Про примус до служіння

Слова міністра культури Кириленка про те, що "культура повинна служити фронту", викликала демонів із найглибших глибин історичного небуття - радянської школи з її лекторіями та іншими позакласними заходами під стандартною назвою "Музи не мовчали" (однолітки не дадуть збрехати). Лекторії були такі собі, терпимі - вірші у виконанні однокласників (частіше, втім, однокласниць), слайди, а іноді навіть кіно показували. І якщо вірші в тому віці ще не дуже цінувалися (принаймні читані на лекторіях), то кіно - зовсім інша річ. Кіно - це клас.

Стрічки ж які були! Захопливі. Переконливі. Не виникало сумнівів ні в героїзмі, ні в художній правді, ні в тому, що країна була велика. І досі багато хто впевнений, що "не все було так уже кепсько". Хай в "Олександрі Невському" мінімум історичної правди. Хай "Щорс" Довженка - чистої води міфотворчість. Або той чорно-білий фільм, не-пам'ятаю-як-називається, в якому головна героїня в Берліні під прапором, щойно піднятому над рейхстагом, каже Сталіну, який невідомо звідки вигулькнув: "Йосипе Віссаріоновичу, можна, я вас поцілую?" І Великий вождь усіх народів і Корифей усіх наук у відповідь ніяково, але мудро всміхається у вуса. Ну й гаразд, що брехня про Сталіна в Берліні. Але ж стрічки великі! А співали як! І в галузі балету - самі знаєте. Одне слово, так, "музи не мовчали". Спробували б промовчати...

Культура служила фронту. Ні в кого не виникало ліберального черчиллівського питання: "А за що ми тоді воюємо?" Для радянської культури було природно служити, - і вона робила те, що веліли. Сумістити творчі прозріння й метання з програмою чергового з'їзду КПРС було справою техніки. А якщо якісь творчі бентежні душі не хотіли суміщатися, опиралися у своєму ліберальному прагненні до свободи творчості, - тим гірше для душ.

Утім, будемо справедливі до міністра культури Кириленка, який реанімував радянський слоган про "служиву культуру", - він ніколи не давав приводу думати про себе як про ліберала. Адже він відверто співзвучніший ідеологічному відділу "Правого сектора", ніж якимсь "євроліберастам" типу Андруховича. Ідея пропаганди - "культури, яка служить" - міністрові культури близька й зрозуміла, як і багатьом випускникам радянських шкіл. Тобто він, швидше, знайшов би спільну мову зі своїм колегою - російським міністром культури, точно так само стурбованим "служінням культури інтересам держави", ніж із колегою, наприклад, французьким, який майже напевно - "Шарлі".

Я зовсім не оскаржую необхідності пропаганди. Особливо в умовах війни. І того, що замовником пропагандистських продуктів цілком може бути держава. Тобто в нормальних обставинах саме держава й повинна ним бути (втім, наші умови настільки далекі від "нормальних", що я й тут, швидше, поставила б на волонтерів). Але, по-перше, одне пропагандистське відомство в нас уже є - Міністерство інформації. І в нинішньому нашому стані, боюся, ми не можемо собі дозволити аж два. А
по-друге, "культурні держзамовлення" в нашому виконанні завжди виявляються тільки додатковими каменюками на шиї кожної конкретної культурної галузі. Запитайте, наприклад, у книговидавців.

Але що коли справді, як стверджує міністр культури, "артисти не хочуть залишатися осторонь"? То вони ж і не залишаються! Всі охочі вільно відвідують зону АТО з виступами та творчими зустрічами, провідують поранених у госпіталях, їдуть на обмін полоненими, вступають у добровольчі батальйони, влаштовують благодійні концерти і збирають гроші (хто на танк для бійців, хто - на хліб для цивільних), транслюють світу інформацію про Україну. Без ніякого держзамовлення, між іншим. За покликом серця. У рамках власної свободи творчості, самовираження і громадянського вибору. Міністр культури хоче їм чимось допомогти? Хай допоможе. Наприклад, зробить так, щоб держава їм не заважала. Не тільки в бажанні допомогти фронту, а взагалі в будь-якій творчій самореалізації.

Лихо не в тому, що міністр хоче допомогти тим, хто хоче поборотися за перемогу своїми професійними методами. Лихо в тому, що саме в цьому він вбачає своє завдання, а в "служінні" - завдання культури. Взагалі, міністр жахливо мало знає про культуру. Чого варті лише його слова про те, що "культура консервативна". Він не вбачає свого завдання в тому, щоб дати культурі можливість просто бути, розвиватися, нормально функціонувати в країні, де вона досі не мала й не має такої можливості. Взагалі, про стратегії й реформи не йдеться, - всіх стратегів і реформаторів із міністерства ретельно вичистили.

При цьому, природно, залишається за дужками те, що справді є від "культури" в нинішній війні. Те, що Україна програла спочатку культурну, духовну битву за свою цілісність - і тільки потім почала втрачати реальні території. Що ситуацію треба виправляти не тільки на фронтах методом грубої сили, а й на рівні тонких матерій. Добре, що ми нарешті визнали, що під виглядом АТО ведемо справжню війну за незалежність. Але від цього не розсмоктується факт громадянського конфлікту. І питання, як жити далі з травмами війни по обидва боки нинішнього фронту, не знімається. Зрештою, тільки культура, і саме вона, може дати відповіді на ці запитання.

Якщо дати їй шанс. Якщо не загнати її в чергове гетто. Дати їй бути тим, чим вона є від Бога. Рефлексією. Самосвідомістю. Системою світоглядів. Терапією. Вона може підтримати духовне зростання, зіграти роль у вихованні та формуванні ціннісних орієнтацій. Може примусити переосмислити все життя - власне, свого покоління, народу, всієї людської раси. Вона може зіграти свою роль в історії завтра, може - років через 100, а може - ніколи. Вона може використати величезний арсенал методів впливу на душу - у тому числі провокаційних, жорстких, травматичних. І найстрашніше, що можна для неї зробити, - обмежити її у свободі. Як жорсткими методами цензури, так і "м'якими" методами "примусу до служіння".

Досі одним із маркерів нашої "нормальності", нашого соціального здоров'я була відносна (переважно порівняно з Росією) свобода слова й самовираження - свідчення того, що наш приціл на здоровий глузд не збитий остаточно. Але, на жаль, нинішня риторика міністра Кириленка прикрим чином співзвучна риториці міністра Мединського.

Утім, від цього вона тільки смішніша. У російського міністра культури є реальна можливість, важелі впливу на культурний процес у його країні. У міністра Кириленка їх немає. Тому всі його слова й шапкозакидальні інтонації спокійно можна ділити на будь-яке, як завгодно велике число. За винятком хіба що деяких дуже вузьких галузей. В.Кириленко - міністр-партфункціонер, який замінив у міністерському кріслі міністра-революціонера.
Його завдання - постаратися максимально дешево й пасивно утримати структури галузі від розвалу, законсервувати їх до кращих, так би мовити, часів. Попередній міністр Є.Нищук і його команда намагалися шукати можливості реформ, створювати й просувати стратегії, - залишалися мрійниками, революціонерами, романтичними "людьми Майдану" і мозолили цим очі начальству.

У В.Кириленка такої вади немає. Він - органічна частина українського політикуму й чиновництва, чиїм кредо була і залишається імітація. Яка тепер просто почала особливо муляти очі на тлі реальних справ реальних українців, котрі дублюють функції держави в усьому, що стосується виживання, і роблять це успішно, відчайдушно, раціонально, любовно.

Найчесніше, що можна було б зробити стосовно мінкульту в цій ситуації, - скасувати. Бодай заради економії. Але це суперечило б закону про неубування ентропії. Як відомо зі шкільного курсу фізики, таке не стається без якогось очевидного катаклізму. Здавалося, таким катаклізмом була Революція Гідності. Здавалося, таким катаклізмом стала війна. Але, як видно з міністра культури, до справжньої кризи ми ще не доповзли.