичу, якщо забути про форму виступів голови комітету Верховної Ради, то слід визнати, що претензій до патентної системи вдосталь, і їх варто ретельно розглянути…

М.С. — Я вже говорив і повторюю ще раз: цілком солідаризуюся з оцінкою позитивів, проблем і недоліків системи охорони інтелектуальної власності, які висловив комітет по науці і освіті Верховної Ради у рішенні від 16 квітня 2008 року. Більше того, відповідально заявляю: міністерство робило і робить усе для виконання сформульованих комітетом рекомендацій. Тому хочу апелювати саме до цього розгорнутого і виваженого рішення комітету як колегіального органу, а не до окремих емоційних звернень певних осіб (нехай дуже шанованих), де ситуацію в сфері охорони інтелектуальної власності змальовано виключно чорною барвою. Адже всі висловлені звинувачення (які часом вражають своєю масштабністю) ретельно перевірялися контролюючими органами. І ні КРУ, ні прокуратура не визнали їх доведеними. На жаль, ці документи прокуратури і КРУ до «Білої книги» не потрапили — а для повноти картини мусили б...

— Але в цій війні задіяні не тільки прокуратура і КРУ. В ній беруть активну участь також науковці, митці. Їхнє ставлення до цих питань ви взяли до уваги?

М.С. — До МОН надходять з одного боку звернення від голови комітету Володимира Полохала й тих, хто його позицію підтримує. Але не менше є звернень і від відомих людей науки, артистів, продюсерів (назву бодай імена академіків Ярослава Яцківа, Миколи Жулинського, співачки Руслани Лижичко), які висловили рішучу незгоду з цією позицією. Вислуховуючи всіх, міністерство не має права ставати на якусь іншу точку зору, окрім точки зору закону.

Тому ми не втягуємося в жодні війни, а просто працюємо. Сподіваюся, що підготовлений очолюваною Русланою Лижичко робочою групою в складі відомих діячів шоу-бізнесу наказ міністерства (міністр Іван Вакарчук уже підписав його, чекаємо лише на реєстрацію в Мін’юсті) дозволить невдовзі поліпшити ту справді невтішну ситуацію з колективним управлінням правами, яка стала предметом розгляду на нещодавній нараді в прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Розроблено й необхідні зміни до низки законів і постанов.

Заради об’єктивності хочу відмітити, що систему правової охорони інтелектуальної власності в Україні почали створювати 15 років тому майже з нуля. Вважаю, що попри наявні недоліки, в цілому національна система функціонує на прийнятному рівні. Про це свідчать хоч би статистичні показники щодо постійного зростання кількості виданих Державним департаментом інтелектуальної власності МОН охоронних документів на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, інші об’єкти права інтелектуальної власності.

Загалом система, на мій погляд, відповідає сучасним нормам і стандартам, що діють в економічно розвинених країнах світу. І цьому є документальні підтвердження від впливових міжнародних інституцій, серед яких — Всесвітня організація інтелектуальної власності. Визнанням наших здобутків у цій сфері став і вступ України до СОТ, яка має щодо цих питань свої вельми жорсткі критерії.

— І все ж Україні нічим пишатися у сфері успішного впровадження інтелектуальної власності в нашу промисловість. Сучасна криза — яскраве підтвердження цього…

М.С. — Це правда. Україна поки суттєво відстає за обсягом використання результатів інтелектуальних досягнень у національній економіці порівняно з розвинутими країнами. Але головна причина — зовсім не в несумлінності Миколи Паладія і його підлеглих з Державного департаменту інтелектуальної власності. Відповідально заявляю: Інститут промислової власності (більш відомий як «Укрпатент») є в певному сенсі унікальною за українськими мірками установою, де заявник може простежити всі етапи проходження своєї заявки на екрані власного комп’ютера. І якби інші ланки державного апарату діяли так прозоро, як «Укрпатент», то проблем у державі справді було б набагато менше.

На жаль, українська наука сьогодні може запропонувати національній економіці значно більше, аніж ця економіка реально спроможна взяти від науки через свою загальну низькотехнологічність. Причина — брак ефективної національної інноваційної системи, роздрібненість відповідних функцій між багатьма державними органами (МОН, Мінекономіки, Держінвест тощо). На це, до речі, теж звертав увагу комітет у своєму рішенні від 16 квітня. І зробив це цілком слушно: адже в провідних державах світу функції підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності зазвичай зосереджено в одному дер­жавному органі, що дозволяє забезпечити неперервний зв’язок від лабораторії дослідника до інноваційного виробництва.

— Максиме Віталійовичу, що треба зробити в першу чергу, щоб інноваційна система в нашій країні почала працювати?

М.С. — Для створення і діяльності інноваційних структур на початковому етапі необхідна фінансова підтримка. Її можна забезпечити не тільки шляхом використання певних коштів з Державного бюджету, але й шляхом стимулювання інвестиційного процесу, включаючи залучення прямих іноземних інвестицій, а також використання визнаного світовою практикою цивілізованого механізму пільг і преференцій для сприяння випуску інноваційної високотехнологічної продукції. Досвід США, Німеччини, Франції, Данії, Фінляндії та інших країн свідчить про те, що такі організаційні структури дуже ефективні.

Натомість в Україні численні зміни законодавства останніх років украй ускладнили роботу флагманів нашої інноваційної діяльності — технопарків, буквально поставивши їх на межу фізичного виживання. Поки що позитивних зрушень у цьому напрямку, попри всі старання нашого міністерства — небагато. Зовсім нещодавно, 15 січня, Верховна Рада завернула на повторне друге читання проект закону про наукові парки, який міг би стати суттєвим стимулом для інновацій. І поки законодавці не повернуться обличчям до створення національної інноваційної системи, всі розмови про комерціалізацію інтелектуальної власності в Україні залишаться розмовами.

Ірина АБДУЛІНА: «Тигрові не докладають м’яса!»

Ірина Абдуліна. — Мені здається, що весь гармидер навколо інтелектуальної власності зчинився не на порожньому місці. Шановний депутат Володимир Полохало змішав докупи речі, яких ніде у світі не змішують. Загальновизнано, що патентна система має забезпечувати надання правової охорони результатам творчої праці, видаючи охоронні документи (патенти, свідоцтва). І більше від цієї системи нічого не слід вимагати! Роль патентного відомства полягає лише в тому, щоб забезпечити незалежну експертизу світового рівня, аби об’єкт творчої праці міг бути визнаний у нашій країні інтелектуальною власністю, яка матиме гарантовану охорону впродовж визначеного законом терміну. Причому незалежно від того, хто подав цю заявку — резидент чи нерезидент, — усі повинні мати однакові права у стосунках із відомством.

Питання ж комерціалізації інтелектуальної власності — це трохи інше. Комерціалізація багато в чому залежить від наявності в країні умов для розвитку виробництва нових товарів, які будуть затребувані ринком. Тому, коли пан Полохало звинувачує систему в тому, що не створено ринку інтелектуальної власності, це у фахівців викликає подив. Адже очевидно, що тільки за наявності працюючих підприємств як безпосередніх споживачів нових технологій та за наявності науки як безпосереднього генератора нового може бути створений повноцінний ринок інтелектуальної власності. Охоронний документ — це лише правовий інструментарій бізнесу.

— У науково-винахідницькому середовищі велике бажання, незалежно від того, потрібно це комусь чи ні, щось запатентувати, а потім пред’явити документ як ще одну роботу у ВАК під час захисту. Очевидно, під впливом такої філософії перебуває і сам Полохало…

І.А. — Так, такий підхід до патентів у нашому науковому середовищі, й це відповідає нашій ментальності. Радянський учений звик, що про нього потурбується держава: він подав заявку, отримав авторське свідоцтво, розписався за винагороду на суму 50 карбованців. Ну, а якщо йому дуже пощастить, та його пропозицію впровадять, винахідник отримає ще щось. Цей процес у Союзі зазвичай відбувався без участі самого винахідника, працювала потужна державна інфраструктура. Адже всі права належали державі.

Тепер, на жаль чи на щастя — не знаю, ми вибрали інший шлях: у нас з’явилася приватна власність, і нині кожен має сам турбуватися про своє право. Насамперед він має зробити вибір: або знайти потенційного покупця, власника виробничих ресурсів, і з ним домовитися, або самому відкрити підприємство й організувати власне виробництво. А це ой як важко в нашій країні!..

Уявіть себе на місці директора підприємства, до якого прийшов винахідник і каже, що його поки що віртуальний продукт переверне світ, якщо це підприємство почне впроваджувати його нововведення. Більшість винахідників не уявляють собі, що таке бізнес-план і як наше українське підприємство виживає на ринку, бо все своє життя вони займалися наукою і були далекі від економіко-правової казуїстики.

— Особливість нинішньої ситуації у світовій промисловості така, що на неї щодня буквально накочується вал нововведень, швидко відбувається зміна виробництва. Масовість інновацій, до речі, дуже знецінила працю дослідника, порівняно з ситуацією, яка була в минулому столітті. Деякі теперішні економічні теорії стверджують, що задля порятунку економіки навіть потрібно ускладнити та обмежити їх надходження у промисловість передових країн. Приміром, нова модель авто має поїздити хоча б кілька років, щоб виправдати вкладення. Якщо змінювати моделі кілька разів на рік, це зруйнує автопром.

І.А. — Ну, ця ситуація, на жаль, нам поки що не загрожує. Якщо ми поглянемо на наш автопром, то побачимо: його науково-технічна й виробнича база в основному створювалася ще за Союзу. А світ відтоді вирвався далеко вперед. Поки ми «перебудовувалися», «перефарбовувалися», домовлялися, — мало не спізнилися в останній вагон.

Продукція українських металургійних заводів нині погано продається, бо вона дорога. Здешевити її на архаїчних заводах не можна. А для того щоб мати нове й краще, потрібні інвестиції, а інвестиції можливі, коли ринок стабільний та прогнозований.

Наші газові проблеми значною мірою кореняться в тому, що газопровід — великий науково-технічний комплекс і його повинен обслуговувати й модернізувати висококваліфікований персонал. Повірте, серед винаходів, захищених патентами України, є чимало технічних рішень, здатних забезпечити прорив у впровадженні енергозберігаючих технологій. Але постає запитання: виявляти і впроваджувати ці технології — це завдання патентного відомства чи справа ринку? Для країни з ринковою економікою відповідь очевидна, але тільки де вона, ця економіка? Не там шукає корупцію пан Полохало.

А скільки проблем створює житлово-комунальна сфера! Вже стають поганою традицією вибухи газу в житлових будинках. Батареї, опалення, вода, сміття, вентиляція — усі ці системи треба обновлювати, бо захлинемося від проблем. Скрізь потрібні новації та кваліфіковані кадри. І найголовніше, що є працездатні рішення, а ось ринкові інструменти для їх застосування — не працюють. Ринкова економіка закінчується на чиновникові, бо пріоритет чиновника — імпорт. На цьому роль держави у питаннях інновацій закінчується.

Наших підприємців вистачає лише на те, щоб з особистою вигодою купити ліцензії на допотопні імпортні новації. Тому ми постійно когось наздоганяємо. Свого не розвиваємо й не впроваджуємо. У нас завжди немає пророка у своїй вітчизні. З таким підходом ми просто приречені на неуспіх.

— І який вихід?

І.А. — Гадаю, в нинішній ситуації необхідно насамперед віддати пріоритет національному вченому і національному виробникові, а решту — відсунути на потім, як це було в країнах, котрі вирвалися вперед. Інакше кажучи — їм потрібно створити стабільні й вигідні умови для праці. А для цього зовсім не обов’язково реорганізовувати органи державної влади та відомства, витрачаючи бюджетні кошти. На мій погляд, для ефективної роботи всієї інфраструктури необхідна жорстка вертикаль влади. І при цьому кожен повинен виконувати свою справу.

— Полохало теж каже про це…

І.А. — Каже… Але де закони, які мають бути результатом його безпосередньої праці і які покликані вирішувати наявні проблеми? Наш Цивільний кодекс (Книга 4), прийнятий у 2004 році, містить цілу низку норм, котрі суперечать спеціальному законодавству у сфері інтелектуальної власності. А ці ж закони вже випробувані практикою, і, повірте, — вони не найгірші. Однак Цивільного кодексу ніхто не планує вдосконалювати. Натомість намагаються змінювати працюючі спецзакони і створювати нові закони, які не впливають на розвиток інноваційного середовища в нашій країні.

Суспільство вже звикло до того, що наші політики люблять влаштовувати ток-шоу з єдиною метою — обвинуватити в усіх смертних гріхах своїх опонентів. А чому тому ж таки В.Полохалу, замість розповідей на прес-конференціях і в інтернет-виданнях про недосконалість системи охорони інтелектуальної власності та неспроможність її керівництва, не спробувати попрацювати з цією системою конструктивно?

— Дуже вже благосна картинка виходить: державна система інтелектуальної власності — ідеальна, а її керівник, Микола Паладій, — білий і пухнастий…

І.А. — Ми досі говорили про промислову власність. Це консервативне право, яке у світі дуже зарегульоване. Україна постійно ратифікує світові угоди, конвенції, й за процедурними питаннями наше патентне відомство перебуває на рівні патентних відомств розвиненої частини світу.

Але пан Паладій та його відомство відповідає ще й за авторське право. Тут абсолютно інша природа права, оскільки доводиться мати справу вже з артистами, музикантами, композиторами, авторами пісень, творцями програмного забезпечення та багато іншого... І до всього, на жаль, у суспільстві не склалися стосунки з авторами. Ми не доросли ще до європейської системи оцінки праці автора та його захисту. Хоча і в них із цим питанням далеко не все так ідеально, як здається.

Однак не можна погодитися і з тим, що пише Полохало й на цю тему. З його заяв випливає, що в нас паскудна система, через яку наші автори недоотримали величезні гроші, здається — мільярд. Але ж це повне марення! Досить увімкнути будь-який наш ТБ-канал або радіо, щоб зрозуміти: якщо на українську музику припадає 10—15 відсотків загального часу — то це вже добре.

Тепер поміркуємо: якщо за якоюсь методикою і вдалося підрахувати, що невиплачена винагорода за авторські права становить мільярд, то навіть якщо 15 відсотків — гроші наших авторів, то решту — доведеться віддати нашим закордонним колегам. Можливо, нашим чиновникам слід подумати не про витрати на переклади українською мовою, а про стимулювання і підтримку національних авторів та забезпечення для них умов для творчості?

Усі ці ОКУ (організації колективного управління), які недавно виникли, повинні існувати як синдикат великої міжнародної системи. І коли вони входять у світове співтовариство, то між собою обмінюються роялті — авторськими винагородами, зібраними відповідно до договорів між цими організаціями для своїх авторів. Не секрет, що наші ОКУ не входять у світове співтовариство, тому й не мають договорів, відповідно до яких були б зобов’язані виплачувати роялті.

І, на мій погляд, помилка М.Паладія саме в тому, що вся ситуація навколо ОКУ загострилася впровадженням на законодавчому рівні системи уповноважених ОКУ — це такі організації, які мають право бездоговірного збору авторської винагороди. І ось за цю «уповноваженість» і точиться боротьба. Інакше кажучи, між ОКУ виникла конкуренція, або війна без правил. Борються за гроші, які збиратимуть з усіх, а ділитимуть — у вузькому колі зацікавлених осіб.

Як бачите, до ідеалу ще дуже далеко. Проте я не розумію, чому В.Полохалу знадобилося зачіпати далеко не найгірше відомство в нашій країні, в якого є реальні досягнення. А цим похвалитися може мало хто...

— Тоді що ви скажете про великі суми авторської винагороди, які так дивно зникли в надрах одеського банку, що дуже вчасно лопнув? До речі, Паладій міг би прореагувати: адже автор цієї геніальної операції — його підлеглий?

І.А. — Паладій — чиновник, у якого немає законодавчих повноважень для вирішення цього питання. Крім того, у нас не заведено чіпати високих колег, особливо якщо за ними стоять ще впливовіші персони…

— Зворушлива вийшла картинка — всі чиновнички спокійно сидять і дивляться в телекамеру чесними-пречесними оченятами, гарненькі такі, слухняні, усі в білому й при грошах…

І.А. — Цікаво при цьому, що В.Полохало частково каже правильні речі, і можна було б подекуди з ним погодитися й навіть підтримати його, але за всім цим проглядається не дуже хороше підґрунтя: боротьба за владу у певній сфері, яка хоча й не торгує газом, але кошти заробляє чималі.

— Деякі експерти пояснюють ситуацію тим, нібито таким чином готують місце для Крайнєва.

І.А. — Я чула про це. Як і про те, що його ладять у директори Інституту промислової власності. Якщо це так, то це бентежить. Запитайте в цьому закладі, чи хочуть вони, аби ними знову керував директор Крайнєв. Упевнена — майже всі скажуть: «Ні». І пояснять причину: це людина тоталітарного складу, якій чужі елементарні демократичні ідеали. Важко працювати з керівником, який повсюди шукає конфлікти. Результатом такої роботи дуже рідко буває творення, а ось зруйнувати вже створене — дуже легко.

В інституті порядок: охоронні документи видаються своєчасно відповідно до встановленого законодавством порядку. Я не хочу сказати, що там немає проблем, — вони є, але над ними працюють. Переконана — Укрпатенту не потрібно заважати. Він динамічно розвивається. А в що виллється вся ця боротьба титанів — побачимо. Гадаю, досить скоро...