Війна. Любов. Побєдовна - Соціум - dt.ua

Війна. Любов. Побєдовна

19 лютого, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

Аню Мікулович, волонтерку "Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова" (ПДМШ), на фронті називають Побєдовною. І не лише тому, що по-батькові вона Вікторівна. У цій дівчині дивним чином поєднується чоловіча сила й жіноча беззахисність. Вона безстрашно рятує під кулями поранених, але боїться уколів. У шпиталі в зоні АТО її слухаються навіть найсуворіші чоловіки, а до війни дівчина працювала медсестрою у відділенні для новонароджених. 

Аню Мікулович, волонтерку "Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова" (ПДМШ), на фронті називають Побєдовною. І не лише тому, що по-батькові вона Вікторівна. У цій дівчині дивним чином поєднується чоловіча сила й жіноча беззахисність. Вона безстрашно рятує під кулями поранених, але боїться уколів. У шпиталі в зоні АТО її слухаються навіть найсуворіші чоловіки, а до війни дівчина працювала медсестрою у відділенні для новонароджених. 

Ми зустрілись у київській лікарні, де після ротації Аня проходила реабілітацію: "Це ж треба, на фронті якось нічого особливо не турбувало. Ну бувало, що десь щось заболить, але на це не звертаєш уваги, не до того. А приїхала додому, і ніби розсипалася на дрібні частинки. Та це тимчасово, все буде добре".

До зустрічі з Анею я підготувала список запитань. Але вони майже не знадобилися. Дівчина багато розповідала. Так, ніби хотіла виговоритися. Відчувалося, що вона втомлена, що стрес… 

Усе почалося з Майдану. Аня не стояла на ньому з перших днів, хоча дуже вболівала. З тривогою слухала новини, кожну вільну хвилину дивилася онлайн-трансляцію з веб-камер, встановлених на Майдані (дівчина не киянка).

Та одного разу це були не просто новини. Опозиційні до тодішньої влади телеканали передавали заклик волонтерів Євромайдан SOS до медиків: прийти й допомогти пораненим. Було це 18 лютого, після сутичок під Верховною Радою. Тоді протистояння між протестувальниками і "Беркутом" тривало всю ніч. 

"Темно, вечір, я щойно прийшла зі зміни, — згадує Аня. — Починаю гарячково збиратись у Київ. Мама каже: "Ну куди ти на ніч поїдеш?". Страшно було. Я всю ніч не спала. Зранку подзвонила в Євромайдан SOS: "Я медсестра, якщо треба, хотіла б допомогти. Але я живу в Білій Церкві, траси і в'їзди до Києва вже починають перекривати. Я не впевнена, чи зможу доїхати до вас на маршрутці". Волонтери записали контакти дівчини й пообіцяли передзвонити. А менше ніж за годину приїхала машина Автомайдану, яка й довезла Аню до медпункту біля Михайлівського собору.

"Людей було море. І не тільки волонтерів. Запам'яталася старенька, яка вивантажувала з візочка консервацію — свої помідорчики, огірочки, салатики. Люди несуть медикаменти, молоко, хліб. Дуже дивно було там знаходитися. Тривожно. Зі сцени Майдану лунали страшні оголошення. Там стукіт, там грюкіт, там щось горить. У повітрі відчувалася страшенна напруга. Ми очікували штурму. Я весь день фасувала ліки і думала не так про штурм, як про те, як буду діяти, допомагаючи пораненим.

Зосереджувалася, згадувала все, що колись вчила. Все-таки на роботі я не стикалася з кульовими пораненнями", — згадує дівчина.

Аню "прикомандирували" до медпункту в гарячій точці Майдану — біля барикади на Інститутській. В очікуванні штурму "Беркута" дівчина намагалася підтримати хлопців, які сиділи на передньому краї — носила їм шоколад. Вони хоч і раділи, але проганяли Аню: "Давай свою цукерку, і щоб ми тебе більше тут не бачили!". Горіли барикади, їх поливали з брандспойтів, і від бризок усі були мокрі. От так наскрізь мокра, з чобітьми, повними води, дівчина простояла всю ніч.

А рано вранці почалися страшні речі. "Відчувалося, що щось назріває. Я не можу це пояснити словами, але відчувала це. Приїхали кілька автобусів із Західної України. Люди були в джинсах, кросівках, з дерев'яними палками і щитами. Все частіше приходили хлопці з барикад, казали, що їх труять газом. Ми поїли їх молоком, промивали очі й горло. А один чоловік був зовсім чорний. От як мої чоботи. Тільки очі світяться. Я почала відтирати йому обличчя. А він: "Спасибі, доцю". Я кажу: "Бачите мене?" — "Вже бачу". — "Гарна?" — "Гарна, доцю".

Почався штурм. Медики роздавали маски. Хтось не хотів брати, Аня суворо гримала: "Це єдине, що у нас є. Бачите, люди приходять після отруєння газом?"

Аня наклеїла на свою помаранчеву каску червоний хрест з ізоленти, поверх куртки вдягла стару білу футболку з надписом "Динамо" (всі медики Майдану носили поверх одягу біле) і побігла туди, звідки чулися постріли. "Чую, десь попереду розірвалася граната. Я біжу далі. Назустріч мені натовп. І раптом відчуваю, що хтось взяв мене за комір і тягне назад, до медпункту. Я навіть не чую землі. Якийсь чоловік кричить: "Ти що, дурна? Тобі де сказали стояти? Біля медпункту!"

У медпункті надавали допомогу "легким" пораненим. Тих, у кого серйозні травми, несли далі до міні-шпиталів, де були хірурги. Аня разом з іншими медиками викладала з каменів проходи для евакуації поранених.

"З усіх боків лунали крики: "Медика!". Я починаю бігти в один бік, а вже кричать з іншого. Шарпають, штовхають, хапають за руки. В один момент я зупинилася і не могла зрозуміти, хто я і де я. Озирнулася — а я вже далеко від медпункту. Розплакалася. Не від страху, ні. Від відчаю. Волонтерка-медик, з якою ми чергували на медпункті, почала бити мене по щоках".

Майданівці рушили через барикаду до Жовтневого палацу. За ними пішли і медики. Палац розташований на невеликому пагорбі, тому дістатися туди було важко. Щоб допомогти медикам піднятися наверх, протестувальники стали на схилі пагорба ланцюжком, і передавали дівчат-медсестер буквально з рук у руки. "Ми біжимо повз палац, а навколо лежать поранені. Якщо бачимо поруч медиків у білих футболках — не зупиняємося. Я звернула увагу на зовсім молодого хлопчину. Він був поранений у шию, і хтось перебинтував йому рану. Я сіла біля хлопця, вивернула все зі свого "медичного" рюкзака, намагалася щось зробити, але марно — кровотечу зупинити було неможливо. Хлопчину поклали на щит і понесли до медпункту. Я не запам'ятала його обличчя, тільки очі. Точніше, погляд. І відчула, що він помирає"…

Незважаючи на обстріли, Аня залишалася біля Жовтневого палацу. На містку біля будівлі побачила чоловіка в цивільному, який з револьвера стріляв по майданівцях. Чула дзенькіт куль, що впивались у стіну будинку позад. Каже, що страшно не було. Але все миготіло перед очима наче картинки за вікном потяга, що мчить на високій швидкості. 

Коли, пригинаючись від куль, Аня бігла до пораненого, відчула, що хтось схопив її, повалив на землю і прикрив дерев'яним щитом. Це був абсолютно незнайомий хлопець. Разом з Анею він по-пластунськи повз у безпечне місце, закриваючи собою дівчину від снайпера. А вона в цей момент гаряче молилася. Каже, що тоді їй вперше стало по-справжньому страшно.

Так вони побачили Пашу. Хлопця несли на руках товариші. У Паші було кульове поранення в ногу. Аня ніколи раніше не бачила таких ран. Думала, що впорається, що нічого страшного, що кульове — це всього лише невеликий отвір у шкірі. Та коли розірвала штанину хлопця, вжахнулася — нога Паші трималася на маленькому шматку шкіри. Він дуже страждав, і навіть укол знеболювального не дуже допоміг. Аня мужньо промила рану, зупинила кров, зафіксувала ногу імпровізованою шиною. Попросила товаришів, що стояли навколо хлопця: мені потрібен один ремінь. Назустріч їй простягнулося море рук із ременями.

"Ми понесли Пашу до медпункту, — розповідає Аня. — Я кричала: "Розійдись!". Тримала Пашу за руку, бо хвилювалася, що він знепритомніє. Просила хлопця: "Ти знаєш якусь молитву? Давай, читай". Паша був родом із Західної України. Він знав багато молитов. Йому було дуже боляче, але він так старанно читав!"

Пашу тоді врятували. Зараз він лікується в Польщі. Однак хлопець не забув, кому зобов'язаний життям. Після Майдану він намагався розшукати Аню через соцмережі. Хтось із журналістів сфотографував дівчину-медика, яка стоїть біля ноші з пораненим Павлом. Під цим фото хлопець і залишив повідомлення для Ані. Під тим же фото відгукнувся й другий хлопець, Богдан, який закривав собою дівчину під кулями. 

Волонтери показали дівчині це фото і повідомлення. Вона написала хлопцям. Спілкуються й досі. Коли Аня поїхала добровольцем-медиком в АТО, Богдан як волонтер приїздив до неї. Взимку, у лютий мороз, привіз дівчині теплі чоботи. Аня називає Богдана братом.

Як Аня потрапила в АТО — окрема історія. Вона телефонувала до воєнкомату, просила призвати її до Збройних Сил. Дівчині пояснювали, що жінок-добровольців до лав армії поки що не беруть. Через знайомих медиків дізналася про ПДМШ. Коли Аня звернулася туди із проханням зарахувати її добровольцем, набір вже було завершено, йшли тренування в підготовчому таборі, і залишався тиждень до виїзду. Але наполеглива дівчина не відступала. "На який термін ви можете поїхати?" — "До кінця війни!" — пояснила Аня. "Нам такі люди потрібні!" — відповіли у ПДМШ.

Дівчина служила в різних секторах АТО, навіть на передовій. Адже бригади медиків ПДМШ чергують там, де розташовані наші військові. Медики живуть з ними, переживають обстріли та штурми. Аня побувала і під "градами", і під мінометами: "Буває, лежиш у підвалі під час обстрілу, у вухах навушники, щоб не так страшно було. І чуєш, як земля гупає, розумієш, що це по нас валять"…

Якось на російське свято — день ВДВ — противник влаштував обстріли надзвичайної сили й інтенсивності. Снаряди лягали на відстані півсотні метрів. Позиції, на якій була Аня, пощастило: прямого попадання не було, але на сусідній снаряд вцілив у бліндаж, де було семеро наших солдатів. Двоє з них отримали легкі поранення, а ще п'ятеро — тяжкі. Аня разом з колегами кинулася на допомогу. Усі бійці, навіть з найтяжчими пораненнями голови, були врятовані. Їх негайно евакуювали до шпиталю в Артемівськ.

Та важко було не лише на передовій. У зоні АТО, в Часовому Яру, ЗСУ спільно з волонтерами відкривали шпиталь. Він досі працює і є одним з найбільших у секторі "Д". Аня разом з іншими медиками-добровольцями працювала й там: "Нічого не було налагоджено — ані побут, ані лікування. Ми все починали з нуля. Кожне ліжко, кожна постіль, кожна шафа, коробки з медикаментами — все це ми ставили, мили, розкладали, впорядковували. Солдати приїжджали з передової, і їм не було де навіть випрати речі, помитися. Хоч бери та купуй тазики. Нас було п'ять медсестер на весь шпиталь", — згадує дівчина. 

Людей у Часовому Яру не вистачало, тому ким тільки не працювала Аня в цьому шпиталі: і постовою, і маніпуляційною сестрою, і психологом, і навіть санітаркою. Бувало й таке, що доводилося витримати без сну п'ять діб. "Дуже важко було, — згадує дівчина. — Весь час хотілося їсти й спати. Павлик, наш ЗСУ-шний водій, постійно підгодовував мене. Високий, під метр дев'яносто, веселий, говіркий, але у нього така печаль в очах. Батько хлопця загинув в АТО".

На передовій Аня зустріла своє кохання — офіцера Олега. Коли дівчина їхала додому на ротацію, він подарував їй каблучку.

Зараз Аня лікується вдома. Щодня листується з коханим, хвилюється за нього. Адже він не просто на передовій, він у найгарячіших точках. 

"Мрієш про весілля?" — по-дівчачому запитала я Аню. "Весілля — це не головне. Це дрібниці, — відповіла вона одразу, не роздумуючи. — Я мрію про мир. І про наших з Олегом дітей".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №2, 19 січня-25 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво