Подалі від міста - Соціум - dt.ua

Подалі від міста

26 грудня, 2014, 17:56 Роздрукувати Випуск №50, 26 грудня-16 січня

Містяни відкрили для себе спочатку передмістя, а потім — і більш далекі краї. Останнє, втім, усе ще вважається дивацтвом і майже завжди асоціюється з дауншифтингом.

 

 

Відплив частини населення з міст у передмістя — мейнстрим минулого століття, який ми, нарешті, наздогнали. Ще зовсім недавно в містах нас міцно тримав радянський побут — недорозвиненість комунікацій, погане транспортне сполучення, інститут прописки. Та й колгоспне село, яке втілювало рабство "по-радянському" значно повніше, ніж заводи (включно із секретними "ящиками"), не надто надило. І навіть коли радянський побут канув у минуле, плеканці режиму, "який стирав грань між містом і селом", ще дуже довго цю грань переступити не могли. Життя в місті залишалася маркером соціального успіху, а міграція — одностороннім рухом.

Ситуація змінилася буквально в останні десять років. Містяни відкрили для себе спочатку передмістя, а потім — і більш далекі краї. Останнє, втім, усе ще вважається дивацтвом і майже завжди асоціюється з дауншифтингом. 

Яким воно часом і є. Проте далеко не завжди. Хай там як, але дауншифтинг, як він описаний і пережитий класиком жанру Генрі Девідом Торо ще в середині позаминулого століття, підпорядковується кільком неодмінним правилам власне "зниження": рівня побуту, споживання, заробітку й соціального статусу. Дуже мала частина тих, кого називаємо нині дауншифтерами, задовольняється цими класичними умовами. У Москві, наприклад, де рух дауншифтингу до кризи був дуже популярним, він узагалі перетворився майже на протилежність. Дауншифтер здавав квартиру в Москві і на виручену суму облаштовувався, скажімо, в Індії чи Південно-Східній Азії. Де потроху, звичайно, "шив" (програмував, дизайнував, писав, консультував через Інтернет і т.п.), але міг собі дозволити не надто напружуватися, оскільки суми від оренди квартири й так вистачало, щоб на тлі довколишньої убогості видаватися людиною цілком заможною. 

Очевидно, що з класичним дауншифтингом описаний — досить популярний — сценарій має мало спільного. Хоча б тому, що соціальний статус і відносний фінансовий рівень таким чином не знижуються, а, навпаки, підвищуються. Взагалі, з класичними дауншифтерами — тими, хто пішов на реальне "зниження" геть усього, — "бачитися" нам доводилося хіба що віртуально. Тобто доводилося повірити на слово, що вони справді існують — харчуються морквою з власного маленького городика, користуються драй-клозетом, умиваються біля криниці, медитуючи по дванадцять годин на добу, і зустрічають світанок вигуком "Ом!".

До речі, цікаво, усамітнення в монастирі можна віднести до дауншифтингу?

І все ж таки здебільшого рух міського населення в сільську місцевість із дауншифтингом ніяк не пов'язаний. Дауншифтинг — лише маленька, зовсім не мейнстримна, частина цього процесу (за умови, що він справді існує). Деурбанізація не має нічого спільного з будь-яким "зниженням". Іноді навіть навпаки — ще недавно на Заході життя в передмісті вважалося престижнішим, ніж у місті. 

Утім, тепер про престиж заміського життя вже не йдеться — мірою того як подібний спосіб життя стає доступним для широких мас. Різниця тільки у віддаленості від центрів цивілізації. Зрозуміло, що банківський клерк або машиніст метро може жити тільки поблизу міста, до якого його прив'язує робота. Але якщо робота не прив'язує, то географія пересування необмежена. 

Міста поступово прогинаються під навалою технологій, які потихеньку нівелюють чимало переваг традиційної міської культури. Міста виникали й трималися на "чутті ліктя" — на "спільній справі". Цією справою могла бути оборона міських стін, реміснича спеціалізація, ефективна торгівля, концентрація капіталу або культурне дозвілля. Міста збирали навколо себе землі, диктували політику, розвивали цивілізацію. Міста формували особливі соціальні структури, породжували специфічну колективну психологію і впевненість у тому, що тільки так — переможемо. 

Та раціональне підґрунтя переваг міського життя поступово хисткішає. 

Перша і головна перевага міста — концентрація інформації і легкість комунікації — остаточно втрачена. Мобільний зв'язок, Інтернет доступні, за поодинокими винятками, повсюдно. 

Виробництво вже давно потроху залишає міську межу — будувати нові фабрики дешевше й простіше в чистому полі. Доправляння людей на роботу і товарів до покупця (при тому, що в глобальному світі покупці розсіяні на кількох континентах) з нинішнім рівнем розвитку транспортних мереж — уже не вирішальний чинник розміщення виробничих потужностей. З ускладненням і роботизацією виробництва багатотисячні "робітничі окраїни", які формували "обличчя" міст позаминулого й минулого століть, відходять в історію через непотрібність. 

Побутові зручності, як от, приміром, тепла вода, за допомогою нескладних і недорогих технологічних рішень теж цілком доступні. В умовах сільської місцевості рівень побутових зручностей у кожного такий, якого ви самі хочете й спроможні оплатити. У селах сусідять хати, оснащені водогоном і паровим опаленням, і хати зі зручностями у дворі. І часто річ зовсім не у фінансовій неспроможності, а у звичці або відсутності фантазії.

З концентрацією капіталу і його вкладенням у виробництво міста вже теж практично не пов'язані. Електронним грошам глибоко байдуже, де перебувають їхні власники.

З культурною спільнотою ситуація трохи складніша, але й тут досягнення мультимедіа потроху дозволяють насолоджуватися великою культурою в малих селах. Принаймні тим, хто цього потребує. 

Якщо ж ідеться про "чорний день", то сучасні види озброєння й сучасні типи війни роблять високу концентрацію населення на обмеженій території швидше слабкістю, ніж силою, тоді як розсіювання додає труднощів противникові. Це добре видно сьогодні на прикладі війни на Донбасі — найбільш урбанізованому регіоні України (близько 90% міського населення), де жителі окупованих міст стали фактично заручниками терористів. 

При цьому життя в малозаселеній місцевості має очевидні переваги. Наприклад, відносне екологічне благополуччя. Не в усіх, звісно, випадках, але жителі невеличкого села зазвичай дихають повітрям свіжішим, ніж мешканці великого проспекту. А також п'ють чистішу воду (якщо не додумалися, звичайно, улаштувати вигрібну яму біля криниці, що теж буває). Та й "комунальна автономність" пересічного сільського подвір'я — з колодязем, старою доброю грубкою і запасом дров "про всяк випадок" — помітно вища, ніж типової міської квартири.

Життя подалі від міста — якщо це не класичний дауншифтинг — уже можливе для людей різних професій, не пов'язаних із певним робочим місцем. До речі, перехід від "офісу в даунтауні" до офісу на околиці, а потім до офісу в передмісті, що вже стався в Європі, потихеньку відбувається і в нас. На черзі — відмова від ідеї постійно тримати в офісі увесь штат співробітників. Оплата інтернет- і мобільного зв'язку може виявитися набагато дешевшою, ніж оренда великого офісного приміщення. Не виключено, що світова фінансова криза поступово зрушить офісну культуру у бік децентралізації. 

Найскладніше, втім, — ірраціональне, тому й складне. Найбільшу розкіш — розкіш людського спілкування — поки що не можуть замінити жодні субститути. Людський фактор нездоланний. Для людини, яка виросла в місті, саме місто — природне середовище перебування. І його головний складник — кількість і якість комунікації. Саме це єдине реальне "зниження" — зниження рівня комунікаційного насичення — підсвідомо відлякує містян від ідеї деурбанізації. І саме тому сферу обслуговування буде роботизовано останньою. І хоч як далеко просунулися б "розумні будинки", "гугл-таксі", віртуальні служби знайомств та інтернет-магазини, сервіс до останнього зберігатиме "людське обличчя" і фізичний контакт. Нав'язливого співрозмовника по Скайпу легко вимкнути, до того ж вас не дратує запах з його рота, але що це за "повнота спілкування", якщо ти не можеш ні поцілувати свого співрозмовника, ні дати йому по пиці — навіть якщо в реальності нізащо не зробив би ні того, ні іншого? 

Та все це слушно тільки для покоління, яке виховувалося на реальному, фізичному чутті ліктя. Чи буде це важливо для покоління, яке з дитинства вросло у віртуальну реальність? Для людей, чия повнота спілкування залежить тільки від пропускної спроможності каналу зв'язку? Чия соціалізація відбувається швидше у віртуальному світі соцмереж та інтернет-ком'юніті "за інтересами", ніж у реальних шкільних класах?

Узагалі, "дитяче питання" — завжди одне з найважчих. Адже ні для кого не секрет, що кожне покоління дорослих виховує дітей за вчорашніми лекалами — просто тому, що так виховували їх самих, а майбутніх лекал ніхто ще не знає. Тому складним є й питання про те, чи доцільно виривати дітей з контексту міської культури. Причому зовсім не для того, щоб занурити в контекст культури сільської, селянської. 

Бо деурбанізація зовсім не означає перехід з культури міської в культуру сільську. Навряд чи це взагалі можливо для містянина — органічно вписатися в селянський побут з усіма його особливостями, циклами, уявленнями. Тобто буває, звичайно, й таке — потрапивши "на землю", люди іноді відкривають у собі нове покликання і стають фермерами. Але далеко не завжди. Можливо, те, що формується у процесі деурбанізації, те, що привозять із собою в село містяни, колись стане новою інкарнацією сільської культури. 

А можливо, виявиться чимось зовсім іншим. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво