Триста метрів до війни - Соціум - dt.ua

Триста метрів до війни

12 липня, 2013, 17:20 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Як на мене, і це не претензія на остаточну істину, Карабах — є тим вододілом, перед яким чи не вперше у своїй новітній історії вірмени зупинилися у поступках своєю історичною долею, бо відчули — за спиною прірва.

Брати-близнюки Саак і Артак Арутюняни

Крізь шпарину у два пальці було видно багато що — зелене рівне поле, дерева на обрії, за якими ховалося азербайджанське село, сині далекі гори. Солдат поступився мені місцем у бійниці без жалю, бо надивився на цей краєвид до мозолів в очах. Як і більшість його товаришів, у яких рік служби вже позаду, рік іще попереду. Якщо не буде справжньої війни. Хоча бійниця була надійною бетонною півсферою (такі стоять по всій лінії оборони — 232 кілометри від річечки із промовистою назвою Тартар, що на півночі Карабаху, і до Ірану на півдні), боєць ніс службу у касці й бронежилеті, з нагрудників якого виглядали запасні ріжки до АК. Обережність не була зайвою — здалеку, із зеленки, пострілював снайпер. Сьогодні ж берегтися мусили особливо, бо за даними розвідки протилежна сторона збиралася випробувати нову снайперську зброю. Втім, та, яку використовував противник досі, також не застаріла — далекобійні 24-міліметрові гвинтівки. Хоч на слона ходи.

Невідома війна

Ми забули і цю війну, і чому вона спалахнула. А якщо чесно, то й знали про неї небагато. Тепер виросло нове покоління, яке ні сном ні духом про збройне протистояння Нагірного Карабаху і Азербайджану в лиховісні дев'яності. У цієї війни немає чіткої хронології, бо вона почалася не 1991 року і не закінчилася в травні 1994-го, коли підписали мирну угоду про припинення вогню. Її початок — іще в 1988-му, коли карабаські вірмени, абсолютна більшість людності Нагірно-Карабаської автономії у складі Азербайджану, захотіли приєднання до Вірменії. І законодавство, й історична справедливість, і здоровий глузд підказували, що таке рішення назріло і на часі. Але Москва, яка зшивала Союз у двадцяті роки суровою дратвою відповідно до своїх уявлень про національну політику, злякалася. Відпусти Карабах — усі захочуть свободи. У вже "перестроєному" ЦК нарахували цілих 19 причин, через які возз'єднання історичних вірменських теренів неможливе. Усім цим резонам було місце на смітнику тоталітаризму. Але даремно волав Андрій Сахаров, що Карабах — пробний камінь "перебудови". Спіткнемося — все полетить шкереберть. Даремно закликала Галина Старовойтова почути голос Карабаху. Даремно голодували у Москві народні депутати першого демократичного призову, вимагаючи дослухатися волі людей. Кремль осліп і не бачив, що дратва, ізсукана ще ленінськими руками, згнила. Потім спалахнули погроми в Сумгаїті, в Гянджі, в Баку, почалося вичавлювання вірменів з окремих районів Карабаху — сумнозвісне "кільце", в якому пліч-о-пліч з азербайджанським ЗМОПом ішли регулярні війська Радянської армії. Така правда. І перший убитий 2 січня 1990-го в Карабаху протестант, скульптор Армен Акопян, також був жертвою не азербайджанського екстреміста, а радянського солдата. 

Згадую це не в докір колишнім рядовим і офіцерам Радянської армії. Нагадую для розуміння, що вузол ворожнечі двох давніх і загалом добросусідських народів затягувався за режисурою Кремля. А вже чи хотіла Москва як краще, а вийшло як завжди, чи мала намір ловити свою рибу в каламутній воді — запитання до історії. 

Справжні бойові дії з регулярними формуваннями, фронтами і застосуванням важкої зброї, з вигнанням населення з вікових домівок, зі знищенням міст і сіл, де не було жодного військового об'єкта, розпочнуться після остаточного розвалу Союзу. З вірменської сторони в них загинуло — за різними джерелами — від чотирьох з половиною до п'яти тисяч людей. Втрати Азербайджану тільки протягом 1992 року (а це початок масштабних бойових дій) — близько п'яти тисяч загиблих і більш як вісімнадцять тисяч поранених. А найжорстокіші бої були ще попереду. За тривалістю ця війна, від першої крові до перемир'я, рівна Великій Вітчизняній. А за сльозами й горем — гіркий полин, бо вбивали один одного вчорашні сусіди й приятелі.

Ця війна, відкривав я для себе, не закінчилася. Вона досі тліє, як вогонь у глибинах торфовища, прориваючись час від часу протуберанцями ненависті. Позаминулого року Армія оборони Арцаху втратила одинадцять бійців від снайперського вогню, торік — тільки одного, цього року — вже одного. Жодного дня не буває без порушень угоди про перемир'я. У нещасливі дні число їх сягає кількох сотень. Напередодні моєї поїздки на позиції військовий міністр і командувач Армії оборони Арцаху генерал Мовсес Акопян радив бути обережним, бо ворог останнім часом активізувався, останньої ночі порушень "холодного миру" було двадцять чотири, у тому числі й на відтинку фронту, куди я збирався. Тричі на них відповідали вогнем.

Мовсес Акопян не з паркетних генералів. Він починав війну комбатом, маючи афганський досвід. Таких в карабаській армії було небагато. А закінчив командиром оборонного району — в гірських умовах, вважай, фронту, Героєм Арцаху і кавалером ордена "Золотий орел". В Арцаху така нагорода важить більше, ніж колись Золота Зірка в Союзі, рівний їй у Вірменії — орден Батьківщини. До слова, геройськими званнями у Вірменії вірнопідданих з милості чи за пряники не осипають. Може, тому, що президенти Вірменії Роберт Кочарян і Серж Саргсян також пройшли війну (обидва із "Золотим орлом") і знають, що ціна геройській нагороді — кров. 

Якби я дивився на нічийне поле з азербайджанських окопів, то бачив би за вірменською лінією оборони сім районів, близько трьох тисяч квадратних кілометрів, що входили до складу Азербайджану. Я вважав би вірменів окупантами і нагадав би, що з тюркської "кара" — чорний, а "бах" — сад. Де вірменське коріння? Я бачив би стародавню столицю цієї землі — фортецю Шуші, де жили переважно азербайджанці. І не згадував би, що в двадцяті роки вірменів з Шуші брутально вигнали, а столицю перенесли в Степанакерт. Я бачив би покинуті азербайджанськими біженцями оселі й сади. Я чув би сльози і плачі азербайджанських вигнанців з Карабаху і Вірменії, точного числа яких ніхто не знає, а навскидь це 500–600 тисяч, і цифра ця мені здавалася б точно більшою і сумнішою, ніж 500 чи 600 тисяч так само вигнаних з Азербайджану вірменів. Так і думають ті, хто по той бік вірменських позицій, бо у вогні немає броду, а у війні — правди. 

Священний обов'язок — ні кроку назад

Поле, що лежить переді мною, зветься розмежувальною смугою, але металевий прапорець із літерою "М" попереджає — там міни. Над бруствером і за ним на гарячому вітрі озиваються нанизані на волосінь уже добряче зіржавілі консервні бляшанки — найдавніша і найкраща у світі сигналізація. Солдати упівока спостерігають за нейтралкою — день. На запитання відповідають охоче. Щоправда, якось скупо і штамповано. Якби журналісти сюди ходили табунами, можна було б запідозрити, що хлопців добряче муштрували, що й кому казати. Та насправді — що скажеш, коли питають про службу? Про маму-тата? Про життя до армії і про плани на опісля, коли тобі дев'ятнадцять чи й цілих двадцять? Про окопний побут питати нічого — все й так видно. Бетонні коробки, схожі на секції панельних готельок — і спальня, і їдальня, і караульне приміщення, — на одне лице. Над спальнею стирчить пічна труба, хлопці зізнаються, що хоч як топи, а взимку таки не жарко. Жарко влітку. Електричних дротів не бачу, а на запитання "як з освітленням?" — дипломатичне мовчання. На вішаку сохне солдатська роба. Словом, умови суворіші за спартанські. Українські мами, якби побачили таку реальність, утопилися б у сльозах і лягали б кістьми, щоб на таку каторгу кровиночку не пустити. Вірменські своїх синів проводжають на службу з розумінням — як діти їх не захистять, то хто? Тому й бійці, з якими я спілкуюся, не зовсім розуміють запитання про можливість "закосити", відкупитися від служби. Вони взялися за зброю захищати не абстрактну суверенність чи історичні землі, а маму, тата, сестру й наречену, бо знають, що з ними може вчинити ворог. Чи не в кожній вірменській сім'ї є своя трагічна історія. Армія — це важко, усі плани відкладаються на два роки. Але як інакше? Усі порядні люди у Вірменії, усі успішні — з тих, хто захищав Вітчизну. Вони — національна еліта і культові персони, моральні авторитети. 

Я допитуюся в карабаських вояків: чи є в них дідівщина? Хлопці дивуються: що за армія без "дідів"? Але скоро з'ясовується, що визначення ми вживаємо одне й те саме, а зміст у нього вкладаємо різний. Наша дідівщина народжена з кримінальної, табірної традиції. Замішана на приниженні й садизмі, вона потворить і калічить мораль. В Армії Арцаху "дідами" стають через півтора року служби, і саме тоді кожен з них мусить виконати найвідповідальнішу справу — навчити молодняк усього, чого навчився сам. Щоб, ідучи в запас, знав, на кого полишив країну. 

По дорозі в Степанакерт, не ризикнувши йти нічними серпантинами, ми заночували на кордоні з Арцахом. Містечко звалося Горіс. Колись з нього починалися всі фронтові повідомлення. І не тільки тому, що по місту щодень жорстоко лупили з закритих позицій "алазані" і "гради", на будинках і школах ще досі збереглися шрами. Звідси починався знаменитий Лачинський коридор, трохи більше ніж сто кілометрів гірської дороги, яка єдина з'єднувала Карабах із Вірменією. Кожен метр цього шляху прострілювався. І як воно було — проводити колони "дорогою життя" — мені розповідав за вечерею підполковник Галштян, ветеран тієї війни. Розповідав, не похваляючись мужністю чи подвигами. Скоріш із жалем, що довелося воювати. Війна, казав він, це суціль негативний досвід для людини. І щиро шкодував, що через війну пішли з Арцаху азербайджанці, з якими вірмени ніколи не ворогували. Шкодував, що до миру тепер далі, ніж до війни. 

Я слухав і думав, які жорна в душі цієї людини перемелювали досвід війни? Мало що він пройшов її фронтами від першого до останнього дня, був поранений — дні забуваються, рани гояться. Але ж не забудеш загиблого брата! Проте підполковник Галштян не палав жагою помсти. І назавтра проводжав на військову службу старшого сина. Як неважко вирахувати, народженого в час війни. Хлопець сидів за столом поруч із батьком — служити він хотів тільки в Карабаху. Школа.

Можливо, по якімсь часі молодший Галштян стоятиме на цих само позиціях, де я дивлюся на сховане за деревами азербайджанське село. І його товаришами будуть Едик Осипян, Коля Симонян, Онік Мкртчян, брати-близнюки Саак і Артак Арутюняни. До речі, в Саака і Артака якраз сьогодні день народження, святкування якого відкладалося — у зв'язку з тим самим випробуванням азербайджанськими вояками потужної снайперської зброї, про що говорив міністр Мовсес Акопян. Перезміну вирішили відкласти, бо солдат, який полишає позиції, несамохіть пильність втрачає, а той, що заступає, її іще не набув. Золотий час для снайперського вогню.

Брати Саак і Артак із тільки їм відомих міркувань попросили командування ставити їх на сусідні пости. Щоб не разом, але поруч. Відстань між постами кількасот метрів, зв'язок надійний, але в гості ходити не заведено. Та випадок був особливий. Тож Артак, відстоявши свою зміну, як був у бронежилеті і при зброї, так і прийшов обняти брата. І якраз устиг на подарунок — акапельний спів Оніка Мкртчяна. Мабуть, бувають подарунки й дорожчі, й більш вишукані. Але навряд чи у подальшому житті братів буде таке вітання — піснею про сестру-красуню, яка сидить над швидкою річкою і виглядає судженого. За зміст не ручуся, бо переклад був скупий і, підозрюю, надто довільний. Англійську у вірменській армії наразі знають краще за російську. Може, тому, що більшість моїх нових знайомих прийшли в армію з коледжів і вишів. Співець Онік, наприклад, з другого курсу консерваторії. Близнюки — з коледжу, де опановували туристичний менеджмент. Коля Осипян — з медичного коледжу. 

Колі цього дня випало стерегти тиловий периметр на сторожовому посту. Ліберальний прес-офіцер Гешам Григорян дозволив нам бесідувати в укритті, з амбразури якого було видно рівне поле за бруствером і заміновану нейтралку перед ним. Так само синіли гори, де колись стояла гамірна столиця Тиграна Великого, а тепер — тільки руїни. Так само зеленіли дерева, за якими до війни весело жила, торгуючи портвейном і не тільки, кримінальна столиця Карабаху. 

— Чи є у тебе відчуття, що там, за розмежувальною лінією, — ворог? — питав я в Колі Симоняна.

— А хто ж там? Звісно, ворог, — дивується він моєму запитанню. Насправді хлопець бачив своїх ворогів через оптику та й то мимохідь, жодного обличчя не пам'ятав. Але поняття "ворог" для рядового Симоняна має образ глобальний, географічний — увесь Азербайджан. Коля солдат справжній, відмобілізований і готовий виконувати священний обов'язок — стояти тут чи будь-де і не поступитися жодним метром землі, річки чи гори. Згодом, уже повертаючись з позицій, я дізнаюся, що хлопець має бойову солдатську нагороду — медаль "За хоробрість". Коля про неї промовчав, тож за що її дали, я не знаю. Але точно — не за чищення картоплі.

Народження спарапета

"Якщо ми втратимо Арцах, то перегорнемо останню сторінку вірменської історії", — перекладає мені Гешам Григорян крилатий вираз, написаний на бетонному фронтоні блока. — Це сказав Аво. Знаєш, хто такий Аво?

Кожен, хто цікавиться Карабаською війною і пробув у Вірменії бодай день, не може не знати Аво. Аво — спарапет. Немає точного перекладу українською. Філологи мені тлумачили це поняття розлого — талановитий народний полководець, улюбленець мас, "як у вас генералісимус". Спарапет не має відзнак чи посвідчення. Цього звання не присвоює влада чи опозиція. Спарапет — спонтанне визнання, народна любов і шана. В нашій давній історії такою постаттю був Іван Сірко, у новій — холодноярський отаман Василь Чучупака. Із сучасників не доріс ніхто. Аво, він же Монте Мелконян, геніальний польовий командир, який приїхав воювати за Карабах з Америки в 90-х, коли ще не було армії, організованого опору, коли ще тільки-но зароджувалися загони самооборони. Кажуть, в американській армії Монте носив погони підполковника, мав бойовий досвід чи то В'єтнаму, чи то Афгану, і багато чого навчив своїх однокровників. Скажімо, захоплювати ворожу техніку. Сварив бійців, якщо вони знищували танк чи гармату на брухт, бо машину треба підбити так, щоб, полагоджена, вона вже завтра служила твоїй армії. Монте був усюдисущий, брав участь у всіх відомих військових операціях і, командуючи оборонним районом, загинув від випадкового осколка наприкінці війни. Цю смерть Вірменія оплакує досі. День смерті спарапета Аво, Монте Мелконяна, внесено до національного календаря. Цієї весни його звитягу вшановували вдвадцяте.

Не вище і не нижче, а поруч із Аво стоїть і ім'я спарапета Вазгена Сарксяна. Настільне бронзове погруддя його я бачив у кабінеті міністра оборони. "Ми всі знали одне одного і робили одну роботу, а Вазген був із найкращих", — генерал Акопян не став пускатися у спогади, але факт був і без того промовистий. 

Коли Карабах іще був таким беззахисним, що міг зникнути з вірменської історії, як зникла третина Вірменії в 20-ті роки, Вазген Сарксян звернувся до нації із закликом. Мені потрібно, казав він, 500 магапартів, і ми зупинимо агресора. Бойові загони азербайджанців ішли і на Карабах, і на Араратську долину.

Магапарт з вірменської перекладають як смертник. Але насправді так називають людину, що виявила готовність померти, але не відступити у боротьбі. Відмінність від шахідів чи камікадзе — очевидна. На заклик Вазгена відгукнулося
500 патріотів віком від 18 до
70 років, і на цій цифрі список закрили. Ці 500 спинили військово-міліцейські формування, що йшли на Арцах. Власне кажучи, все карабаське ополчення, яке досить швидко переросло в регулярну армію, було магапартами. Магапарти — це розчин із гранично високою концентрацією патріотизму. Хай це буде ополчення чи регулярні частини, кожен солдат там усвідомлював історичність своєї місії. Тільки за таких умов і випадають кристали — спарапети.

…Ось яке запитання муляло мені в Арцаху і муляє досі: чи конче потрібна війна, смертельна небезпека для нації і країни, щоб стався викид патріотизму, з якого народжуються герої? Послуговуючись вірменською лексикою — спарапети і магапарти. Я не маю на нього відповіді, але точно знаю, що наші, українські, оцінки персон у владі — "всі вони однакові", "не продався, бо мало пропонували", "немає національних інтересів, є тільки власні" і багато до них подібних — досі актуальні, бо ми не маємо когорти справжніх героїв. Тривалий час суспільству успішно нав'язувалася лжеістина, що патріотизм — останній прихисток негідників. Насправді ж Батьківщина живе тільки завдяки патріотизму і гине виключно через його нестачу.

Гранат цвіте червоним

У цьому відрядженні багато чого було "не можна" і "не бажано". Не знімати панорамно позицій, не називати прізвищ і звань окопних командирів, не вказувати кількості постів і підрозділів тощо. Ці всі обмеження справедливі й необхідні, бо — війна. Окрім одного — не бачити Агдама. Не те щоб не дивитися, а — не бачити.

Я знав розстріляний, майже дощенту зруйнований Грозний і покинуту, схожу на примару Прип'ять, принишклі, подзьобані вогнем після триденної Придністровської війни Бендери. Але знесений артвогнем Агдам у цей ряд ніяк не тулиться. Колись зведене з вапняку місто нагадує тепер велетенське, засіяне вибіленими кістками поле. Зі здичавілих садів сліпають проваллями вікон будинки. Десь від багатого обійстя лишилася стіна, десь — остов, з якого проросли до неба дерева, але здебільшого це купи битої цегли і каменю. Вулиці й провулки вже тільки вгадуються, і несамохіть спадають на думку пагорби, під якими ховалася Троя чи міста Ніневії, про які біблійні пророки казали, що в них купців більше, ніж зірок на небі, а князів — як сарани.

В Агдамі, крім знаменитого винзаводу, розміщувалися ще й окружні військові склади. Азербайджанська армія взяла Агдам у лютому 1992 року і поповнила свій арсенал, якщо не брешуть офіційні джерела, 728 вагонами артилерійських і 245 вагонами реактивних снарядів, 131 вагоном набоїв для стрілецької зброї. Усі ці сотні вагонів снарядів і куль полетіли за призначенням — на вірменів. Особливо діставалося столичному Степанакерту. Його обстрілювали прицільно з Шуші, звідки місто — як на долоні. Артилеристи Арцаху на кожен постріл по Степанакерту та інших вірменським містах і селах відповідали, як тепер кажуть, асиметрично — залпами по Агдаму. "По базару", на тогочасному сленгу. Зрозуміло, чому. Агдам був осердям і символом азербайджанського життя. І азербайджанського патріотизму. Саме з Агдама в 1988-му кілька тисяч ополченців пішли захоплювати недалекий вірменський Аскеран. А згодом місто стало й оплотом військових сил Азербайджану, а після евакуації цивільного населення — і стратегічним центром війни. Схоже, вогонь по ньому вели нещадний, але одну будову обминали — мечеть. Вона стоїть і досі — серед безлюддя, з почорнілими чи то від часу, чи то від горя мінаретами.

Не знаю чому, але руїни Агдама буйно поросли гранатами. Дерева так рясно цвіли червоним, що мимохіть спадала думка про всотану цією землею кров. Офіцер супроводу дозволив сфотографувати гранатовий кущ, помилково вважаючи, що Агдама за ним не побачиш. 

Єдина жива істота, яка нам трапилася на дорозі через руїни, була божевільна жінка зі скуйовдженим волоссям і вбрана в якесь зелене лахміття. Вона байдуже йшла забур'яненим узбіччям і навіть не кинула на нас оком. Кажуть, вона збожеволіла в ту війну і єдина з колишніх агдамців залишилася в місті. Годують її карабаські солдати, які так само, як і ми, їдуть через Агдам на війну і з війни. 

Ліфт із безодні

Що значать три тисячі квадратних кілометрів — це територія захоплених районів — для такої невеликої країни, як Вірменія? Чи для набагато більшого Азербайджану? Чи варті вони були чотирирічної війни? Чи й справді із втратою Арцаху буде перегорнуто останню сторінку вірменської історії? І саме тому двадцять років ця не найбагатша країна у світі тримає 232-кілометровий фронт, вгризаючись у кам'янисту землю і бетонуючи окопи, створюючи ешелоновану оборону, бо знає — війна попереду. До неї, хай і через мінне поле — де триста метрів, де кілометр, — одна атака. Азербайджанська сторона так само готується до звільнення семи районів: дедалі частішають заяви її лідерів і авторитетів, що мирна угода була помилкою, що вірмено-азербайджанський вузол можна розв'язати тільки війною. Старе гасло "Загинемо, але не віддамо Карабаху!", з яким воювали обидві сторони, не втратило магічної сили.

Було б зарозумілістю і великою помилкою з мого боку порівнювати вірменську й азербайджанську версії історії Карабаху. Десята провінція Великого Айка, як називали цей край в часи тієї Вірменії, яка простиралася від Каспійського до Середземного моря, пережила й перетерпіла стільки, що кожен там знайде що захоче. Я — про інше. За предовгу й драматичну свою історію Вірменія змаліла у десять разів, втрачала і набувала державність, пережила страшний геноцид 1915-го року і не менш страшні, але менш відомі погроми, етнічні чистки й утиски. Розсіяних по білому світі вірменів у п'ять чи й шість разів більше, як на історичних землях. Причина? Не тільки у кам'янистих землях прабатьківщини. Вірменія, як пшеничне зерня, втрапила між каменів геополітичних жорен, хоч як би вони називалися — Персія, Туреччина чи Росія, і досі є небезпечною для проживання. Втрачаючи століття за століттям свої землі і свою націю, країна наприкінці ХХ століття дійшла до крайньої межі. У цієї межі немає наукового чи математично прорахованого визначення. Народ її чує серцем. І тут уже ніякі 19 — чи скільки там — причин, нарахованих у ЦК КПРС, ніякі резони сили чи влади не діють. 

Якщо всі колишні радянські республіки є посттоталітарними, то між Україною і Вірменією є ще одна спільна риса. Ми країни постгеноцидні. Про впливи цього синдрому вже багато сказано, але небагато усвідомлено. Вірменія, яка перебувала в час розвалу Союзу в ситуації набагато гіршій за українську, набагато успішніше за нас долає впливи й висліди геноциду. 

Не буває відродження і процвітання країни без воскресіння національної свідомості, без пробудження духу. Колись в СРСР вірмени були народом слухняним і послужливим навіть більше за українців. Але либонь двічі за свою "червону" історію вони таки насмілилися подати голос проти національної політики партії. Вперше — в 60-ті роковини вірменської різанини, коли до меморіалу жертв геноциду партійне керівництво республіки прийшло з вінками і неказенним горем. Вдруге прогнівили Москву у 1965-му, коли тринадцятеро карабаських сміливців звернулися до керівництва СРСР із вимогою приєднати Нагірний Карабах до Вірменії. Тобто ідея возз'єднання, яка й стала причиною воєнного конфлікту в дев'яності, — ідея давня. 

Економісти, припускаю, легко доведуть, що Вірменія без Нагірного Карабаху (а сам Карабах без семи завойованих районів) не загине економічно. Так само й для Азербайджану три тисячі квадратних кілометрів — не питання життя чи смерті. Престижу, гордощів, образ чи печалі — так. Але не більше. Як на мене, і це не претензія на остаточну істину, Карабах — є тим вододілом, перед яким чи не вперше у своїй новітній історії вірмени зупинилися у поступках своєю історичною долею, бо відчули — за спиною прірва. Це була війна не за територію, а за право існування, протест проти вирішення національної долі у Москві чи деінде. Нові герої і перемоги Вірменії можуть у інших краях і державах видаватися "хуторянським патріотизмом", увесь світ може нічого не знати і не чути про її спарапетів і магапартів, але головне, що їх знає Вірменія. Це знання, як усвідомлення подвигу нікому ще вчора не відомих людей, як приклад для наслідування, насправді є ліфтом, який піднімає Вірменію з історичного провалля безнадії, меншовартості й покірності чужій волі.

Почуй себе

Найменше слідів війни у Степанакерті. Колись напівзруйнована й понівечена столиця НКР зразково охайна і зелена. Загалом треба сказати, що колишня автономна пасербиця, на яку ніколи не вистачало коштів, всього за два десятиліття воскресла. Схоже, вона позбулася одного з двох одвічних лих — дурнів і бездоріжжя. Дороги вражають. Не коле очі показне багатство, але й не видно злиднів. Помітно, що у прифронтовій смузі відродження відбувається повільніше, але в цьому є своя логіка.

На зворотному шляху до Єревана, хоч як скрутно було із часом, ми завернули в Шуші. Обнесена білою фортечною стіною давня столиця Арцаху просилася в туристичні проспекти, така була гарна. Колись її звільнення було однією з найважчих військових операцій. Місто стоїть на горі, а брали його без артвогню, піхотою. Мітинг з нагоди перемоги був біля церкви Святого Всеспасителя — Казанчецоц. Чужа для оборонців святиня слугувала військовим складом, а до бойових дій іще якимось складом, і так вийшло, що мітинг плавно перейшов в очищення храму від непотребу. Загалом Казанчецоц не найдавніший храм Карабаху — ХІХ століття. Серед 1100 вірменських церков у Карабаху (хоч деякі джерела називають "лише" тисячу) не дивина храми, старіші й на тисячу років. Позбавлений, як і всі вірменські церкви, візантійських пишнот, Казанчецоц був відчинений, але без парафіян, горіли у притворі свічки в жаровнях із водою. До цього храму я мав особливий інтерес. Десь тут було приміщення, де можна почути власний голос. Нескоро, але ми його знайшли. Зійшовши широкими сходами у підвал, ми опинилися в невеликому круглому приміщенні зі сферичною стелею. З нього на три сторони вели глибокі вузькі ходи. Сказане тут слово й справді поверталося через кілька секунд. Мабуть, цей акустичний ефект має просте інженерне пояснення. Але там, у підземеллі Казанчецоц, як мені подумалося, і сховано ключик до миру. 

— Почуй себе! — сказав я неголосно, слова повернулися за мить, але я не впізнав голосу. Нічого дивного, скаже знавець акустики, бо людина найчастіше не знає свого голосу… 

Є загальне і навіть стандартне правило ведення діалогу — почути іншого. Прислухайся. Зваж, які доводи твого партнера у перемовинах є слушними, чим він не може поступитися за жодних обставин, і це буде перший крок до порозуміння. До компромісу.

Мені згадалося поле, видне крізь шпарину у два пальці, взяті в бетонні блоки окопи, розмальовані подекуди задля втіхи, із бетонними бійницями і ходами сполучення. Я знаю, що хлопці віком від 19 до 21 стоять там з уже досланим у ствол набоєм і не відступлять. У них є віра у священний обов'язок і місію свого покоління — відродити Вірменію. 

Насправді важливішим, ніж почути іншого, є вміння чути себе. Самопізнання — насправді подолання самообману, у полоні якого ми перебуваємо постійно, переконуючи себе в тому, що зовсім не є головним і життєво необхідним. Почути себе — це як поговорити з вічністю, із самим собою, коли вже не важать скороминущі цінності, а святий Петро подзеленькує ключами. Почути себе — це зрозуміти не інтерес іншого, він може бути й меркантильним, а його душу й біль. І таке розуміння завжди є більшим і важливішим за политу кров'ю перемогу. Чи поразку. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво