Вікно в дощ - Соціум - dt.ua

Вікно в дощ

13 червня, 2014, 18:55 Роздрукувати Випуск №21, 13 червня-20 червня

Людство неправильно (не там) визначило сенс свого успіху (в уявленні про дійсність, а не в дійсності), а тепер веде криваві суперечки про правильність шляху в досягненні такого хибного успіху.

"Неминуче можна здолати лише вічним"

Так говорив вуйко Дезьо

Я стою біля вікна. На вулиці дощ. Вітер розкидає мокрі хвости гілок верби, і від цього стає холодно навіть у хаті. Навкруги все сіре: хмари, тротуари, голуби під під'їздом і машини. Настрій стрімко схиляється у мінор. Але на москітній сітці вікна дощ натрусив сотні дрібних крапель, які виблискують усіма барвами веселки, навіюючи спогад про вчорашній сонячний день. Різниця настроїв така промовиста, що я усміхаюсь і намагаюся встановити причину такої різкої зміни станів природи. Веселі вогники на сітці утримують мене у легковажному стані, тому моя фантазія мандрує у бік шалапутної логіки.

Вчора пізно ввечері в усіх барометрах міста Блез Паскаль підкрутив тиск. Вночі, як відомо, природа спить. Тому зранку, коли вона прокинулась і помітила падіння тиску в барометрах, то організувала в Чернівцях дощ.

Це призвело до того, що деякі жіночки, які їхали в тролейбусах "зразу на роботу", були вдягнуті "не по погоді". Але поодиноких агрономів, які теж їхали в громадському транспорті, тішила не ця невідповідність, а те, що "три дощі у маю — і агроному все…".

Дощ був третім…

Згадка про агрономів навернула мене до спогадів про останню поїздку на Перевал до вуйка Дезя. Ми говорили про вихід на полонини, про бринзу, про самодостатність гуцульського господарства. Дезийдерій Васильович розповідав мені деякі побутові настанови, а я уявляв собі, як вони формують суспільні та родинні стереотипи і забезпечують стійкість громади та господарства. Найцікавішим мені видалося те, що екзотика цих настанов найчастіше й буває тим прихованим для містян механізмом, який тримає тут, у горах, людей прикупі.

Потім вуйко послав мене в магазин.

Я рвучко повернувся праворуч і почухав мокре від поту вухо. Переді мною стояв велетенський бук, а за ним проглядали краєвиди на Протяте каміння.

З полонини Ялівець до мене дістався спекотний подих вітру, і я пригадав, навіщо сюди прийшов серед полуденної задухи: вуйко Дезьо попросив взяти у магазині перцю. Але він додав, щоб той був неодмінно пекучим.

Під ногами зарипіли сходи. І я ще подумав, що в зимі на морозі вони риплять зовсім інакше.

На чоло з-під чуба потекла краплина поту й почала лоскотати мені брови. Я спробував її витерти долонею, але та сама була мокра. В повітрі гойдалося густе марево вологи, квіткового нектару і поту коней, що стояли під навісом магазину й якось дуже тихо фиркали. Жодна хмаринка не подавала знаку про свою присутність навіть натяком, але вся природа — гори, ліс, трави і небо — віщували наближення грози.

На ґанку перед магазином я взяв кварту й зачерпнув джерельної води з відра. У пазуху побігла холодна краплина, зуби від студеної підземної вологи вмить зарипіли, як щойно сходи на ґанку. У мене відразу перехопило подих, а в очах стало темно. Старезний бук і краєвид на Протяте каміння десь зникли, і лише потім, разом із першим подихом, до мене повернулося світло дня.

В магазині перцю не було.

Я знову опинився на ґанку. Взяв кварту, зачерпнув води, але більше не пив, а лише тримав її холодною в гарячих долонях.

Даремно ходив у магазин. А усвідомлення того, що зараз під пекучим сонцем доведеться без перцю повертатися, формувало в мені цілковите переконання в тому, що даремним є все!

Якби тим часом не дзенькнула вуздечка коней, що стояли під навісом, то я б у це повірив і далі в такому переконанні й прожив би все своє життя.

Кварта в моїх руках стала теплою, і я ще встиг подумати, що щось дуже швидко вона нагрілася. Тієї ж миті серед дерев внизу на серпантині Перевалу щось стрельнуло. Я пригадав, що там у Притулку відзначають нині другий день весілля. За цими думками спробував собі уявити молодого і не уявив, бо зрозумів, що коли напружуватиму уяву, то прийду знову до висновку, що все — пусте.

Я подивився вдалечінь на гори і спробував побачити, як вони виглядали тисячу років тому. І не побачив, бо навіть якби щось змінилося, то воно б нічого не змінило.

Внизу в Притулку на весільній забаві знову щось стрельнуло. Почулися звуки якоїсь музики, і разом з уявленням молодого на другий день весілля до мене прийшов висновок: "Неминуче можна здолати лише вічним".

Я випив воду з кварти, рештки вилив собі в пазуху і рушив у спеку дня, що застиг, як розпечене драглисте марево, в очікуванні грози.

"Бо неминуче є вигадане людьми, а вічне — подароване людям", — разом із іржанням коней наздогнав мене висновок.

У кімнаті раптово задзвонив телефон, і я, обернувшись від вікна, пішов до комп'ютера, де залишив цю докучливу забаву, що зараз підскакувала на столі від вібрації. Телефонував мій товариш. Він без привітань почав перепитувати мене про щойно опубліковані новини, про АТО, про санкції. Я слухав його і згадував вуйка Дезя.

"Бог створив нас подібними до Себе, але дозволив нам бути собою — вибирати. "Любити людину" — це Задум щодо людини. Війни та ненависть — це задум самої людини. Ці речі потрібно розрізняти і не переносити вади задуму людини на Промисел Божий. Бог нікого не карає, карає сама себе людина, коли забуває про Бога".

Людство неправильно (не там) визначило сенс свого успіху (в уявленні про дійсність, а не в дійсності), а тепер веде криваві суперечки про правильність шляху в досягненні такого хибного успіху.

"Дерево — це не дошки і не дрова, це місце для гнізда птахів", — так говорив вуйко Дезьо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво