Як одна людина може змінити життя в країні?

Поділитися
Як одна людина може змінити життя в країні?
Чи анексувала б Росія Крим і вторглася б у Донбас, якби в нас була міцна держава? Чи була б у нас незахищена країна, якби на чолі її стояли люди з державним мисленням? Чи може бути гнила влада при здоровому суспільстві? Чи може суспільство бути хворим, якщо ми всі окремо хороші? Чи хороші ми тільки тому, що "не вбиваємо, не крадемо"?..

Є такий фільм - "Заплати іншому", знятий за мотивами однойменного роману Кетрін Райан Хайд. У ньому розповідається про 11-річного хлопчика з неблагополучної сім'ї. У його клас приходить новий учитель суспільних наук і дає незвичне завдання - придумати спосіб поліпшити світ і спробувати втілити його в життя.

Хлопчик розробляє схему - "заплати іншому". Суть її в тому, щоб зробити щось добре трьом людям і попросити їх принести якусь користь трьом іншим, і так цей ланцюжок має множитися далі. На різних етапах головний герой зневірюється, втрачаючи віру у власний задум, однак урешті-решт він спрацьовує, народжуючи суспільний рух. Щоправда, за це хлопчикові згодом довелося заплатити життям…

Це, звісно, ще не відповідь на винесене в заголовок запитання. Адже головна дистанція, яку пройшов головний герой, - це шлях не від першої доброї справи до здійснення всього задуму, а від розуміння того, що таке добре, до першого вчинку, ґрунтованого на особистій ідеї. Одне з трактувань поняття віри, власне, й говорить, що це - самовизначення особистості з приводу наявних знань.

Почувши, що такого-то числа національна збірна з футболу гратиме вдома у вирішальному матчі за вихід у Чемпіонат світу, один уболівальник відкладає всі справи і йде на стадіон. Він вірить у свою команду і в те, що його підтримка на трибунах може їй допомогти. А інший залишається вдома. І причина - зовсім не якісь об'єктивні обставини. Він просто не вірить, що від його особистої присутності на матчі щось залежить і взагалі сумнівається в шансах збірної на перемогу…

Якось у поїзді Київ - Запоріжжя я розговорився з одним добровольцем, який повертався після відпустки в зону АТО. На запитання, як він для себе визначає, навіщо служить, він відповів приблизно так: "Хочеться справжнього, справедливого, людського, робити щось корисне для своєї країни і разом міняти життя простих людей на краще…"

Я спочатку подумав, що він не зовсім зрозумів запитання. Я ж очікував у відповідь щось на кшталт "воюю, щоб окупант не просунувся далі і пішов з нашої землі". І це було б цілком логічно. Але потім з'ясувалося, що логіка його відповіді виявилася значно глибшою. Цей хлопець якраз проробив той самий шлях - від наявності знань про добро до спроби зробити щось, що може поліпшити життя і його, і його родини, і країни в цілому.

Події останніх двох років об'єднали багатьох українців у тому, що наша країна єдина, що вона має подолати всі труднощі, відстояти цілісність і вийти на шлях процвітання. Незважаючи на те, що ситуація з Донбасом розрулюється не так, як хотілося б, і курс на реформи більше проголошується, ніж реалізується, цей оптимістичний настрій на масовому рівні зберігається.

Але є проблеми з іншим. Багато хто думає так: позитивні зміни в країні мають починатися з державних, суспільних, економічних та інших структур, а не особисто з мене. Мінятимуться структури - зміниться і моє життя. Я ж знаю, що таке добре і що таке погано, та хіба в моїх силах самому змінити життя в країні?..

Це щось подібне психологічному "локус-контролю" - поняттю, яке означає властивість особистості приписувати свої успіхи чи невдачі тільки зовнішнім або тільки внутрішнім факторам. Якщо говорити про суспільну практику, то в разі невдач у нас спостерігається явний перекіс у бік "зовнішнього локус-контролю".

Втім, є така думка, що починати пошук винних з себе - це маніпуляція, яку сильні світу цього нав'язують суспільству, щоб легше ним управляти. Досить зручна точка зору. Щоправда, вона не відповідає на запитання, чи не є ще шкідливішою звичкою починати пошук винних з будь-кого, окрім себе.

Чи анексувала б Росія Крим і вторглася б у Донбас, якби в нас була міцна держава? Чи була б у нас незахищена країна, якби на чолі її стояли люди з державним мисленням? Чи може бути гнила влада при здоровому суспільстві? Чи може суспільство бути хворим, якщо ми всі окремо хороші? Чи хороші ми тільки тому, що "не вбиваємо, не крадемо"?..

Змінювати життя в країні починаючи з себе, звичайно, не означає, що всі поголовно мають записуватися в добровольці й волонтери, ходити на всі мітинги проти несправедливості і бути членами громадських організацій, які борються за чиїсь права й свободи.

Великим ділом вже буде спробувати виправити у свідомості бодай одну негативну настанову, що псує життя і собі, й оточенню. Невідомо ще, що вимагає більшого вольового зусилля - спробувати очистити свій розум від однієї шкідливої програми чи, наприклад, привести додому бездомного і нагодувати його, як це зробив головний герой "Заплати іншому".

Можна й не заглиблюватися у психологію. Як часто у нас зустрічаються випадки, коли за всієї громадянській активності людина не йде голосувати, посилаючись на якісь побутові причини, які можна було б вирішити без особливих зусиль і за короткий час, якби не горезвісні "однаково мій голос ні на що не вплине" або "все одно нема за кого голосувати". Що більше набирається таких людей, то нижча явка. Що нижча виборча активність, то більше зміцнять соціальну апатію новини про те, що "на минулих виборах зафіксовано (рекордно) низьку явку".

Або інше. Людина звикла вирішувати бюрократичні проблеми дрібними хабарами й особливим злом це не вважає. Значно істотнішими їй здаються великі схеми на державному рівні, усунення яких, на її думку, позбавить країну проблеми корупції. Суто з кількісного погляду, можливо, це й так, а якщо додати якісну логіку - це рівносильно тому, якби сякання вже саме по собі вважалося лікуванням нежитю. Адже носовий слиз ми бачимо, а механізму, внаслідок якого він з'являється, - як правило, ні.

Можна, звичайно, вірити, що свідомість визначається буттям, а можна уважніше придивитися до реальності і побачити, що в нашого "я" значно більше можливостей визначати буття. Причому в кожної індивідуальної свідомості, з яких формується суспільне "я". А от що нам більше підходить - визначати реальність чи бути зумовленим нею і яким чином - питання відкрите…

Хороший приклад, як і поганий, заразливий. Французький мислитель Габріель Тард, один із засновників суб'єктивно-психологічного напряму в західній соціології, вважав, що суспільні процеси засновані на передачі свідомістю однієї людини певної інформації свідомості іншої. Такою передачею він пояснював плин думок, масові імпульси, традиції, структури, явища і сили.

У психотерапії є таке розуміння, що для перемоги над певним комплексом потрібно вичерпати всі прийнятні інструменти. Після цього настає розпач, який відкриває дорогу до дива. Виходячи ж із психоаналітичного твердження, що психологія особистості є одночасно і психологією соціальною, цей рецепт можна застосувати і до суспільно-політичного життя.

Тільки тут, як і на особистому рівні, використання всіх придатних інструментів не можна імітувати. Так само, як не можна зімітувати розпач і диво.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі