У пошуках бази порівняння

Життя людини може змінитися в одну мить, якщо змінити їй базу порівняння. Ми побудували, а радше, мандруючи системою спокус, створили таку конструкцію, де база порівняння взагалі відсутня. Ця обставина спричиняє цілковитий розгардіяш суспільних, політичних, бізнесових і побутових відносин.

Права і обов'язки стають невизначеними, причому тотально. Будь-які трансакції набувають необов'язкового характеру або ж їх здійснення є обов'язковим лише умовно, і ці умови діють ситуативно - за специфічних суб'єктивних обставин. Це робить взаємини (комерційні, соціальні, політичні, людські) настільки марудними, психологічно обтяжливими, що вони або занепадають, або стають фізіологічно виснажливими. Від чого життя стає нестерпним - для всіх. Така конструкція не має вигодонабувача.

Власність у такому інституційному просторі (а точніше - в його відсутності) з джерела поступу перетворюється на ярмо.

В системі, де відсутня чітка й стабільна база порівняння, суспільство пікселізується, перестає генерувати єдині підходи й оцінки. В результаті стратифікація суспільства набуває найнебезпечнішої форми - "ніш виживання". Така форма комунікації має безліч вад, але найгіршим її наслідком є те, що суспільство виходить з діалогу про своє майбутнє.

В таких умовах, з одного боку, влада не може здійснювати своїх повноважень, бо очікування людей є невизначеними, неконсолідованими, деструктивними і мають лише протестний характер, який не сформульований щодо змісту. З іншого - бізнес втрачає союзника в діалозі з владою у вигляді підтримки суспільства.

Партійні ідеології в цих умовах розпорошуються, маргіналізуються і так само втрачають смисли, бо таких смислів не генерує суспільство. ЗМІ дезорієнтовані, бо відсутня згадана база порівняння. Очікування людей - основа і сенс роботи ЗМІ - або "розмиті", або обмежені "нішею виживання".

Капіталізм загалом і капітали зокрема в такій системі набувають потворного характеру і стають радше тягарем, аніж підставою для поступу.

Це пояснюється тим, що інституційної процедури, яка перетворює власність на капітал, суспільство не визнає (суспільство взагалі не здатне до консолідованих висновків - воно розпорошене по "нішах виживання"). В таких умовах будь-який капітал стає вразливим - він не має суспільного визнання. Суспільство не цікавить ані його доля, ані перспектива. Це робить капітали (їх утримання та обслуговування) комерційно невигідними, оскільки легітимацію, яку мало б забезпечити суспільство "автоматично", доводиться "купувати" через утримання політичних, владних і позалегальних інструментів.

Демократія має багато вад, вона "недешева", але це єдина комерційно вигідна форма утримання капіталів (їх легітимації та легалізації). Вона є тією спільною базою порівняння, яка дає суспільству можливість координувати свої очікування, а людині конституціювати себе в суспільстві.

Свого часу Черчілль застерігав не плутати демократію з демократами. Можна з упевненістю сказати, що тут ідеться про єдність бази порівняння, яку учасники політичного процесу не "підрихтовують" кожен під своє лекало.

Є гарний анекдот про політологів. Один питає в іншого: "Скажи мені, що відбувається?". Візаві: "Зараз я тобі все поясню", а у відповідь: "Я сам тобі все поясню, ти мені скажи, що відбувається?".

Щоб відповісти на запитання політолога з анекдоту, люди старшого покоління мусять пригадати, а молодшого - уявити собі популярний у 60-х рр. журнальний столик. Він мав вигляд трикутної краплі на трьох ніжках.

Послуговуючись цим образом, спробуємо зрозуміти механіку, а точніше - статику і динаміку суспільних процесів, що відбуваються. В нашій моделі стійкість і розвиток суспільних процесів базується на трьох концептах: "маю", "можу" і "хочу". Власне, це ті три "ніжки", на яких стоїть "суспільний столик".

Для ілюстрації продуктивності такої моделі розглянемо нинішню світову кризу. Здавалося б, звідки в західних країнах узятися суспільним збуренням - адже вони досягли гарних показників добробуту ("маю"), а з погляду можливостей ("можу") є взірцем. Але жорстока криза ввійшла у повсякдення цих країн. І настала вона від "хочу". Нестримна жадоба наживи призвела до того, що всупереч усім законам економіки фінансові ринки заполонили фіктивні капітали, спекулятивні бульбашки, сурогатні деривативи. В нашій моделі це означає, що ніжка "хочу" перекинула "столик", який, здавалося, міцно стояв на добробуті й можливостях.

Якщо спробувати у припущеннях цієї моделі розглянути суспільне життя в Україні, то мусимо залучити бурхливу фантазію, щоб для початку уявити собі такий "стіл" - він кульгає на всі три ноги, а стільниця його пошарпана, вся в дірках, полатана шматками різного матеріалу.

Ніжка "маю" - квола, неотесана, подекуди груба, а подекуди - тонка як сірник. На таку "ніжку" не те що зіпертися, на неї дивитися страшно. Її треба весь час "зв'язувати" якимось "шпагатом", "склеювати" зі шматків, "заліплювати позиченим пластиліном". На одному кінці вона виблискує лаком, а на іншому побита шашелем.

Про ніжку "можу" дедалі важче й важче говорити як про опору якоїсь серйозної конструкції. Цю "ніжку" немилосердно "стругають", а отриману стружку й тріски допасовують до ніжки "маю". Причому найбільші шматки "лакують", а тирсу ліплять "пластиліном" куди вийде.

Але найгірше склалося з ніжкою "хочу". Як такої її немає, бо змайстрована не з "маю" і "можу" (оскільки вони нікчемні), не з обґрунтованих очікувань людей, а з популістських обіцянок політиків. Ця найхимерніша "ніжка" виявляється найбільшою, а тому "стіл" постійно перехняблюється - та так, що ось-ось перекинеться.

Якщо ми хочемо бачити Україну "міцним столом", який твердо спирається на землю, то повинні чесно й свідомо виконати "столярну роботу".

Це може видатися парадоксальним, але саме з віртуальної "ніжки" "хочу" слід починати справу. Аби правильно її уявити, мусимо сформулювати "ідеологію стола". Ця ідеологія забезпечить головне - по-перше, зробить стільницю монолітною, а по-друге - вирівняє ніжки.

Як таку ідеологію (єдину базу порівняння) я запропонував би християнський (етичний) прагматизм, де євангельські (загальнолюдські) істини стоять попереду матеріальної доцільності.

Це дасть змогу правильно сформувати співвідношення між законом і етикою, а відтак сформулювати уявлення про успіх і наповнити новим змістом "хочу". Єдність (не тотожність!), цілісність цих понять у суспільстві і забезпечить монолітність "стільниці", в нашому випадку - суспільства та його настанов.

Правильно визначене "хочу" допоможе вирівняти ніжку "маю".

Прагматизм у зазначеній ідеології означатиме, що ініціатива людини розкріпачена. Закон не повинен жодним чином "обтяжувати" її, а єдиною стримувальною обставиною має стати Закон моральний, який суспільство прийняло, культивує і шанує. Це означає, що настанови морального світу повинні знайти своє формальне втілення і сприяти впровадженню динамічного соціального статусу людини. Гроші, майно, власність мають бути лише кількісною оцінкою успіху, але не його метою і сенсом.

Таким чином ідеологія християнського (етичного) прагматизму, послуговуючись формалізмом нашої моделі, дасть можливість отримати міцну "стільницю" й тверді, надійні "ніжки", які "ростуть" і "міцніють" у симфонії етики, закону та ініціативи (суспільства, влади, бізнесу). Інакше ми будемо приречені жити в умовах дезорієнтованого суспільства, брутальної влади і звірячого капіталізму (без єдиної бази порівняння).

Спроба робити все в іншій послідовності - наприклад, спочатку "маю", а потім "можу" і "хочу" або "можу", а потім - усе інше, призведе лише до того, що знову матимемо каліку: якщо і вдасться одну ніжку зміцнити, то інші залишаться неоковирними, бо, скоріш за все, саме за їхній рахунок і здійснюватиметься "зміцнення". Це - як "Охрімова свитка". Та навіть якщо знайдемо баланс між "ніжками", то без єдиної ідеології тримати їм виявиться нічого, бо така "стільниця", врешті-решт, розпадеться на уламки розхристаної світоглядної немочі.

Демократія без провідної парадигми розвитку суспільства - це торжество люмпена, яким маніпулюють від його ж імені. Маємо розуміти, що сама по собі демократія жодної ідеології не створює. Ідеологію пропонує суспільству еліта.

Толерантність є чеснотою лише тоді, коли спирається на засади цілісного морального світу. Інакше - вона є торжеством невігластва.

Багатовекторність є продуктивною як світоглядний засіб, але тільки після визначених мети і шляху поступу.

Саме нова ідеологія має зумовити і мету, і шлях її досягнення: мету - етичну, а шлях - прагматичний.

Людина найкраще почувається, коли живе в умовах цілісного морального світу. Тоді їй вдається осмислити навіть економічні негаразди й тяжкі умови життя, і вона правильно себе конституціює у просторі взаємин. А це є передумовою вирішення економічних негараздів, подолання тяжких умов життя, формування відповідальних планів на майбутнє.

Якщо ж моральний світ людини зруйнований, фрагментарний, то навіть за умов відносного комфорту її життя стає тяжким, людина втрачає міру буття. Як наслідок - вона не спроможна зорієнтуватись у минулому, осмислити сьогодення, а відтак сформувати досвід, щоб відповідально планувати своє майбутнє. А, як казав Сократ, непродумане життя нічого не варте і тому стає нестерпним.

Піклування - ось єдиний сенс життя людини соціальної. Добре слово і добра справа - це механізми реалізації призначення людини мислячої. Піклування, добре слово і добра справа - це єдиний сенс життя людини успішної.

Цілісна ідеологія "нашого дому", в основі якого заможне, самодостатнє й стійке домогосподарство, - це і є перший крок до "продуманості" нашого життя, до формування відповіді на запитання "що відбувається?" і "що робити?".

Це й має стати єдиною (спільною) базою порівняння для нашого суспільства.