Пікузи: коли зближення тільки віддаляє - Соціум - dt.ua

Пікузи: коли зближення тільки віддаляє

3 листопада, 2017, 19:03 Роздрукувати Випуск №41, 4 листопада-10 листопада

Люди, що живуть будь-де вздовж приблизно 400-кілометрової лінії зіткнення, залишаються беззахисними.

Коли 14 жовтня ми з моїми колегами зі Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні в'їжджали до села Пікузи, більш відомого багатьом як Комінтернове, нас не полишало відчуття, що в'їжджаємо до іншого, забороненого краю, закритого для зовнішнього світу.

Листя вже облітало і в повітрі відчувався запах зими… Це так різко відрізнялося від часу мого останнього приїзду сюди. Тоді нас нещадно обпалювало гаряче серпневе сонце і ми намарно намагалися проїхати до села, щоб здійснити моніторинг безпекової і гуманітарної ситуації відповідно до мандата СММ ОБСЄ, — дорогу нам перекривали ряди протитанкових мін, встановлених поперек дороги.

Для жителів, які ще залишилися там, ці міни — звична картина повсякдення. З кінця 2015 року люди спостерігають за тим, як сторони помалу, але впевнено затягують "зашморг" навколо села, п'ядь за п'яддю просуваючись разом із технікою, новими позиціями і блокпостами, укомплектованими озброєними до зубів чоловіками, а ще — захищеними мінами, які, звісно ж, не завжди встановлені на видноті.

Найбільшу загрозу становлять саме приховані міни, разом із мінами-пастками й невибухлими боєприпасами. Люди, налякані безвістю й ризиками, що чигають на них звідусіль, змушені триматися подалі від полів, через що вони не можуть обробляти свої земельні наділи або збирати дрова. Зважаючи на те, що для місцевого населення сільське господарство є головним джерелом засобів для існування, а також на те, що село відрізане від газопостачання з Маріуполя, це має очевидні й негайні наслідки. А надто зараз, коли насувається холодна українська зима.

Дається взнаки і той факт, що в цьому районі встановлено кільце з дорожніх загороджень. Це призводить до тривалих затримок, бо водії змушені їхати кружними дорогами. Ще до того як у грудні 2015 року сторони почали просуватися, споруджуючи блокпости і риючи траншеї поряд із селом та поблизу одна від одної, жителі Пікуз мали змогу дістатися Маріуполя автомобілем менш ніж за 20 хвилин. Тепер замість прямої дороги, яка проходить на південний захід до міста, люди мусять їхати на північний схід, через Октябрь, а потім, зробивши гак, розвертатися назад через Пищевик і Гнутове. Це через те, що дорога нині перекрита протитанковими мінами на блокпості, що під контролем так званої ДНР і розташований просто на околиці села, а також протитанковими мінами, встановленими на відстані кількох сотень метрів звідси — на блокпості Збройних сил України. Під час такої поїздки люди змушені кілька разів проходити перевірку документів і стояти в довгих чергах на укріплених позиціях на лінії зіткнення. Ці позиції самі становлять мішень і регулярно потрапляють під обстріли, а тому будь-хто, проїжджаючи через них, наражається на чималу небезпеку. Так, нещодавно наші патрулі зафіксували саморобний вибуховий пристрій поблизу блокпоста в Пищевику.

Для молоді, яка хоче отримати можливість навчатися в Маріуполі, або для тих, хто має роботу в місті, ця подорож не просто ризикована — вона заледве здійсненна. Ще до встановлення кільця з блокпостів і мін студенти і працівники щодня їздили до міста й назад, додому. Тепер, коли вони були змушені переїхати до міста, у селі залишилися переважно літні люди, а саме село знелюднюється. Як наслідок — розриваються родинні й соціальні зв'язки.

Наш попередній приїзд сюди не був багатий на події, але в серпні так звана ДНР вирішила влаштувати показове видовище.

Щоб краще оцінити ситуацію, ми запустили безпілотний літальний апарат. У пункті 3 Комплексу заходів із виконання Мінських угод чітко визначено, що СММ ОБСЄ має право застосовувати такі технічні засоби для розширення можливостей здійснення моніторингу. З огляду на беззаперечний факт наявності в цьому районі мін — видимих чи замаскованих, — ми дедалі частіше використовуємо БПЛА, а також стаціонарні камери, а зовсім нещодавно почали використовувати ще й акустичні датчики для зниження рівня ризиків, з якими можуть стикатися наші наземні патрульні команди.

Однак приблизно через 20 секунд після запуску безпілотника озброєний боєць "ДНР", який стояв лише в кількох сотнях метрів від нас, почав стріляти з автомата в напрямку БПЛА. Смілива спостерігачка СММ, попри очевидну небезпеку, вправно й швидко приземлила літальний апарат, перш ніж стрілець зміг влучити в нього.

На мені й колегах були бронежилети і каски, крім того, ми могли сховатися у бронеавтомобілях. Але ж жителі Пікуз не мають такого захисту, коли стріляють з автоматичної зброї просто посеред села чи довкола нього! З грудня 2015 року ситуація для них істотно погіршилася. Стрілянина зі стрілецької зброї — це лише верхівка айсберга.

Спостерігачі у складі інших патрулів виявили в селі масові значні пошкодження й руйнування. У Пікузах майже не залишилося цілих будинків. Чимало з них зазнало прямого влучення снарядів під час артилерійських чи мінометних обстрілів. Будівля початкової школи, де раніше навчалися наймолодші жителі села, внаслідок обстрілу перетворилася на руїну, а на шкільному спортивному майданчику бовваніє згорілий танк.

Уявлення про масштаб завданої шкоди та руйнувань можна отримати з аналізу даних повітряного спостереження, здійсненого безпілотними літальними апаратами.

Порівнюючи зображення станом на 5 серпня із зображеннями за 10 серпня, аналітики СММ наочно продемонстрували масштаб руйнування на прикладі лише однієї з вулиць Пікуз. Окрім значних пошкоджень житлових будинків, на основі даних повітряного спостереження виявлено траншею і блокпост в кінці вулиці Ахматової.

Розміщення техніки та позицій у житлових районах стало звичним явищем з обох боків лінії зіткнення. Наприклад, ми бачили, що так само вчиняли і в сусідньому Водяному, через що під обстріли неминуче потрапляли й житлові будинки. Як і їхні сусіди в Пікузах, жителі Водяного здебільшого залишили свої домівки, не бажаючи бути живим щитом у борні, що відбувається на клаптику землі завширшки кілька сотень метрів.

Попри масовий від'їзд людей уникнути жертв серед цивільного населення не вдалося. Від початку 2016 року СММ ОБСЄ підтвердила 23 жертви серед цивільного населення в Пікузах, зокрема 5 загиблих і 18 поранених.

Можливо найжахливіший інцидент стався в червні 2016 року, коли два хлопчики віком шести і семи років загинули від ураження електричним струмом через обрив лінії електропередачі внаслідок обстрілу.

Під час попереднього відвідування цього населеного пункту я особисто зустрічався з цими хлопчиками. Їхні осяяні усмішками обличчя живуть у моїй пам'яті як нагадування про те, що за чиюсь непримиренність найбезневинніші розплачуються страшною ціною — своїм життям.

У Києві, географічно лише за кілька сотень кілометрів від Пікуз, але наче на іншій планеті, іноді важко повірити, що таке місце взагалі існує. Місце, де люди опинилися між протиборчими сторонами, де кордон з вогнепальної зброї та мін стискає їх, знекровлює їхні життя і позбавляє засобів для існування. Це люди, які нічим не завинили, щоб заслужити на таке.

Та все це справжнісінька дійсність, яку ми спостерігали й раніше, у сусідньому Широкиному, де сповнене життям приморське містечко перетворилося на примару, територію-привид, де серед живих — лише військовослужбовці та поодинокі бродячі собаки, що час від часу пробігають вулицями, не знаючи про небезпеку від розкиданих щокроку мін і невибухлих боєприпасів.

Ці бродячі собаки, певна річ, наважувалися забрести й на вулицю Миру, бо, на відміну від нас, не можуть усвідомити всієї іронії того, що миру було досягнуто ціною існування самого населеного пункту.

Тепер таке відбувається і в інших місцях уздовж лінії зіткнення — у Водяному, Пісках, Крутій Балці й Новоолександрівці, жителі яких, так само як і жителі Пікуз, занадто добре знають, що означає відмова озброєних осіб відвести озброєння і розвести сили й засоби. Вони також затиснені між позиціями озброєних осіб, які, загрозливо зближаючись, позбавляють людей доступу навіть до елементарних предметів першої потреби.

На папері сторони вже відвели з зони безпеки важке озброєння. Ба більше — вони вже нібито провели й розмінування. Під час переговорів у Мінську сторони погодилися не просувати свої позиції вперед. І жителі всіх уражених конфліктом районів звернулися із закликом відвести озброєння й особовий склад від своїх населених пунктів.

Але щодня ми бачимо, зокрема в таких місцях як Пікузи, що сторони не тільки не відвели озброєння — вони і далі встановлюють міни, знову стягують до зони безпеки важке озброєння і просувають свої позиції.

Сьогодні на Сході України СММ ОБСЄ фіксує вогневу активність низької інтенсивності, яка збурюється раптовими спалахами запеклих бойових дій. Цим раптовим загостренням завжди передують маневри з переміщення позицій уперед. Лише цього року на думку спадають назви таких населених пунктів як Авдіївка, Світлодарськ і Жолобок.

Люди, що живуть там, а насправді — будь-де вздовж приблизно 400-кілометрової лінії зіткнення, залишаються беззахисними. Їхнє буденне життя просякнуте непередбачуваністю кожної наступної хвилини, бо вони не знають, коли їхні оселі й поселення перетворяться на театр бойових дій у конфлікті, до якого вони аж ніяк не причетні.

Із наближенням зими перед цими незахищеними людьми постає ще одна проблема — промерзання осель. Повне знищення джерел засобів для існування призвело до того, що люди не в змозі оплачувати рахунки за комунальні послуги, а тому їхнє село відрізали від газопостачання з Маріуполя. І досі особи, відповідальні за ухвалення рішень, зостаються байдужими до закликів відновити газопостачання. Є безліч тих, хто готовий захищати свою країну, а от тих, хто готовий захистити найбеззахисніших жителів цієї країни, здається, набагато менше.

Коли три тижні тому ми виїжджали з Пікуз, я гостро усвідомлював, що ми залишаємо беззахисних людей, які стали жертвами непримиренності не зі своєї вини. Наші патрулі регулярно відвідують Пікузи, принаймні за будь-якої нагоди, коли озброєні особи не перекривають їм доступу.

Однак дрібка жителів, які ще залишилися в Пікузах, як власне й у багатьох інших населених пунктах уздовж лінії зіткнення, зосталися на самоті, покинуті й забуті, віддані на поталу озброєним особам і військовослужбовцям, які відмовляються виконувати досягнуті угоди. Жителі благали розвести сили й засоби, відвести важке озброєння. Сторони погодилися і запевнили, що зроблять це, ба навіть більше — заявили, що вже виконали обіцяне. Проте трагедія, що радше нагадує глумливий фарс, триває.

І щоразу, повертаючись до Києва, знову розумієш — це справді інший світ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво