Східний настрій - Соціум - dt.ua

Східний настрій

25 квітня, 2014, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 25 квітня-16 травня

Однокурсники з блиском в очах питають, як там налаштовані люди на Сході. Подумалося: "Вони не приймачі, щоб бути налаштованими…". Але у відповідь лише гірко зітхаю, бо слів уже не маю.

Вбивають зовсім не кулі. І лякають зовсім не танки. Насправді вбиває відсутність надії і біполярність настроїв. "Тут така справа, — каже знайомий, — Донецьк хоче бути окремою республікою". Потім робимо паузу, бо вже не знаємо, що казати, яким тоном і з якою метою. І знайомий додає: "Та най той Донецьк від'єднується! Можна подумати, ми багато втратимо". Я мовчу, бо сама приїхала з "Луганської Народної Республіки", як полюбляють нині жартувати в тій самій "республіці". 

Основна проблема в тому, що про Луганськ мало хто згадує, коли йдеться про від'єднання. Незважаючи на те, що найгучніший сепаратистський скандал за участі самого Олега Ляшка трапився в Луганську, Донбас — це тепер лише Донецьк. Цікаво виходить, бо якщо вже говорити про великий Донбас, то нумо згадаймо й Ростовську область, частина якої теж входить до басейну. До малого Донбасу належать Донецька й Луганська області. То що виходить? Коли вся Україна плювалася словами "спасіба житєлям Данбаса" — вона навіть не знала, що таке Донбас?

Трохи лякають люди, які прагнуть кудись віддати Донецьк, бо саме звідти родом чимало наших політиків. Населення області у своїй більшості ходить зі збільшеними очима з того моменту, коли побачило, як мирно пролітають над головами військові літаки. Всі сміються. Переважно — щоб не плакати.

Ми, студенти двох східних "республік" у містах поза ними, теж сміємося. Нам доводиться спостерігати здалеку. Нам доводиться слухати родичів. І мовчати. Інакше можна посваритися з усією родиною. 

Подруга навчається у Львові. Питаю в неї, чи все добре, як її сім'я живе в Луганську, що кажуть. Вона пише: "Намагаюся з ними уникати цієї теми". Я зітхаю, бо розумію. 

Тато у слухавку кричить про недолугість політиків. І видає фразу: "Ну да, вы же там в Киеве умные. Не то, что мы, сепаратисты…". Спочатку це дратувало. Були крики. І якщо наші розмови "десь там" слухали, то, мабуть, тихенько собі тішилися. А потім прийшло розуміння: намети за бібліотекою імені Горького як поставили, так і приберуть, а рідні залишаться. 

— Мамо, як ви там, мамо? — питаю. 

— Нічого, — каже, — тримаємося. Наче спокійно. З транспортом усе добре. Хоча, цікаво, як тепер №183 ходить. Ой! І №132А… Там же тепер…

— Та знаю, — кажу. 

— А по дорозі до Суходольська танки не зустрічалися. До Рубіжного теж. 

Узагалі, люди в нас поділилися на тих, у кого є кабельне телебачення і в кого немає. Тепер це стратегічно важливо. Саме так: люди діляться на тих, у кого є російські канали і в кого немає. Для більшості населення двох областей саме російські телеканали найбільш правдиві та об'єктивні. Пояснювати, що це не так, немає жодного сенсу. Це може спричинити суперечки і навіть бійки. Простіше, здається, пояснити мавпі, як користуватися фотокамерою. Найважливіша порада в цей час: не сперечайтеся. Просто слухайте. Пам'ятаю, Олександр Бойченко писав в одному зі своїх есеїв, що треба східні області від'єднати вже від України та й забути. Цікаві настрої для людини з Чернівців, де взагалі не менше чотирьох мов. І, за іронією долі, найбільше російськомовних громадян серед міст Західної України. У таких випадках також — просто слухайте.

Найактуальнішим жартом для мене став тепер жарт про біженців. Кажу: "Скоро стану у вашому Києві біженкою. Відчую, про кого писала свою дипломну роботу".

Взагалі головне — зберігати спокій. Наразі не все так погано, як може здатися на перший погляд. Люди їздять додому, листи звичайною поштою доходять без проблем. Студенти виходять на підтримку єдиної України. Щоправда, потім кажуть, що їх змусили "махать украінскімі флагамі"… Але це вже побічні ефекти. Адже занадто багато людей хочуть бути в складі України. Занадто багато голосів в одній тональності. Тому тональність і намагаються активно змінювати. 

Про людей, насправді, ніхто не думає. Нині всі проблеми через територію. Територія… Щось абстрактне… Чиїсь інтереси? Цінності? Українська мова? Російська мова? Про що ви кажете! Це все спроби відволікти народ. Люди спокійно розмовляють двома мовами. Ті, хто розмовляє російською, точно не хочуть собі шестизначного поштового індексу…

Невимовно надихає той факт, що колишні однокласники мають голову на плечах. Пам'ятаю, коли саме пекло було в Києві, а в мене — перелякано-сумні статуси в соціальних мережах, Донецьк і Луганськ питали, чи все в мене добре, що в нас коїться… Ми були разом. Тепер пекло пересунулося на 800 км східніше. І перелякано-сумні новини й статуси тепер з'являються на інших сторінках. 

Страшно, звичайно. Страшно від того, що тепер неможливо зрозуміти, як жити далі, як реагувати на все, що відбувається. Навіть не знаєш, чи можна розважатися й спокійно жити в іншому місті, коли твою рідну область намагаються від'єднати-приєднати. Здається, варто сконцентруватися на чомусь іншому, щоб не збожеволіти. Ми всі рятуємося по-своєму: хтось тікає в самісіньке пекло, хтось тримається якнайдалі від пекла і пише про нього. 

Однокурсники з блиском в очах питають, як там налаштовані люди на Сході. Подумалося: "Вони не приймачі, щоб бути налаштованими…". Але у відповідь лише гірко зітхаю, бо слів уже не маю.

"Христос Воскрес!" — пише колишній однокласник. "Воістину", — відповідаю зі смайликами. "Слава Україні", — пише він. Я мовчу. Я краще промовчу…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво