Село з хмарочосами

Україна справді унікальна, ні на що не схожа держава. І хоч як ми намагаємося втовкмачити цю простеньку думку в голови керівників МВФ та інших іноземців, вони на цю обставину не ведуться і кредитів не дають. А дарма: адже й справді унікальна. З прапором, гербом, гімном і навіть парламентом, але без столиці. Точніше, без культурної столиці, що, втім, одне й те ж. Не вважати ж такою місто, на головній вулиці якого не залишилося книгарень, а на всій його території - жодного нотного магазина.

Книжки - не головний показник, заперечите ви. Просто українці купують книжок удесятеро менше, ніж німці, англійці, чехи та інші просунуті європейці, набагато менше, ніж росіяни й білоруси, і тепер уже менше, ніж учорашні селяни Болгарії, Румунії, Словаччини. А коли так, кому потрібні на Хрещатику книгарні? Бутіки та пивниці - значно актуальніші.

Яка ознака - головна, без чого столиця неможлива? Виділимо три незаперечні критерії (про решту можна дискутувати): рівень загальної культури в місті; можливість для його жителів і гостей задовольняти будь духовний запит; здатність виробляти універсальні естетичні цінності, які становлять інтерес для інших народів. Ну і бажана (а як же без цього?) наявність такої собі столичної штучки на кшталт Мулен Руж.

Із останнім у Києві склалося, бо тільки тут, у єдиному місці на земній кулі, процвітає співаючий ректор. Те, що він ще трішечки й "шиє" (займається ресторанним бізнесом і планує будівництво суміжних з культурою об'єктів у вигляді туалетів під високохудожньою вивіскою "поплавок"), унікальності київської аури - не завада.

А ось із рештою складається якось не дуже.

Чавунне арпеджіо

Древні знали те, про що ми забули: місто - це люди, а не стіни. Саме люди створюють дух, без якого столиць не буває.

Приклад північного сусіда в цьому сенсі показовий. Яка велика Росія, а культурна столиця в ній одна (самі знаєте яка). І хай майстрів культури в Москві зібралося більше, хай її невтомно миють і відмивають, улесливо чистять і щедро прикрашають квіточками та монументами, проте за рівнем міської культури Санкт-Петербургу вона явно поступається. Жорстка вона, нещадна, і взагалі сльозам не вірить. Азійська столиця в розквіті. Двоголовий Вавилон із тюбетейкою - на одній і бейсболкою - на другій голові. Недарма відомий філософ Карл Мангейм (до речі, автор терміну "еліта") стверджував, що "Росія - груба й потужна країна; і країна дуже велика; і їй необхідний тривалий період миру та внутрішнього розвитку".

У Києві народ м'якший: вислухати можуть, поспівчувати страждальцю і дорогу мандрівнику показати. Та це завжди було. Раніше й провести могли, щоб гість не заблукав. Але провінційної чуйності Київ стрімко позбувається. Більше того, за останні десятиріччя він помітно огрубів і спохабився. І причин того - безліч.

Можливо, основна - у непоправності кількісної втрати серед воістину столичних жителів - сотень тисяч співробітників науково-дослідних, проектних інститутів, КБ та інших центрів розумової діяльності. Це вони в курилках і на кухнях гаряче обговорювали літературні новинки, заповнювали зали художніх виставок, ломилися на театральні прем'єри, стояли в чергах по абонементи на концерти симфонічної музики, товпилися по квитки на виступи гастролюючих піаністів і скрипалів. Нині розбрелися по базарах та охоронних фірмах, перекваліфікувалися в офісний пролетаріат, а то й взагалі подалися з Києва. Болючого, невиліковного удару завдала масова еміграція євреїв - безперечно, найактивніших споживачів культури.

Їхнє місце зайняли життєздатні номади, прискакавши зі східних та південних степів, де "взяли касу" й роздобріли на ПДВ, наварах та відкотах. З непоступливим поглядом, звучним голосом, залізним шлунком, а також кованим принципом "не гнати порожняк". Пустивши своїх вороних на ковбасу, вони пересіли на джипи і возять своїх нащадків у показушні ліцеї, а вечорами під чарочку споживають культуру у вигляді серіалів про ментів та бандитів (кожного божого дня на три години перед телевізором "залипає" дві третини українців, що вивело Україну в лідери телеорієнтаціі на європейських просторах; попутно зазначимо, що 5% аудиторії виявляють хоч якийсь інтерес до релігійних та культурних програм). У їхній присутності вже й ніяково вимовляти вголос слово "дерзновенно" і зізнаватися, що найбільше цінуєш у людях делікатність.

Нові кияни підозріло швидко виявили спорідненість душ із адептами чавунних цінностей, які давно облаштувалися в столиці. Ще Гельвецій зауважив, що жадібність заселила міста, вириваючись із сіл. Відтоді все стало іншим - і люди, і земля, але підхід "А шо це мені дає?" залишився непорушним, і, на жаль, його печать надто виразно лягає на сучасний київський колорит, де, як казали римляни, Hodieque manent vestigial ruris ("І досі залишаються сліди села").

Коли у Жванецького запитали, чому це він, натворивши за літо в рідній Одесі валізу нових текстів, восени їде з ними до Москви, а не до Києва (начебто і ближче, і рідніше, і патріотичніше), той не лукавлячи відповів: "А в Києві попиту нема. Тут це нікому не потрібно. Покупця нема. А в Москві є".

У Києві завжди одягалися дорожче, ніж у Москві. І хоча в Білокам'яній холодніше, в нас на одиницю населення, на вулицю виходило більше коштовного хутра. Особистий гардероб створювався за принципом: "У сусіда є, так чого це в мене немає?" Одвічне торжество міщанина (згадаймо, що в Києві не тільки двору - буржуазії ніколи не було) нині перебиває крещендо хама.

Чому відомі російські актори обожнюють гастролювати в Києві? А тому, що тут зали напхом напхані. Скажені "бабки" глядач платить із тих-таки змагальних із сусідом мотивів, за впізнаване по телеящику обличчя: як же, "сам бачив". Ну як може в унісон вібрувати з бентежною душею творця особа "вище середньої вгодованості", котра сидить у першому ряду партеру і чиї думки зосереджені на тому, що "в кума "Лексус" є, а в мене досі нема"? Втім, це не лише київська тема, оскільки грубі й вульгарні душі завжди і скрізь більше поважають багатство, ніж талант.

На кордонах часу

Певна річ, у полемічному запалі перехльости неминучі. Тим більше що занепад культури - явище повсюдне, універсальне. Недарма сучасні філософи сходяться на думці, що енергія високих ідеалів культури стала вичерпуватися, що без боротьби й галасу культура поступово занепала, її ідеї відстали від часу, вони надто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Стало очевидно, що самознищення культури триває повним ходом, і навіть те, що ще вціліло від неї, - ненадійне. Свідчення цього занепаду наявне в кожній сфері людської діяльності, просто в різних країнах цей процес відбувається з різною швидкістю, а в нас, традиційно, з особливим тріумфом - країна ж у нас, як уже згадувалося, ні на що не схожа.

В умовах тотальної кризи, звісно ж, ці процеси прискорюються. У структурі споживання відбуваються серйозні зміни: на відвідини театрів, кіно, концертів, на купівлю книжок, журналів, картин кияни витрачають тепер менше, ніж на бензин, ковбасу, шкарпетки та пиво. Привид невігластва з чавкаючим торжеством заповнює життєвий простір існування, достойний людини. Хоча...

Міста поверженої Німеччини 1945-го являли собою суцільні руїни. Люди жили в підвалах зруйнованих будинків, без електрики та водогону. Як ви гадаєте, хто розбагатів найбільше в ті часи? Ні за що не вгадаєте: продавці квітів. Мешкаючи в руїнах, німець не міг купити ні меблів, ні штор. Навіть якщо у нього водилися гроші, поставити або розвісити їх було просто ніде. А ось помістити в порожню пляшку на столі квіточку міг. Дивись - і життя вже інше.

Та що Німеччина! В роки окупації Києва життя містян зводилося до постійної боротьби з голодом, до того, щоб вижити, не втрачаючи людської гідності. У книжці "Кияни. Війна. Німці" її автор Дмитро Малаков розповідає про епізод, який наводить одночасно на світлі і дуже сумні роздуми. У день, коли в сім'ї закінчилося все, що можна було обміняти на їжу, його 16-річний старший брат Гога (згодом заслужений художник України Георгій Малаков) вирішив малювати на продаж новорічні листівки із зайчиками та іншими звірятами. І, уявіть собі, купували. Купували ті, хто над силу здобував кусень хліба з висівок.

Хто ти, коли зайнятий сном та їжею? Тварина, не більше. Шекспір ​​запитував про суть людини, явно не відаючи, що кияни 1941-го з ним не погодяться, а 2013-го передумають.

Будьмо справедливі, кияни заслуговують найдобріших слів. У роки Громадянської війни Київ переходив із рук у руки разів двадцять. Хто ним тільки не володів! Поляки, німці, петлюрівці, червоні, білі, зелені. Розруха - повна. Навіть приводні паски на фабриках порізали на взувачку. Але і в ту люту пору містяни відвідували оперу, драматичний театр, на гастролі приїздила Віденська оперета, в місті діяли понад двісті поетичних клубів, які ЩОДЕННО влаштовували понад 80 поетичних вечорів. Не думаю, що в сьогоднішньому ситому й самовдоволеному Києві у вас є шанс побувати бодай на одному.

А 1946-го? Гарбузова каша на воді, суп із бурякових лушпайок, окрайчик білого хліба - майже нездійсненна мрія. Урожай зернових на Київщині збирали вручну - серпами. Але при цьому відкривалися театри, бібліотеки, ущерть заповнювалися концертні зали.

Втім, і в наші дні дещо відкривається. Наприклад, клуб "Червона шапочка", куди на всіх кутках і білбордах зазивають на чоловічий стриптиз заможних дам. Культура в перекладі з латини - це обробляння, але сьогодні обробляється не людина, а її інстинкти.

Культура - це завжди спадок, який залишають про запас. Вона завжди розміщувалася на кордонах часу, і її історія - це "літопис не минулого, а безсмертного справжнього". Без культури час завмирає і настає лихоліття, або час тимчасових правителів. Київська інтелігенція запам'ятала їх поіменно.

Всихання обсягу духовного життя

Населення такого міста, як Київ, - це не арифметична сума чоловіків, жінок і дітей, це спільнота людей, склеєна якоюсь спільною "речовиною існування", не завжди підвладною тискові зовнішніх сил та обставин. Але те, що ми називаємо столичним духом, те, що робить із нас киян, складається з безлічі подій, фактів, фактиків, міфів, пригод, образ, смутку і всього іншого, з чого складається наш обсяг духовного життя.

Очевидно, навіть абсолютно очевидно, що основою основ є культура. Загальна культура. Хоча, справедливості ради, зазначимо, що дефініції цього явища, як у шкільному підручнику, не існує. Її не знайти навіть у всесвітньо відомій праці (присвяченій виключно цій темі) лауреата Нобелівської премії Томаса Стернза Еліота "До визначення поняття культури". В ній пропонується всеосяжна формула: "Культуру можна навіть просто визначити як те, що робить життя вартим того, щоб жити". І далі: "Культура - це творіння суспільства в цілому, будучи, з іншого боку, тим, що робить її саму суспільством". При цьому Еліот пропонує важливе уточнення: "...в культурі нічого "насадити" не можна. Культура росте сама або не росте зовсім...". Втім, інший лауреат Нобелівської премії, котрий свого часу жив у дядька на Рейтарській і любив гуляти в Золотоворітському скверику, Борис Пастернак, висловлювався значно категоричніше: "Культура в объятия первого желающего не падает".

Пастернака ми любимо, але з ним не погодимося. Щоб упасти комусь в обійми, вона має бути. Бажано, завжди і скрізь.

Платон вірив у те, що гарні речі породжують гарні думки, тому й радив учням оточувати себе красивим. Попри всю "позабутність" культури, вона ще й всюдисуща. Хай там як, а радіоточка на кухні, з якої линули чарівні звуки шедеврів класичної музики, незабутні голоси Козловського, Лемешева, Шаляпіна, Гришка, Гмирі, Чавдар, Огнєвого, забезпечувала високе дотикання до прекрасного, непомітно знімаючи "нагар із душі" й відвертаючи від думок про сусідову корову. Але радіоточок більше нема, кажуть - комерційно нерентабельно, а є ФМ, на яких у пісенній формі пропонується розширити свої знання про силу кропиви, що буцім стимулює статеву потенцію, або дізнатися, як позичити чоловіка в подруги.

Гримучі, мов порожня консервна банка, крики так званих "зірок" пісенного жанру, що вириваються з усіх київських підворіть; строката реклама, яка обіцяє щастя всім покупцям зубної пасти або туші для вій; телекартинки з ледь прикритими принадами ведучих - все-все "заточене" на просування потворних смаків, нікчемних ідеалів та ницих інстинктів. Тоді як голос культури, й так негучний, слабшає і стає ледве чутним. Подивишся на всю цю вакханалію, послухаєш - і ні-ні та й промайне підла думка, що війна з безкультур'ям та його породженням - несмаком - у Києві закінчилася його остаточною і безповоротною перемогою. За підтримки чиновників від культури.

Втім, так завжди було: культуру вирізняли щирість і скромність, а безкультур'я - розрахунок, удавання й нахабство; культуру - совісність і непідкупність, а вульгарність - підступність і агресивність. Безкультур'я, невігластво, жлобство не розуміють і не сприймають культури, таланту, генія, вважаючи все це справою спритності, випадку, непорозуміння. Ще 1930-го видатний іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет, наче побувавши у сучасному Києві, бідкався: "Для нинішнього часу характерно, що посередність і банальність, знаючи про свої посередність і банальність, мають нахабство вимагати собі право бути посередністю та банальністю і нав'язувати ці риси іншим".

Винищення культури в окремо взятому місті

Протистояння добра і зла - одвічний сценарій розвитку подій для будь-якого місця в будь-який час. На київській сцені його ставить режисер із особливим цинізмом. У десятка художніх галерей забрали приміщення і передали взуттєвим та іншим дохідним магазинам; у сотень художників забрали майстерні, в яких розмістилися заможні стоматологи; масово закриваються видавництва та редакції журналів; у щелепах будівельних фірм зникають кінотеатри, клуби, палаци культури.

А ось недавній факт: відомий балетмейстер Раду Поклітару оголосив про закриття створеного ним у 2006 р. театру "Київ Модерн-балет". Він добивався передачі театру, який, до речі, заслужив численні нагороди за кордоном, із відання міста в Міністерство культури, але не був почутий. "Байдужість до культурних проектів проявляє невігластво і байдужість чиновників культури до самої культури, до престижу України, - заявив балетмейстер, якого одразу ж запросив Большой театр. А навіщо Києву балетний театр, якщо "дерибанити" там нічого? Байдужість, як відомо, - ляпас мистецтву, а невігластво - знаряддя вбивства культури.

Я далекий від думки, що хтось навмисне поставив за мету винищувати культуру в місті. Це Герінг, почувши слово "культура", хапався за пістолет. У нацистів була ідеологія, а в київських начальників її просто немає. Жодної. Їм байдуже, хто й навіщо морочить їм голову. У них інший клопіт, ну, ви знаєте який. І, до того ж, чому це один (чи одна) колега з "молодої команди" може придбати собі хатинку на Лазурному березі, а вона (чи він) - ні?

А ви знаєте, що таке Лазурний берег? Очевидець розповідав, як став свідком цікавої сцени: сміттєзбиральна машина, проїхавши метрів тридцять дорогою вгору, до вілл, раптом зупинилася й почала здавати назад; чоловік в оранжевому комбінезоні, що стояв на підніжці, зіскочив і підняв клаптик паперу, маленький такий, з блокнотика, підніс його над головою й переможно показав напарникові. Ось що таке Лазурний берег! Та й Канни неподалік. І червона доріжка, і ніби за профілем.

Доки чиновники марять про лазурні береги, де панують стерильна чистота, мир і спокій, у місті Києві панує суще свавілля. Якась книготорговельна фірма змінила господарів, звільнила майже всіх співробітників і привласнила собі виторг від продажу книжок, як і відданий за договорами на реалізацію товар. Чистої води грабунок серед білого дня, що розорив не одне київське видавництво. Цю прибуткову схему взяла на озброєння інша велика книготорговельна фірма. Заходячи в книжкові магазини не знаєш, чи ховають під одягом "кольти" її керівники, але відчуття того, що ти маєш справу з ковбоями, готовими спочатку стріляти, а потім розбиратися, тебе не полишає.

При цьому ніхто не морщиться, а глава міського відомства культури (свого часу співвласниця книготорговельної фірми) навіть вникати не має наміру, мовляв, це відносини комерційних суб'єктів, які міста не стосуються. А до чого її відомство тоді має стосунок? Невже до культури? А може, до кінотеатру "Київська Русь", директор якого відкритим текстом в телеінтерв'ю заявив, що вцілілі члени "молодої команди", відчуваючи наближення кінця свого доступу до корита культури, квапляться "додерибанити" залишки кінотеатрів міста? Куди подівся кінотеатр імені Довженка? Га?

Згадується Прага серпня 1968-го. Урядовій делегації Української РСР, куди мене призначили перекладачем, давали прийом у президентському палаці. Представник чехословацької сторони по черзі знайомив учасників переговорів.

- Міністр морського транспорту, - оголосив він.

- У вас же немає виходу до моря. Звідки морський транспорт? - вирвалося в керівника нашої делегації.

- Але у вас же є міністр культури, - миттєво парирував надміру сміливий Дубчек.

Так, міністр культури в нас був і є. Інколи цю роль грали талановиті актори, і навіть естрадна співачка. Певна річ, менеджерами вони були ніякими. У місті є ціле управління культури, і в кожній райдержадміністрації - заступник із культури. Майже всуціль жінки - така традиція. За яким принципом їх добирали, і що вони роблять - одна з київських містерій, оскільки керувати тим, що не має визначення, самі розумієте, не кожному під силу. Але надавати допомогу майстрам культури, всіляко сприяти створенню культурного середовища в місті начебто повинні і навіть зобов'язані. А що виходить у результаті? Самі бачите: столиця впевнено перетворюється на село з хмарочосами.

Населення Москви у два з половиною рази перевищує київське, а різного роду театральних колективів у ній працює в 15 разів більше, виставок влаштовується в сотні разів більше, різного роду творчих зустрічей, поетичних вечорів, диспутів, інтелектуальних баталій - у тисячу разів більше. Створена в Москві інфраструктура осередків культури дає можливість більш-менш задовольняти жителеві та гостю Москви їхні духовні запити. Ми ж можемо похвалитися хіба що бурхливим розвитком мережі нічних клубів, створеним відомим олігархом Центром сучасного мистецтва, "продавленим" через шалений опір бюрократів попереднім президентом (хоч щось путнє зробив) Мистецьким Арсеналом.

Про стан свого часу прославленої оперної школи і згадувати боляче: кращі співаки давно тішать закордонного слухача, і навіть затребуваний в Україні тенор Гришко недавно спакував речі й поїхав назавжди в далекі краї, кинувши напризволяще не тільки своїх шанувальників, а й улюблену колекцію ретро-автомобілів.

Час від часу до нас долинають чутки то про концертні тріумфи київської в минулому піаністки, то про підкорення Європи скрипалем, якого виховала київська музична школа (нині інститут) імені Глієра, то про колишніх київських танцівників, що здобули захоплення і поклоніння світових столиць. У Києві вони виявилися нікому не потрібними.

"Надежды
маленький оркестрик"

Київ - нібито номінальна столиця, і місто чимале, і нібито в Європі розташоване, і освіченого люду в ньому кількісно мешкає не менше, ніж у Празі, Будапешті, Відні, не кажучи вже про Софію та Братиславу, але єдиний літературний журнал, що виходить у цьому місті й друкує твори місцевих авторів, живе на подачки зарубіжного посольства; в ньому не знайти джерел інформації про видане й надруковане в місті; в ньому бідують бібліотеки; в ньому знищено школу перекладачів, а українською мовою ще належить перекласти велетенський масив інтелектуальної спадщини світу (ну хіба не ганьба, що вчетверо менша за населенням Чехія перекладає своєю мовою в десятки і навіть у сотні разів більше світової класики та сучасних наукових і художніх творів і праць!); у ньому важко знайти можливість висловитися київським філософам, есеїстам, публіцистам, культурологам, у ньому комунальними платежами за оренду майстерень душать митців; у ньому мало культури і багато невігластва та байдужості.

Чому так відбувається? Та тому, що чиновний люд вважає культуру річчю другорядною, неприбутковою й непотрібною (за занепад культури з посад не знімають). Глибока і всебічна помилка. У кожному вчинку, в кожній дії і навіть намірі проявляється культура людини, її міста і країни. У нас немає жодного шансу вирватися на простори достойного життя, якщо ми не змінимо свого ставлення до культури. Висока цивілізація взагалі неможлива там, де немає умов для процвітання культури.

Осьовий стрижень культури - високе мистецтво. Його велика сила здатна підняти душу, пробудити добрі почуття, подвигнути людину на безкорисливі вчинки на благо інших. Вона на багато що здатна, хоча силу її впливу не можна точно виміряти. Кількість з'їдених котлет - можна, зношених туфель - теж можна, як і грошей, витрачених на подарунки або хабарі. А ось кількість спожитих естетичних цінностей - не можна. І все ж мірило існує. Воно - у сумарній, колективній енергії міського населення, спрямованості його поривань, у цілях, які ставить перед собою людина, в бажанні зробити життя осмислено кращим, і не тільки для себе. Воно - у виразі очей, манері спілкування, в самій атмосфері міського континууму. Воно оберігає людські маси від нудьги та відчаю. Окрім культури, ніщо більше на це не здатне.

Великий Альберт Швейцер у своїй класичній праці "Культура і етика" попереджав нас, що боротьба культури й антикультури точиться скрізь і повсюди, на всіх ділянках і по всіх лініях людського життя, - боротьба воістину не на життя, а на смерть. Від результату цієї боротьби багато в чому залежить сьогодні доля людства.

Звісно ж, розпад культури, коли йдеться про все суспільство або населення такого величезного міста, як Київ, важко піддається відновленню. Але починати колись треба, і для початку про це потрібно говорити вголос, не намагаючись нікого навколо себе перекричати. Починати краще з самого себе, набираючи висоту свого внутрішнього злету. З висоти краще видно, хто, куди й навіщо поспішає.