Здригання опор

Спершу були напади вінків, потім ритуальні вмлівання. І ось - опори.

Ми - люди, лише формально релігійні, а по суті - світські. Ставимося до знаків долі з легкою часткою іронії. Але ця іронія символізує не страх перед фатумом, а невміння керувати поточними ризиками.

Це означає, що попередній життєвий досвід (уже не тільки колективно-родовий, а й індивідуальний) показує взаємозв'язок зовсім не поєднаних явищ, коли мислити в рамках природничонаукової парадигми. Швидше за все, цього взаємозв'язку у прямому вигляді й немає. Як не означає звичайний грім пожвавлення трафіку небесних колісниць.

Але колективне несвідоме потребує зовнішніх маркерів. Потребує, даруйте на слові, духовного календаря. І в безумовному передчутті епохальних змін це несвідоме несвідомо вибирає зокола якусь підходящу для цього маркування подію. А свідоме робить її символом.

Демократія, європейські цінності, толерантність, терпимість тощо - опори сучасного суспільства. Саме по них тягнуться високовольтні лінії фінансів, стримувань, противаг і впливів, які забезпечують існування західної цивілізації на рівні її високих стандартів комфорту, безпеки та розвитку.

Україна, фактично, стала частиною цієї розвиненої енергосистеми. Те, що ми потребуємо від неї, образно кажучи, кип'ятильників, а не високотехнологічного оснащення, - виключно наша проблема. Добре, що пальці вже відучилися вставляти.

Те, що відбувається в країні, неправильно. Так вважають 72% населення. Війна ж ніби пропонує нам, мінімізуючи витрати на виживання, звести ці кип'ятильники в культ мужнього опору й жити так решту життя. Або нашіптує засунути їх дилерам у відповідне обставинам місце. І наступати. Бо "мертві сраму не імуть".

Та тим часом починають валитися опори світового порядку, принаймні у Європі це очевидно. І вчорашній ажіотажний попит обертається неліквідом.

Здавалося б, розумом цього не осягнути. Торгові угоди з окупантом починають розриватися через півтора року війни і тисячі жертв. Тема закриття кордонів взагалі зникла з порядку денного. Розрив відносин - ну що ви, це не сподобається багатьом громадянам, і вони остаточно перестануть любити Україну, хай краще недолюблюють.

Річ у тому, що класична троїста концепція війни, з тристороннім розрізненням держави, армії й народу, давно перестала відповідати реаліям. При цьому, як не сумно, залишаючись основою нашої пропаганди. І навіть ніби частиною потворної пострадянської ідеології.

Якби влада дурила тільки народ… Ну що тут візьмеш, класика. Але ж вона й саму себе... це саме. І знаходить у цьому задоволення.

Тобто у світі ця концепція ще подекуди є, і вона працює. Але в досить похмурих утвореннях на кшталт "Ісламської держави". Пояснення, що там розуміють під армією, народом та державою, повергли б у тихий жах будь-якого ліберала. В західних демократіях це все набагато "няшніше".

Тому ми, як правильно навчені "няшки" (тобто не ми особисто, але ніби від нашого імені або іменем нас), роззброїли добровольців. Боремося з екстремізмом патріотів. Змінюємо Конституцію на користь бандитів і пройдисвітів. Ну й, певна річ, створюємо нових ворогів держави і насаджуємо законність у стилі shocking blue.

А війна тим часом собі воюється.

Яка вона?

Так звані "постклаузевіцькі" війни визначаються насамперед як стан "розведення війни з політикою". Політика марнославно претендує на керування ситуацією. Але війна з якогось моменту про це не в курсі, бо вище пролитої крові нічого не буває. Ну, може й буває, але це вже з того боку.

"Нові війни" - це зазвичай обопільні підприємства, а не боротьба політичних воль. Типовий приклад цього двоїстого підходу - виступ перед парламентом Великобританії у червні 1982 р. президента Рональда Рейгана. (Українських політиків цитувати немає сенсу. Показник довіри українців до президента знизився від позитивного балансу в грудні 2014-го на рівні +4,1% до негативного на рівні - 45,7% у листопаді
2015-го.) Він заявив, що держави, які базуються на поважанні свободи особистості, використовують поняття "стриманість" і "мирні наміри" у своїй зовнішній політиці. І водночас оголосив "хрестовий похід заради свободи" та "кампанію за демократичний розвиток".

Як війна впливає на демократичні настрої в українському суспільстві?

По-перше, "демократичні настрої в українському суспільстві" - досить противна штука. Це очікування отримання благ демократії не тільки при повному ігноруванні ціни цих благ, а й при повній байдужості до процесів ціноутворення.

Ні, є люди, які цілком це розуміють. Вихідці з Майдану, фронту і волонтерського руху. Їм у масштабах країни далеко до класичної критичної маси у 20% (хоча хто знає, скільки відсотків вимагають нові обставини). Вони кваліфіковані, самовіддані. І готові працювати, але "зрада" не дає.

Парадокс у тому, що, попри весь нехороший старорежимний душок нинішньої влади, "соціальні ліфти" вона все-таки створює. Так, говорячи словами вікопомного отця Федора, "не корысти ради, а токмо волею пославшей мя" західної демократії. Що дає на ці ліфти, між іншим, чималі гроші. Теж не з гуманізму. А тому, що рекультивація політичного, та й фізичного попелища в центрі Європи коштуватиме набагато дорожче.

Та ось халепа. Не йдуть хороші й освічені люди в ці ще більш прекрасні ліфти. Ну, туди, де табличка відповідна висить.

Зра... тобто влада картинно сплескує руками, нарікаючи на лінощі пустодзвонів і критиканів. І показує Заходу пальцем: ось! Перестрашений Захід дивиться на них, як Хома Брут на Вія.

А громадяни України, готові радикально змінювати країну, здивовано дивляться на цю пропоновану політичну драбину з табличкою "ліфт". Їм реально стрьомно на неї залазити. Он уже кілька сміливців загриміли. Та й цілком очевидно, що до мети ця конструкція не дістає аж ніяк.

Уся річ у наративі, звідки дивитися. Влада дивиться знизу вгору. І в проекції майбутнього їй усе гарно. Стаєш на її точку зору - все так. А нормальним людям достатньо погляду збоку. І теж усе миттю стає зрозумілим.

Ноги, пляшки, личина Добкіна, шибениця для Ахметова та інші карнавально-сатурнальні дійства відроджують традицію середньовічного майданного театру. І, як частина цієї традиції (часто у змові з партія... даруйте - з трупами лицедіїв і фіґлярів), спритні кишенькові злодії непомітно обкрадають роззяв, що оглушливо аплодують і улюлюкають на площах.

І ось тут вигулькують очікувані "по-друге". Усі, за невеликими винятками, розуміють, що війна - це такий кривавий спектакль, метою якого, у підсумку, стає тотальний грабунок, хоч би що там говорили про ідеї. Добираються й до його режисерів. Та оскільки від апофеозу війни дуже захоплює дух, а часом - і назавжди, то відірватися від споглядання й участі практично неможливо нікому.

Мета війни - це мобілізація навколо політичних поглядів. А зовнішньополітична стратегія або політика перед обличчям оголошеного ворога - її виправдання.

І якщо нові війни - це інструмент нового політичного життя, в чому ж полягає роль розуму, який утверджує демократію, всупереч інстинктам?

Зацікавленість усіх сторін у бізнесі війни, а не в тому, щоб перемогти або програти. Це має як політичне, так і економічне підгрунтя. Внутрішня тенденція нашої війни - це війна без закінчення, а не без меж. Війни, визначені таким чином, створюють загальну самопідтримувальну зацікавленість у війні. Так формується й відтворюється політична ідентичність, набагато жвавіше здійснюються економічні інтереси. По обидва боки лінії фронту і далеко за її межами теж.

Влада назвала війну на Сході України антитерористичною операцією, але, говорячи по-науковому, це ніяка не війна проти тероризму. У такій війні кожен з антагоністів прагне до політичного знищення іншого, і жоден не може бути відкритим для переговорів. Кожен акт тероризму викликає військову відповідь, реакцію, але тут не може бути ніякого вирішального удару, дивіться на Ізраїль. Знищити терористів армійськими засобами неможливо. Даруйте, військові колеги, це завдання виключно спецслужб, бо терористів неможливо відрізнити від мирного населення.

Однак, якщо ми подивимося на АТО як на таке собі обопільне підприємство (що б про неї не думав кожен з учасників особисто), де влада думає, що зміцнює свій образ заступника народу і захисника демократії; де кола, зацікавлені у великому військовому бюджеті, отримують своє, і де сепаратисти мають можливість змінювати Конституцію України та втілювати ідею федералізму, то стає зрозуміло: будь-які зіткнення лише сприяють "довгій війні", вигідній обом сторонам.

Тотальний розгром терористів військовими засобами теоретично можливий, якщо в основу цього покласти дії сил спеціальних операцій, як це буває в сучасних арміях світу. Але в нинішній реальності (включно з уже відомими поточними проблемами з ССО), хоч як це парадоксально, він пов'язаний насамперед із використанням демократії як інструмента перемоги.

Припустимий спосіб дій - мобілізація громадської думки, але проти самого цього обопільного підприємства, проти війни як злочинного бізнесу з ворогом під патріотичними гаслами. Перемога такого громадського тиску дозволить силовикам, звільнившись від політичних бізнес-зобов'язань, діяти швидко, відповідно до своїх тактичних навиків та оперативної обстановки.

Коли поєднуються слова "війна" і "демократія", це означає, що хтось комусь не хоче платити грошей. Як у відомому анекдоті про те, навіщо придумали любов.

А потім починають хитатися опори, бо бізнес на війні - це тяжкий і навряд чи простимий гріх. Бо наші люди, як я зазначав спочатку, релігійні досить формально. І з всепрощенням у них, на щастя для країни й нещастя для її зрадників, усе складно.

Що ж стосується абсолютно непатріотичного бажання патріотів користуватися драбиною особистісного зростання, то тут можуть бути труднощі перекладу. Не прямого, звісно. Можливо, наші люди очікували там побачити іноземну табличку "elevator", тобто "ліфт". А там прямо так і написано - lift. Вони, як люди освічені, природно, припускають, що це - "зрада", пастка або невігластво. І не йдуть.

А це наші західні друзі просто натякають, щоб ми підтягнули - штани там чи знання, "пуш-ап", може, в кого як. Щоб відповідати, значить, демократичним стандартам, а не тому ерзацу, який у нас у побуті. Бо опори, врешті-решт, однак упадуть. Може, вони й нашу війну заодно привалять, якщо вона стане неприбутковою.

Квінтесенцією війни є прямий бій, яким би грізним не був діалог артилерії. Він украй швидко оголює все, до кісток.

Чому кожна влада боїться падіння своїх опор? Бо стане очевидно, що вона стоїть зовсім не на демократії. Роль опор у тому, щоб захистити владу від народовладдя і підтримувати функціонування ліній світових грошопередач незважаючи ні на що. Тобто на нас.

Філософія Майдану - це якраз солідарна громадська думка, решта - його інструменти. Без взаємної громадянської згоди, прямої демократії, вироблення законів для себе, а не для спонсорів - ми хитатимемо опори вічно, і під час цього спектаклю нам продовжуватимуть обчищати кишені.

Нова політична мова, якою починає розмовляти Україна, - це мова майбутнього суспільного договору, з якого почнеться справжня незалежність.

Так, бунт, заколот, повстання, всі ці кінематографічно гарні інструменти прямої дії досить привабливі, переважно для мародерів середньої величини та небитих ще романтиків. Але це точно такий же красивий, проте й неефективний інструмент "старої війни", як знаменита катапульта Майдану. Таких явищ, за великим рахунком, ніхто не в змозі точно ні організувати, ні передбачити, ні уникнути.

Та при будь-яких яскравих соціальних процесах (а інших у нас уже не буде) завжди будуть затребувані люди, які розуміють опір матеріалів, кут падіння і кут відбиття дій та наслідків. І розуміють, коли й куди впаде опора.

Вони навколо вас, озирніться. І подайте їм руку.