Турботлива зрада - Соціум - dt.ua

Турботлива зрада

5 липня, 16:25 Роздрукувати Випуск №26, 6 липня-12 липня

Є закон про право пацієнта бути розпорядником інформації про своє здоров'я. Але немає відповідальности за його недотримання.

Дівчинка Ганнуся виросла в невеликому місті, у родині суворих правил. Настільки суворих, що тема стосунків між статями навіть не обговорювалася. Ганнуся росла слухняною і зразковою дівчинкою. Удома о 21:00. Книжки й класична музика. Вихідні — у колі родини. Інтернет — тільки як безплатний довідник. Юнаки — тільки як можливі претенденти на руку і серце, колись потім, у майбутньому. 

Після школи Ганнуся блискуче вступила до одного зі столичних вишів, і з не меншим блиском закрила першу сесію. Після останнього іспиту вся група зібралася разом відзначити цю подію. Було гамірно, весело і багато спиртного. Власне, це було перше спиртне у правильному житті Ганнусі. Здається, після нього була ще й перша сигарета, але це вона вже не дуже-то й пам'ятала. І взагалі все, що відбувалося далі, було суцільним провалом у пам'яті. 

Приблизно через місяць Ганнуся була в гостях у батьків. Мама, стурбована блідим виглядом і повною відсутністю апетиту, потягла її до знайомого лікаря…

…Ганнусі про вагітність так нічого й не сказали. Мама благала лікаря зберегти це в таємниці — боялася, що донька не витримає ганьби і накладе на себе руки. Вона й про вечірку в інституті розповідала, заливаючись покаянними слізьми, вважаючи той нещасний келих вина єдиним і найстрашнішим своїм гріхом. Як саме мамі вдалося домовитися з лікарем у хорошій приватній клініці й "видалити апендикс", історія замовчує. Але виписалася з клініки Ганнуся вчасно. Інститут закінчила теж вчасно. І вийшла заміж за хлопчика з пристойної родини. З чистою совістю і знаючи, що ніяких гріхів юности за нею немає. Мама на весіллі плакала від щастя і подумки дякувала Богові за те, що страшна таємниця так і лишилася таємницею, не затьмаривши доньчиного життя. 

І жили вони довго й щасливо. Ось тільки дітей Бог не дав. Але тут уже ніхто не винен, правда? Не судилося, виходить….

Нінель Павлівна останнім часом щось зовсім занедужала. Начебто й нічого серйозного. Але то одне, то інше. Кожна дріб'язкова застуда затягувалася на тижні. І серце стало підводити недоречно. Вік, звичайно, куди тут подінешся. Та й кілька операцій у минулому, видно, дають запізнілі наслідки. Он, після однієї з них, нескладної начебто, кровотеча відкрилася така, що кров переливати довелося. І відновлювалася не один місяць. 

Дітей Нінель Павлівна виховала чудових. І місце своє в житті знайшли. І родини в них гарні. І про неї не забувають. Он, по лікарях її весь час возять. Та не абикуди, а в хороші клініки. Усе намагаються зробити так, щоб поменше хворіла. Золото, а не діти… 

— Та як я їй про таке скажу? — "золото, а не донька" йшла вже на третє коло істерики в кабінеті  хорошого лікаря. — Ви розумієте? Де мама, а де ВІЛ? У неї все життя чоловік один. Ви що — хочете, щоб на схилі літ її повією вважали? Чи наркоманкою? Та ви розумієте, що від нас усе місто відвернеться, якщо хтось довідається?! А про неї ви подумали? Як їй із цим жити? Та вона від сорому помре раніше, ніж від СНІДу! 

Хороший лікар по третьому колу пояснював доньці, що із цим можна жити. Довго й щасливо. Що є програма, за якою мама отримає безплатну терапію. Але ніхто, крім неї, ліки отримувати не може. Ні діти, ні лікар. Тільки вона сама. І тайкома в чай їх не підмішаєш. Ніяк. І що заразилася вона, швидше за все, коли їй переливали кров. Або коли в стоматолога була сто років тому. Та й неважливо це вже. Треба просто лікуватися. І все. 

Донька плакала і валялася в ногах, благаючи не говорити мамі про діягноз. Наприкінці розмови залишила лікареві солідний гонорар за консультацію. І за мовчання на благо пацієнтки. Що переконало його — сльози чи пухкий конверт на столі, історія знову ж таки умовчує.

Нінель Павлівна прожила ще кілька років. Поруч із люблячими дітьми й онуками. Хворіла, щоправда, часто. Але вдома. Діти не хотіли відпускати її в лікарню. Самі доглядали. Золото, а не діти. Втім, про це ми вже говорили. Згоріла вона від пневмонії, що незрозуміло звідки взялася після легкого нежитю. І останні дні була непритомною. Тому не могла чути, як донька плакала біля її ліжка. І як син умовляв везти маму в лікарню. І як вона кричала на нього хрипким голосом, що там аналізи здавати доведеться. Краще вже буде як є. Однаково не врятуємо. 

На похорон до Нінель Павлівні прийшло багато людей. 65 років — зовсім іще не вік. Більшість друзів юности живі. Вони багато плакали й багато говорили. Про те, яка чудова жінка була. І про те, яке гідне життя вона прожила. Як усе життя любила одного-єдиного чоловіка, світла йому пам'ять. І яких чудових дітей виховала. Там, на небесах, вона може пишатися ними. Усе зробили, що могли. Шкода, не вберегли…

…Про що думає сама Нінель Павлівна на небесах, ми вже ніколи не дізнаємося.

* * *

Кажуть, у Петровича замолоду були золоті руки. Хоч за що брався — усе йому вдавалося. Наче й квартиру дали таку саму, як усім, але за два-три роки її було не впізнати. Кожен куточок вилизав і любовно облаштував. Тоді ніхто не чув ні про які євроремонти. Але нинішні майстри з усіма своїми матеріялами й хитрими інструментами, не впоралися б ліпше за Петровича. Втім, був він тоді не Петровичем, а Сашком. Молодим веселим балакуном і душею будь-якої компанії. 

Ні в кого у дворі більше не було таких іграшок, як у Сашкових дітей. Саморобні машинки й трактори, смішні маріонетки, лицарський обладунок з дротяних кілець — у нього завжди залишалося дві-три години після роботи, щоб потішити їх чимось новим. 

Увесь дім біг до нього зі зламаними прасками й радіоприймачами. І нікому й ніколи він не відмовляв у допомозі. Ну а про те, що всі околишні мотоцикли розбирав і збирав заново за одну ніч, практично легенди ходили. 

Спився Сашко швидко й страшно. "Пузир" тоді був найбільш ходовою валютою. І не взяти було не можна — образа смертельна. Нібито ж від щирого серця. Ну й випити по чарці з дарувальником — теж щось на кшталт правила доброго тону було. Треба віддати належне дружині — боролася вона за Сашка довго й відчайдушно. Спочатку умовлянням. Потім заклинаннями. Потім і до лікарів дійшла. Сашко то приходив до тями, то знову йшов у тижневі запої. Трощив зроблене своїми руками, ганяв дружину з дітьми по квартирі, а то й на вулицю виганяв — щоб гуляти не заважали. 

Піти було нікуди. Та й куди підеш із двома дітьми? І люди що скажуть? Розлученка. Невдаха. Та й батько він, коли тверезий, чудовий. Правда, тверезим уже майже не буває…

А потім Сашко остаточно перетворився на Петровича. Брудного, смердючого, вічно з бодуна й у вічному пошуку "ліків". Почав пропадати тижнями, незрозуміло де й незрозуміло з ким. У ці дні домашні видихали. Рівно до того моменту, поки його, геть безтямного, приносили під двері, зглянувшись, люди. 

Після останнього разу, коли Петровича затягли в квартиру, він так і не зміг до ладу отямитися. Ні цього дня, ні наступного, ні ще через день. Інсульту за звичним запоєм ніхто не розпізнав. І Петрович практично втратив мову, і ноги йому віднялися. Цілодобово з квартири чулося безперервне виття. Горілки принести було нікому. А жити тверезим навіть після інсульту він не міг. Виття припинялося тільки тоді, коли Петрович зовсім уже стомлювався і вимикався, поринувши в тривожний сон. Діти намагалися ночувати в друзів, а дружина вже була мов тінь. Сусіди, у квартирах яких усе ще справно працювали праски й радіоточки, зустрічаючи її у дворі, цідили крізь зуби: "Заткни ти вже йому пельку, алкашу проклятому". 

Лікар швидкої допомоги, який приїхав на виклик, гидливо оглянув пацієнта, що корчився на ліжку.

— Ви що, не чули, як він кричить? Боляче йому. Схоже, що апендикс рвонуло. Треба забирати негайно. Помре він у вас. Збирайтеся.

Петрович невиразно стогнав і дивився на неї очима молодого Сашка. За те, щоб Сашко жив, вона свого часу, не замислюючись, віддала б власне життя. Від життя ж із Петровичем ладна була лізти в зашморг. 

Що було далі, залишиться між дружиною Петровича й бригадою "швидкої". Відмову від госпіталізації вона підписала. Але, треба їй віддати належне, поховала як людину. І плакала над могилою, немов Сашка ховала, а не Петровича. 

* * *

Таню, я тут почала статтю писати. Почитаєш шматочок?

Таня — одна з небагатьох лікарок, з якими в мене повне порозуміння. У всякому разі з приводу того, що кожна людина має право розпоряджатися власним життям. І знати, що з нею відбувається. І сама вирішувати, що їй робити. І ніхто з родичів не має права вирішувати, жити їй чи помирати. Лікуватися чи ні. А якщо лікуватися, то як. 

Прочитала. Рюмсаю. 

Оцього якраз я й не хотіла. Тим більше Таня ж знає, що історії вигадані. Написані як ілюстрація абсурдности ситуацій. За мотивами реальних історій, але доведені до абсурду. Після тривалих і безрезультатних дискусій із родичкою, яка мовчала про діягнози "на благо" пацієнтам. Після ланцюжка абсолютно реальних трагічних історій, в яких людині не залишали ані найменшого шансу. Просто щоб не тривожити. Або позбавляли останніх місяців усвідомленого життя, обіцяючи, що все минеться, й ми лікуємо якусь дрібничку. 

Не рюмсай. Хочеш, я їх усіх зараз оживлю? 

Зрештою, це ж мій текст. Я ж можу взяти й вирішити все інакше? 

…Нехай Ганнусина мама вийде з кабінету лікаря, пригорне дочку і скаже, що вони з усім упораються. Звісно, вони поплачуть разом. І, звісно, суворий Ганнусин тато влаштує вдома грандіозний скандал. Можливо, навіть кілька місяців з нею не розмовлятиме. Але потім побачить онука й розчулиться. Можливо, Ганнусю чекає попереду не блискуча кар'єра, а тихе й затишне материнство. А може, вона так і не зважиться народити цю дитину. Але це буде вже її вибір. А мені чомусь здається, що вибір вона зробить правильний.

...Нехай лікар-інфекціоніст вижене з кабінету "золоту" дочку Нінель Павлівни й поговорить із нею самою. Він знайде потрібні слова і переконає її в тому, що ми живемо не за кам'яної доби. І навіть не в 1990-х. І що з ВІЛ чудово живуть і тримають його під контролем. Ніхто не знатиме про її діягноз, якщо вона сама того не схоче. Нехай вона проживе ще довгі роки, насолоджуючись кожним днем життя, і помре в глибокій старості поруч з онуками, а може, й із правнуками. 

…Нехай дружина Петровича почує, як її Сашко шкодує про все, що сталося. І відвезе його до лікарні. Ні, він ніколи не відновиться остаточно. Але пити кине назавжди. І зробить усе, щоб виправити свої помилки. І буде люблячим і найвідданішим у світі чоловіком. Таким, яким і був раніше. 

Це ж так просто. Узяти й змінити фінал. Допомогти вигаданим тобою персонажам зробити правильний вибір. Власне, єдино правильний — не позбавляти людину права розпоряджатися своїм життям. Потім із цим вибором можна робити що завгодно — підтримувати або сперечатися. Можна розвернутися й піти. Можна все життя підставляти плече. Це вже право тих, хто поруч. І його ніхто в них не відніме. І мені ніколи не зрозуміти, чому вони з такою легкістю позбавляють цього права тих, кого люблять. 

Я можу зробити цей вибір за тих, кого вигадала. Але нічого не можу зробити з тими, хто живе зі мною поруч. І помирає в невіданні або від хибних рішень.

І оживити я їх не можу. І вилучити останній абзац тексту. Я нічого не можу зробити. І це страшно. 

…Сини вирішили нічого не говорити дідусеві про онкологію. Йому вже за 70. Навіщо йому знати? Він своє пожив. Не треба мучити його лікуванням. І хвилювати його теж не треба. Нехай помре спокійно. І нікому не спадає на думку, що дідусь може думати інакше й хотіти лікуватися. Або що в нього є якісь важливі справи, які він мусить завершити. Або, що коли настане момент, вони не зможуть отримати знеболювальне й кричатимуть, що всі навколо сволота. Вони просто вирішили за нього. Зібралися на сімейну нараду, куди його не покликали, і вирішили. Можна було б припустити, що дідусь у маразмі й не може вирішувати сам. Але ні. Дідусь викладає літературу у виші, веде активне життя й не знає, що за його спиною його діти розпоряджаються його життям. Він і про хворобу нічого не знає. І не довідається, очевидно. 

…Мама чула, що хімія вбиває весь організм. І опромінення теж. І взагалі навколо суцільна змова фармацевтів. У селі всі про це кажуть. Навіть фельдшерка. Тому, коли отримала результати обстеження, сказала дівчині, що в неї все гаразд. Її дочці ще немає 30. І мамі вона вірить беззастережно. Останні п'ять років мама "лікувала" її, тайкома підливаючи в їжу настоянку болиголову — "перевірений" засіб. Про діягноз дочка довідалася випадково, коли потрапила до лікарні по "швидкій". Лікуватися було запізно. Одна маленька й цілком виліковна пухлина за ці п'ять років пустила метастази скрізь. Вона так і не змогла пробачити маму. До останнього дня життя. 

…Дочка дуже любила свого тата. По-справжньому сильно. Тому, коли довідалася про його діягноз, умовила лікаря не говорити, наскільки хвороба запущена. Всі лікарі в один голос казали, що в них у запасі є щонайбільше півроку. І хімія може збільшити цей строк усього на місяць-два. І то сумнівно. І терпіти хворобу буде дуже важко. Тому розумніше зосередитися на симптоматичній допомозі. І спробувати зробити його життя щасливим. Вона вирішила його лікувати. Лікування він переносив важко. І всі півроку провів у лікарнях. Але дочка казала, що це допоможе. І він їй вірив. За цей час за вікном минула весна. Настало літо. На дачі перецвіли улюблені іриси, яких він так і не побачив. Приїжджав із гастролями улюблений театр, куди він не потрапив. Відбувалися різні сімейні торжества й посиденьки. Його там не було. Він лежав під крапельницями і з кожним днем слабшав. Додому він повернувся в труні. Хотів би він цього? Я не знаю. Може, він і сам вирішив би лікуватися. А може й ні. Але в нього ніхто не спитав. У нього просто вкрали ці півроку. 

…Його забрали в лікарню з підозрою на інсульт. Дорослого чоловіка, голову сім'ї. Посередині абсолютного здоров'я. Знімок показав пухлину. Консультація з нейрохірургами, потім іще одна, потім консиліум. Одна з найагресивніших пухлин головного мозку. Треба оперувати терміново. Тоді є шанс, що він зможе прожити близько року. Без операції — не більше двох місяців. Питання погодження зайняли кілька тижнів. І весь цей час йому продовжували казати, що лікують інсульт. Щодня його провідувала дружина. Щодня заходив палатний лікар. І правду йому сказали за день до передбачуваної операції, коли потрібно було переїжджати до іншої лікарні. Він замкнувся і відмовився від операції. І відмовився спілкуватися з дружиною. Не тому, що злякався діягнозу. А тому, що не міг повірити, що йому стільки часу брехали. 

Таких і подібних історій у мене від однієї до п'яти на тиждень. Із різним градусом трагічности. І з різними фіналами. Але однаково цілком однотипних. У них є хтось, про кого всі навколо піклуються. І невід'ємна частина цієї турботи — гра в мовчанку. Хтось, хто в одну хвилину з самостійної людини перетворився на порцелянову статуетку, яку переставляють з полиці на полицю, дбайливо протирають пил, але не сприймають усерйоз. 

Правда, складно уявити, що жінці не кажуть про вагітність? Складно уявити, що людині з ВІЛ-інфекцією не повідомляють діягноз? Складно уявити, що дружина вирішує, видаляти чи ні апендикс чоловікові? Ні, уявити, звичайно, можна. Але як випадок резонансний, дикий, що виходить за рамки нашого уявлення про життя. Про таке сурмили б усі ЗМІ. Пачками писалися б петиції та листи уповноваженому з прав людини. Соцмережі вибухали б короткими, але масштабними хвилями. Жовта преса рясніла б заголовками, один огидніший за інший, і переказувала б жахливі подробиці трагедії. 

Зате дуже легко уявити, як усі навколо ретельно приховують від когось діягноз "онкологія". При цьому про діягноз знають усі навколо. Його пошепки й по секрету передають родичам, друзям, колегам, волонтерам і попутникам у транспорті. Його обговорюють у кабінеті лікаря і на сімейній нараді. І залишається таємницею для однієї-єдиної людини. Для тієї, чиє життя тепер залежить від того, що вирішать за неї близькі люди….

Напевно, на цьому місці мав би бути якийсь глобальний висновок. Або чарівний рецепт. У найгіршому разі — аналогічний випадок, але зі щасливим кінцем. Або ще щось значне. Але не буде. Бо висновки кожен зробить сам. Рецептів немає. Є закон про право пацієнта бути розпорядником інформації про своє здоров'я. Але немає відповідальности за його недотримання. Є поодинокі випадки, коли всім разом — людині, її родині та її лікарям — вдається пройти всі етапи спокійно й гідно. Але їх так небагато, що видаються вони ще фантастичнішими, ніж історії, з яких ми почали…. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво