А народ проти... Про який будинок і про які комунальні послуги мріє «маленький українець»?

Запитання, винесене в підзаголовок, було одним із тих, які Міністерство житлово-комунального господарства України поставило перед дослідниками Національної академії наук нашої країни. Відповідь на нього шукали співробітники Інституту соціології НАНУ у 1800 домашніх господарствах у 127 містах нашої країни, у тому числі у всіх обласних центрах, Києві і Севастополі. На їхню думку, дослідження, проведене минулої осені, цілком відображає ситуацію в країні.

Умови життя громадян — надійний індикатор розвитку суспільства. І хоча поняття «умови життя» та «житлові стандарти» у світі постійно змінюються, а в нас вони не зафіксовані як на рівні законів, так і в громадському житті, існує набір елементів, який має бути в будь-якому житлі. Серед них — забезпечення гарячою та холодною водою, каналізація, електро- і газопостачання, телефонні, телевізійні мережі, Інтернет тощо. Втім, і інші чинники — від сусідів до наявної інфраструктури: транспорту, закладів освіти і медицини, екології — можуть відігравати істотну роль у цій оцінці...

Соціологи намалювали колективний портрет українського мешканця. Своєю споживчою скромністю він нагадує Шуру Балаганова, котрий буквально вбив великого комбінатора Остапа Ібрагімовича повідомленням про те, скільки йому потрібно для повного щастя. Стриманістю наших бажань у перші роки незалежності були вражені іноземці, які налагоджували тут свій бізнес. Їх дивувало, що в бажану зарплату пострадянська людина не включала ні вартість машини, ні достойну квартиру, що, на думку західної людини, якраз і становить основну суму споживчих витрат.

Відтоді ми виросли. Зросли і наші претензії. Але «совок» іще залишився у нашій крові. Він час від часу визирає із сухих цифр і наших масових уподобань...

Дослідження показало, що 91% людей у нашій країні мешкає в приватних квартирах та будинках, 6% мають муніципальне або службове житло, 3% орендують його. Три чверті жителів України (76%) мають тільки одне житло. 14% міських жителів мають дачу, 7% — будинок у селі, 3% — ще одну квартиру.

У 3/4 випадків мешканці, які живуть у будинку або квартирі, утворюють нечисленне домашнє господарство, що складається з одного, двох або трьох людей. Причому така ситуація не залежить від величини міста — маленьке домашнє господарство характерне як для мегаполіса, так і для районного центру.

Цікаво, що середній показник кількості мешканців в одній квартирі або будинку становить 2,54 людини. Не густо! Далі йдуть цифри, які дивують і вражають, — 63 відсотки міських жителів не мають дітей до 18 років. Причому три чверті домашніх господарств із дітьми мають лише одну дитину віком до 18 років. Ну просто швейцарський демографічний варіант, де жителям доводиться запрошувати доглядальниць з інших країн, тому що подати горезвісну «склянку води» у старості просто нема кому. До речі, через наплив неадаптованої до європейських цінностей молоді Швейцарія починає відчувати безліч неприємних соціальних моментів. Що чекає нас у перспективі?..

Розмір житла у громадян нашої країни сьогодні коливається в дуже широкому діапазоні. Мінімальний — 14 кв. м, максимальний — 400 кв. м. За радянськими нормами громадянин міг претендувати на нове житло від держави лише в разі, якщо на одну людину в сім’ї припадала житлоплоща в 5 кв. м, тобто трохи більше, ніж дозволяла скромна кладовищенська норма. Сьогодні забезпеченість житлом міських жителів хоч іще й не відповідає європейським масштабам, проте все ж таки зросла — на одного жителя припадає одна кімната і 20—30 кв. м загальної площі помешкання. Щоправда, це багато в чому пояснюється тим, що істотно скоротилося населення України.

Вік будинків в Україні також наводить на невеселі роздуми: більшу їхню частину побудовано до 1978 року. В епоху будівельного буму в Радянському Союзі ліпили житло вкрай невисокої якості. При цьому заявлялося (щоб швидше зняти гостроту житлової кризи), що воно розраховане на 40—50 років. Мовляв, потім будуть побудовані добротніші, на триваліший термін служби будинки. Проте питання про знесення побудованих тоді будівель (навіть найгіршої серед них серії — так званих хрущовок) та будівництва на їхньому місці більш якісних жител, поки що не вирішено.

Що хочуть бачити в житловому приміщенні наші громадяни? Під «поліпшенням житлових умов» опитувані називали переважно докорінні зміни. Майже в половині випадків — це зміна місця проживання. Від 50 до 70% респондентів так чи інакше заявили, що потребують поліпшення житлових умов, проте тих, хто запланував певні кроки для їх поліпшення, майже вдвічі менше. На запитання про причину бездіяльності на цьому напрямі 45,7% відповіли: немає грошей.

Дослідження показало, що при вирішенні житлових проблем респонденти вкрай рідко використовують якісь фінансові інструменти, загальноприйняті у світі, крім власних заощаджень. Приміром, досвід використання кредитних ресурсів у нашій країні мають... менше 10 відсотків респондентів. У придбанні житла в нас процвітає принцип, над яким сміялися ще Ільф і Петров: «допомога потопаючим — справа рук самих потопаючих».

З цього неважко зробити висновок: існує величезний незадоволений «попит на поліпшення житлових умов громадян, який не може бути реалізований великою мірою через обмежені фінансові ресурси більшості міських домашніх господарств України. Тим більше дивує, що, попри незначний внесок держави (або місцевих органів влади) у поліпшення житлових умов громадян, на нього вони покладають великі надії. На думку 85% респондентів, держава і далі має брати участь у вирішенні житлових проблем населення...

Соціологи спробували проаналізувати цю патерналістську віру в державу і зрозуміти: в якій формі люди бачать її участь у забезпеченні житлом? З’ясувалося, що відповіді на це запитання істотно розходяться. Показова і загальна тенденція — чим вищий рівень освіти опитуваних, тим менше вони схильні говорити про тотальну фінансову участь держави у вирішенні житлових проблем.

Очікування допомоги від держави в умовах пострадянської України і далі залишається надзвичайно високим. Про це свідчить у тому числі й бажання регулювання цін на житло, за що висловився практично кожний третій респондент. Відносно небагато людей є прихильниками будівництва на умовах спільного фінансування.

Про патерналістські настрої населення свідчить і та обставина, що опитуваних... не турбує проблема корупції у сфері будівництва. Люди не пов’язують труднощі та незначний масштаб будівництва із цим злом, оскільки вважають: навіщо перейматися, якщо житлові питання населення покладаються на державу? Панування патерналізму відобразила й відповідь на запитання, кому має допомагати держава у розв’язанні житлових проблем. Відповідь «усім громадянам» дістала максимальну підтримку!..

Такі настрої почасти можна пояснити тим, що існуюча ринкова ціна на соціальне житло перевищує або дорівнює середнім сімейним доходам майже 90 відсотків респондентів. Це фактично робить житло недоступним і різко звужує межі цього ринку. Місячний середній сукупний дохід української сім’ї (який включає всі грошові та майнові надходження всіх членів сім’ї) становить 2546 грн. 50 коп., хоча й коливається в межах від 0 до 18000 грн. Дохід на одного члена сім’ї в середньому становить 1115 грн. 55 коп.

Як показали дослідження, поліпшення житлових умов планують ті домашні господарства, чий місячний дохід перевищує 5100 грн. Але скільки людей з такими доходами в нашій країні?!

У наведених цифрах є певне лукавство. Вони малюють більш благополучну картину, ніж вона є насправді. Річ у тому, що часто-густо застарілі конструкції будівель і внутрішніх систем наших будинків негативно впливають на комфортність, надійність і, як ми маємо можливість переконатися в останні роки, на безпеку умов проживання міських жителів. Будинки зводилися в епоху дешевого газу. Тоді заощаджували на цеглі і бетоні, отже, стіни, як правило, з низькими теплозахисними властивостями. Розраховували на те, що невдовзі ці будинки замінять на більш економічні конструкції.

Проте немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Нині, в епоху різкого подорожчання енергоносіїв, такі неекономічні будинки стають буквально пожирачами тепла. Будь-яка спроба заощадити призводить до того, що в торцевих квартирах, а також у тих, які прилягають до вестибюлів, та у квартирах над підвалами, мешканці замерзають. І все це відбувається на тлі невиправдано високого за західних мірками споживання тепла та питної води.

Обслуговуванням більшості будинків поки що займаються житлово-експлуатаційні контори — жеки. Кондомініуми, ОСББ (об’єднання співвласників багатоквартирних будинків), попри всі зусилля Міністерства ЖКГ щодо привернення уваги до нових форм обслуговування, ще дуже мало поширені в країні — їхню діяльність відзначили лише 1,6 і 0,2% (відповідно) опитуваних. Проте там, де працюють ці нові об’єднання, вони отримали вищі оцінки за обслуговування будинків.

Зовсім інше ставлення респондентів до діяльності жеків. Хоча вони і є основними постачальниками комунально-господарчих послуг для міських будинків, третина респондентів вважає, що їх потрібно замінити на якісь інші форми обслуговування, оскільки жеки «довели свою неефективність».

Що ж заважає повсюдно організувати ОСББ? Люди, опитані в різних містах, переконані, що за місцем їхнього проживання немає громадян, спроможних вирішити питання створення нової обслуговуючої організації. При цьому більше половини респондентів заявили, що самі не мають жодного бажання брати участь у створенні нової організації, яка б надавала комунальні послуги.

Єдину надію на те, що вдасться якось просунутися в цьому напрямі, залишає те, що 83,9% опитаних заявили, що не мають інформації про заплановані урядом реформи у сфері житлово-комунального господарства. З цього можна зробити висновок: організатори реформи насамперед повинні подбати про більш повне інформування про неї населення.

Досліджувались і очікування громадян у зв’язку з реформою ЖКГ. Як з’ясувалося, вони протилежні тому напряму, в якому планується розвиток реформи. Так, найпоширенішою думкою є те, що ціна за комунальні послуги «має залишитися такою, як і зараз» або «неістотно зменшитися». А з тим, що ціни на житлово-комунальні послуги мають збільшитися у зв’язку з реформою ЖКГ (хоча б незначною мірою навіть у разі, коли нові послуги будуть вищої якості), погоджуються не більше 10% респондентів. Показово, що в економію ресурсів і коштів із переходом до ринкових форм надання послуг вірять лише 6,5% опитаних...