Соціальної культури потрібно навчати

Поділитися
Пострадянські країни (Росія, Україна, Молдова), а також Литва, Болгарія живуть за унікальною моделлю, схожою хіба на греко-кіпріотську, - з непомірно високими очікуваннями від держави та уявленням про те, що саме вона має забезпечити, підтримати, подбати.

Чого очікувати від держави в підтримці громадян? Яку модель соціальної відповідальності перед народом вона обере? Ця проблематика дуже актуальна для України. В радянські часи люди повністю залежали від держави. Вона забезпечувала, підтримувала, надавала безкоштовні послуги в дуже широкому спектрі (їх якість - тема окрема). На початку 1990-х система стала змінюватися, багато можливостей державної підтримки канули в Лету. Сьогодні кожен самостійно будує політику власного виживання. Високі соціальні ризики погіршують якість життя як окремих людей, так і всього суспільства, найважливішим ресурсом для якого є успішна реалізація громадян. Парадокс полягає в тому, що, покладаючись на державний патерналізм, більшість населення не довіряє державі та її інститутам, не вірить, що вона реально здатна подбати про громадян.

Понад 20 років українська держава не може знайти працюючу модель соціального забезпечення, допомоги, захисту. Однак не тільки Україна, а й інші країни світу шукають більш адекватну в сучасних умовах модель соціальної політики.

Про моделі соціального розвитку європейських країн DT.UA розповіла доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри соціальних структур та соціальних відносин факультету соціології КНУ імені Т. Шевченка Ольга Куценко.

"Три кити" держави розвитку

У 70-х рр. минулого століття в західних капіталістичних країнах було створено "держави благоденства" - по суті, "вітрини благополуччя", які демонстрували зовні успішні проекти, пов'язані, приміром, із турботою про бездомних, вирівнюванням соціальних можливостей. Однак за яскравою "вітриною" накопичувалася маса соціальних проблем, які стали проявлятися на початку 2000-х соціальними протестами в багатьох країнах. Це зайвий раз підтверджує, що держава не може заспокоюватися на досягнутому, вона мусить постійно думати над тим, як прислужитися людям. Про цю проблему тепер прямо говорять не тільки в Україні, а й в усьому, більш успішному в економічному та соціальному планах, світі.

Тим часом відносно несподівано для дослідників і за малий відтинок часу - приблизно 15-20 років - відбувся серйозний стрибок у розвитку ряду країн Південної Азії, Америки та Африки (особливо в Китаї, Індії та Бразилії). Країни, які мали низькі економічні показники розвитку й досить високі показники бідності, неосвіченості, соціальних негараздів, продемонстрували стабільні темпи приросту якості та тривалості життя, освіченості, стану здоров'я громадян. Цій темі присвячувалася остання доповідь про людський розвиток ПРООН. Її автори стверджують, що на новий, стабільний шлях розвитку перелічені країни вивели три основні "кити": внесок в освіту, відкритість глобальним ринкам та радикальні зміни соціальної політики, з одного боку - побудовані на традиціях, з іншого - спрямовані на допомогу в розкритті людського потенціалу переважної більшості громадян.

У кожній країні завжди є люди більш успішні, здатні самостійно реалізуватися, проявитися, і є люди, котрим із різних причин (у тому числі через стан здоров'я, низький рівень культури, неможливість отримати освіту) це не вдається. Виходить так, що успішніша частина суспільства, завдяки своєму соціальному стану та кращим можливостям, працює не тільки на себе, а й на менш успішних. Отож чим більше громадян буде залучено в соціальну, економічну та громадянську активність, тим більше кожен не тільки зможе піклуватися про себе, а й, прямо чи опосередковано, примножуватиме суспільні блага, підвищуватиме рівень і якість життя, темпи розвитку суспільства в цілому.

Саме тому з початку 2000-х рр. багато країн світу, насамперед Європа й деякі країни Південної Азії та Латинської Америки, оголосили пріоритетною політику, яка б допомагала розкрити здібності та можливості самореалізації більшості громадян. Це передбачало серйозні зміни в соціальній політиці, у ставленні держави до громадян. Такі зміни відбувалися з урахуванням не тільки волі держави, а й суспільних структур, громадськості в цілому.

Соціальна політика: знизу вгору?

Ми спробували знайти відповідь на запитання, в якому напрямі краще розвивати соціальну політику в українському суспільстві. Серйозні демографічні проблеми (істотне старіння населення, коли десять працюючих забезпечують дев'ять пенсіонерів, - співвідношення на межі катастрофи, насамперед для системи соціального забезпечення) і невисока середня тривалість життя в країні (за даними 2012 р., очікувана тривалість життя для чоловіків становить 62,5 року і 74 роки - для жінок) свідчать про те, що звичайний громадянин України постійно наражається на величезні ризики, причому як для свого життя та свого здоров'я, так і на ризики, пов'язаними з рівнем доходів і якістю життя, а ще - з неможливістю знайти достойну роботу. З погляду соціальних ризиків, порівняно з переважною більшістю європейських країн, українське суспільство виглядає найгірше. І ці питання мають стати предметом турботи не тільки окремо взятого громадянина, котрий наражається на такі ризики, а й держави, громадських структур. Соціальна політика, яку проводить держава, не регулює соціальних проблем, не сприяє вирівнюванню та розвитку соціальних можливостей громадян. А це означає, що її слід змінити.

Як? Про те, в якому напрямі має розвиватися політика регулювання соціальних проблем і соціального розвитку, в Україні почали говорити ще в 90-х рр. минулого століття. Протягом 2000-х держава вдавалася до численних спроб щось у цьому плані зробити. Одна з таких, досить болісно сприйнятих громадянами, - пенсійна реформа 2009 р. Однак досі немає переконливого уявлення про те, якою має бути соціальна модель, при якій держава й суспільство могли б розвиватися.

У торішній Національній доповіді Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України гостро порушуються соціальні проблеми і як бажана модель пріоритетного напряму розвитку для України затверджується ідея субсидіарної соціальної політики. Модель, безперечно, цікава. Орієнтована на те, що держава має брати на себе соціальну відповідальність, але розділяти її - зі структурами громадянського суспільства, місцевою владою, спільнотами, в яких живуть люди, сім'єю, підприємством, на якому вони працюють. У Радянському Союзі за людину відповідало підприємство, воно "вело" її майже до самої смерті: дитсадки, путівки на бази відпочинку, виплати у випадку втрати працездатності тощо. Потім ця практика зникла.

У континентальній Європі розвинулися різноманітні, досить успішно реалізовані способи соціальної підтримки: про громадянина піклуються місцева, муніципальна влада, церква, громадські об'єднання. У нас ідея субсидіарної політики передбачає не так розподілену соціальну відповідальність, як передачу відповідальності за соціальне благополуччя людини на найнижчий рівень організації суспільного життя. Передбачається, що держава як центральний орган управління має вирішувати тільки те, чого не можуть вирішити на місцях.

Субсидіарна соціальна модель справді успішно розвивалася в континентальній Європі. У 2002 р. об'єднана Європа проголосила її як пріоритетну, яку необхідно розвивати і впроваджувати в усіх європейських країнах. Тим часом практика останнього десятиліття свідчить, що ця модель далеко не ідеальна. До того ж у країнах Європи традиційні способи регулювання суспільних відносин і соціальних проблем дуже різняться.

Проголошення демографами в Україні орієнтації на субсидіарну модель ідеологічно зрозуміле: вона гуманістичніша, орієнтована на людину, на розвиток структур громадянського суспільства. Але питання в тому, наскільки ця модель приживеться в нашому суспільстві. Не досить проголосити якусь ідею. Важливо, щоб політика, правила, які впроваджуються законодавчо, знаходили відгук у суспільстві, "лягали" на його тканину, культуру, очікування, традиції та сприйняття. Інакше відбудеться процес відторгнення. Оцінити ці можливості - завдання соціологів.

Європейські моделі взаємодії
між державою і громадянами

Попрацювавши з даними двох великих європейських соціальних досліджень - соціального (ESS) і цінностей (EVS) - я та мій колега, декан факультету соціології КНУ імені Т.Шевченка Андрій Горбачик, зробили оцінку моделей соціальної політики Європи. Результати були представлені на конференції Міжнародної соціологічної асоціації в Анкарі.

Ми вивчили вплив соціально-економічної кризи на сприйняття громадянами держави, її соціальної відповідальності, форм соціальної підтримки громадян. Виявилося, що уніфікованих моделей взаємодії між державою та громадянами, соціальних очікувань таких взаємодій справді немає. З допомогою поглибленого математико-статистичного аналізу ми змогли виділити сім таких моделей, хоча традиційно вважалося, що в Європі представлені три системи державної соціальної політики: континентальна, англосаксонська та соціал-демократична. Вони продовжують відтворюватися в традиційно більш успішних ринкових країнах, де зародилися й розвинулися з початку ХХ ст., особливо після Другої світової війни, найбільш яскраво й цілісно проявившись у 1970-х.

Донедавна моделі були різними, але в останнє десятиліття відбувається їх зближення. Відмінності полягають у тому, що кожна з моделей формувалася й розвивалася на принципово різній філософії. Англосаксонська - на філософії індивідуалізму, уявленні про те, що людина мусить відповідати сама за себе. Індивід та його сім'я самі зобов'язані нести тягар проблем і намагатися давати їм раду. Але якщо виявиться, що людина не здатна до цього, держава пропонує допомогу. Втручання держави, її соціальна участь жорстко обмежені, проте водночас досить активні й реальні. Така модель набула пріоритетного розвитку у Великобританії, США, Австралії.

Соціально-демократична модель побудована насамперед на філософії колективізму і виходить з уявлення про те, що держава й суспільство мають нести серйозну відповідальність за благополуччя людини. Досить розгалужена модель соціального забезпечення та захисту - у Швеції, Норвегії, Фінляндії.

Континентальна, або субсидіарна, модель, її ще називають змішаною, тяжіє до соціально-демократичної моделі. Її особливістю є переконаність у тому, що всі більш-менш значимі структури в суспільстві мають розділяти між собою відповідальність за благополуччя окремої людини та її сім'ї: і держава, і корпорації-підприємства, і церква, і місцева влада. Узята за основу в країнах ЄС у 2000-х рр., нині ця модель також перебуває в стані кризи. Вона дорога і потребує не тільки достатньої економічної успішності держави, а й розвинених структур громадянського суспільства. Маса соціальних проблем, які виникли за фасадом цієї моделі, пов'язаних із доступом до якісної освіти, викликали широкі протести студентства. Поглибилися й соціальні проблеми, пов'язані з регулятивною політикою, що спричинили, своєю чергою, масові протести різних професійних категорій громадян. Ця модель виявилася не дуже чутливою і до проблем великих потоків мігрантів, властивих успішним європейським країнам. Учені та політики європейських країн переглядають зазначену модель соціальної політики, намагаючись радикально її змінити.

Четверта модель, яка функціонує в Європі, - південноєвропейська. Поки що вона перебуває в процесі конструювання. Представлена, зокрема, в Іспанії та Португалії. До 80–90-х рр. минулого століття в усіх південноєвропейських країнах форми соціальної підтримки з боку держави не отримували розвитку. Поширеною була модель мінімалістської держави, що не втручається, як правило, у надання пенсій, виплат із нагоди втрати годувальника чи інвалідності. Головними захисниками громадян були католицька та протестантська церкви. Тим часом загальна демократизація, входження в європейський простір, взаємозалежність держав привели їхні уряди до розуміння того, що не тільки церква та сім'я відповідальні за життя, гідність і самореалізацію людини. Понад 20 років вони намагаються розробити форми державного втручання в благополуччя громадян. Дається це непросто. Про незадовільні результати процесу свідчать, зокрема, акції протесту, які досить часто проходять у Південній Європі.

За результатами нашого аналізу, окремо виділилася модель очікувань громадянами соціальної відповідальності держави, яку можна назвати греко-кіпріотською. Громадян цих двох країн характеризують високі очікування від держави. Але соціальна політика досить витратна. З фінансової точки зору, це те, що закладається в державний бюджет на соціальні програми, безплатну освіту, медицину, соціальні виплати, пенсії. Такі витрати може дозволити собі багата держава з економікою, що успішно розвивається, коли є з чого робити відрахування. Банкрутство країн, що зчинило великий галас у європейській політиці, прямо пов'язане з непомірними очікуваннями громадян Греції та Кіпру, які прагнуть отримати від держави максимум.

Окремо стоять постсоціалістичні країни. Єдності серед них немає. Центральноєвропейські та пострадянські країни істотно різняться між собою в очікуваннях того, що держава може або повинна їм дати. У центральноєвропейських постсоціалістичних країнах набула розвитку критична складова: очікування від держави є, але вони помірні, зважені, побудовані на розумінні того, що держава не може дати все, оскільки великі виплати загрожують погіршенням економіки, зниженням стимулів економічного розвитку, що, своєю чергою, викличе зменшення бюджетної частини для таких соціальних виплат. Ця модель розвивається, зокрема, у Польщі, Румунії, Хорватії. У Чехії очікування громадян наближаються до ліберальних, характерних для англосаксонської моделі.

Пострадянські країни (Росія, Україна, Молдова), а також Литва, Болгарія живуть за унікальною моделлю, схожою хіба на греко-кіпріотську, - з непомірно високими очікуваннями від держави та уявленням про те, що саме вона має забезпечити, підтримати, подбати. Це - патерналістське ставлення до держави і її можливостей, причому на тлі дуже високої недовіри до держави та її інститутів, невіри в те, що вона реально здатна подбати про громадян.

Не помічаючи користі
та ризиків

Більш ніж за 20 років незалежності прагнення до свободи, її значимість для нас явно зросли. Тим часом це відчуття свободи, як правило, не поєднане з відчуттям персональної відповідальності. Свобода розуміється, швидше, як вольниця - людина має право робити все, як вона хоче, без стримуючих начал. Хоча вільною вона стає лише тоді, коли бере на себе відповідальність за свої рішення та дії, своє життя. Нездатність узяти на себе відповідальність залишається масовою рисою, властивою більшій частині українського суспільства, що передає цей обов'язок саме державі. Бажання передоручити відповідальність - риса, яка історично сформувалася в суспільствах, аналогічних нашому. Вона мало змінилася за 20 років розвитку ринку.

За нашими даними, понад 80% громадян готові (і прагнуть) перекласти відповідальність на державу, не вбачаючи ризиків для благополуччя суспільства від великих соціальних виплат. Парадоксально, що при цьому наші громадяни не довіряють державі та її інститутам, не бачать особливої користі від соціальної підтримки держави. Таке парадоксальне поєднання, крім України, властиве тільки Росії та Молдові.

Одним із чутливих показників для визначення стану справ у країні є Індекс людського розвитку. Україна виглядає погано, посідаючи 78-ме місце серед 156 країн, - істотно нижче від Росії, поруч із Македонією. Це свідчить про те, що в нас багато соціальних проблем, які позначаються на якості життя та можливостях успішного розвитку суспільства. Тривалість життя, рівень смертності, показники здоров'я мають стати предметом турботи держави. У нас знижуються показники якості та рівня освіти, зайнятості, можливості отримати хорошу роботу, а завдяки їй - і достатні для достойного життя доходи. У цьому плані ми істотно програємо Казахстану, Росії, не кажучи вже про Китай, Індію, Бразилію.

За 20 років українська держава виявилася нездатною розробити й запропонувати ефективні способи підтримки для самореалізації та достойного життя людей. Покладатися на громадянське суспільство як на "третю силу" ми також не можемо: воно в нас, на жаль, ще не розвинене. Згідно з соціологічними даними, у загальному обсязі допомоги, яку отримують сьогодні громадяни України, частка структур громадянського суспільства становить лише 10%. Причому ця допомога насамперед - від громадських об'єднань, асоціацій, громадських організацій, створених на західні гранти.

Цікавий момент - роль церкви в допомозі громадянам. Історично склалося, що католицька і протестантська церкви відкриті для тих, хто потребує захисту, допомоги та підтримки. Їхні соціальні програми досить широкі. Приклади можна побачити в католицькому соборі в Києві: оголошення, урни для пожертвувань конкретним людям, котрі потребують допомоги. Власне, з таких форм допомоги в рамках церкви й розвивалися форми громадської підтримки, народжувалася "держава соціального благоденства". Саме так відпрацьовувалися форми захисту громадян: від церкви - до муніципальних органів, громадських об'єднань та громадськості.

У нас - інша історія. В ній православна церква такої ролі не відігравала. У результаті для українського громадянина, який потрапить у скрутну життєву ситуацію й не може самостійно забезпечити себе необхідними ресурсами, не залишається якихось серйозних розгалужених і ефективних способів захисту.

За даними держстатистики, близько 60% українських сімей охоплені тими чи іншими формами допомоги - це соціальні та пенсійні виплати, виплати сім'ям із дітьми тощо. Але якість і достатність такої допомоги, на думку самих громадян, незадовільні. Держава неефективна в цій сфері. А нерозвинене громадянське суспільство та наявні громадські об'єднання малопотужні, не в змозі охопити широкий спектр проблем повсякденного життя українців.

Високі соціальні ризики формують високий рівень незадоволення громадян, погіршують якість суспільства. І це потребує серйозного втручання. Але, з урахуванням того, що наші люди не дуже вміють бути самостійними і брати на себе відповідальність, жоден закон не зможе змінити цю ситуацію. Лише позитивний досвід взаємодії з державою може підвищити рівень довіри до державних та громадських структур, а згодом - і відродити впевненість у власних силах. Людей потрібно навчати соціальної культури - як жити в суспільстві, як піклуватися про себе, про інших, як ставати успішними - і таким чином приводити суспільство до успіху.

Тому варіанти моделі соціальної політики для України, на мій погляд, з огляду на можливості бідної держави, мають усе-таки включати її більшу активність.

Намацуючи каміння

Зараз говорять про "глобальну політику розвитку", в центрі якої - освіта й дослідження як основні джерела, що визначають подальше коло можливостей країни. Ідеться про створення глобальних центрів розвитку навколо центрів освіти та науки, якими є університети. З формуванням транспортних вузлів, портів транспортних і соціальних мереж, які притягують міграційні потоки. Щоб люди прагнули отримати там освіту, стати конкурентоспроможними, знайти краще місце роботи, причому не обов'язково в країні перебування. Так формуються глобальні мережі. Україна такого завдання перед собою поки що не поставила. А в Казахстані в Астану як у центр розвитку вклали колосальні ресурси. І успіхи вражають. А це ж зовсім не демократична країна. Там домінує авторитаризм, але "освічений".

Україна ж перебуває у стані "квадратури кола". Ми не можемо отримати достойне лідерство, а без нього немає достойної політики і, відповідно, достойних стану суспільства та якості життя. Очікування того, що в таких умовах достойне лідерство все-таки з'явиться, дуже невизначені. На його формування потрібно впливати. Безумовно, громадяни України вчаться самоорганізації, проявляють ініціативу та почуття громадянського обов'язку. Хотілося б, аби це стало частиною громадянської активності кожного якомога швидше. Для нас надзвичайно багато важить поява "освіченого лідерства". Громадських активістів, які виходять на рівень публічного лідерства, потрібно посилати на навчання. Потрібна сильна освітня компонента в політиці. Нові умови життя ми отримали, але необхідно вчитися жити й розвиватися в них, а не просто пристосовуватися і виживати.

Ден Сяопін, коли Китай розпочав серйозні реформи, промовив фразу, яка стала своєрідним гаслом: "Переходити через річку, намацуючи каміння". Каміння - це наші погляди, цінності, переконання. Його не можна ігнорувати, але "річку" до нової якості життя перейти все одно потрібно. Кожна країна й кожен індивід проживають своє життя, і скопіювати чужий шлях не вийде. У нас - своя історія, свої традиції, переконання, досвід. З іншого боку, навряд чи в сьогоднішньому світі можна знайти щось принципово інше. Є основний потік глобального руху. І якщо дуже від нього відхилитися, можна просто зникнути.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі