Мистецтво гір - Соціум - dt.ua

Мистецтво гір

18 липня, 2014, 18:10 Роздрукувати Випуск №26, 18 липня-8 серпня

Матриці культури можуть як наближати модель до Світу, так і віддаляти від нього, що, власне, нині ми і маємо.Тільки нова технологія, спосіб мислення зможуть урятувати цивілізацію, бо побудують докорінно нову модель Світу.

 

"Всяке мистецтво м ає на меті привести до порядку певну розхристану у житті людину".

Лесь Курбас

У горах нині найцінніша пора. Роботи надзвичайно багато. І кожна робота повна. Вона спирається на минуле, його досвід, але спрямована в майбутнє. Нині — косовиця. Скошена трава не буде споживатися тут-таки. Вона спершу висохне, а потім ляже в копиці. І тільки взимку піде на корм худобі. Але косарі вдосвіта, поки ще луки вкриває роса, стають до роботи. По росі коса блискавкою скаче під ногами. Трава в такій порі найсоковитіша.

Я гуляю лугом і вдихаю несамовиті пахощі молодих покосів. Птахи своїми співами доповнюють цю урочисту симфонію світла, запахів і звуків. Пустотливий вітер, як вправний диригент, додає до неї гомін лісу й передзвін водограю в яру.

Голова починає паморочитися, і навіть не втямиш від чого — чи то від сонця, що пече в потилицю, чи то від бджіл, які навівають тут, у Карпатах, мотиви далекої нірвани Сходу. Цієї миті на полонині об косу вдаряє мантачка, і я зупиняюся на межі акустичного міражу.

Аби схаменутися, нахиляюсь, піднімаю стеблину конюшини, нюхаю її і пробую на смак. Краплинки солодкого нектару лоскочуть кінчик язика. Нотка гіркоти доправляє мене у спогади дитинства. Я пригадую такі ж спекотні дні у поліському селі, в лузі, серед кагатів торф'яних кар'єрів. Череда корів дрімає після ранкової паші, а ти, користуючись моментом, поки вони не йдуть робити шкоду, вигадуєш, як би це дістатися до води й скупатися.

"Курочка чи півник?" — з якогось іншого життя виринув забутий дитячий спогад.

Мандри в давнє минуле обернулися несподіваним запитанням: "А коли ж це я востаннє гриз травинку?". У пошуках відповіді повернувся в декорації міста й умить протверезів — і таке враження, ніби ніколи в губах у мене не було стеблини трави. 

Згадав про свою вчорашню розмову з вуйком Дезьом. Я йому щось налаштовував у телефоні, обіцяв наступного разу привезти новий, а він переконував: "Добрий і той, що є, досить і такого в моїх потребах. Він зазвичай стає мені в пригоді, коли хтось з туристів стрибне на Ціп, і про це потрібно дати знати рятувальникам у долині".

Я вмовляв вуйка: "Тепер у телефонах стільки всіляких можливостей, що й сам не про всі знаю". Коли почав розказувати про їхні переваги, помітив в очах Дезийдерія Васильовича гірку усмішку. Вирішив зупинитися, аби не потрапити на кпини, як це бувало вже не раз. Але вуйко, щоб я не образився, пояснив свою оцінку моїх намагань: "Запам'ятай, у горах чоловік зранку встає і йде до худоби. Потім обходить обійстя й планує, що за день потрібно зробити, і згадує, з ким має зустрітися у спільних справах.

У місті чоловік іде на роботу, слухає начальника, а потім згадує, що сьогодні вівторок і в домоуправлінні приймальний день у паспортистки.

Ніби і там, і там у людини однакові клопоти. Але в горах чоловік усе робить серед подарованого людям, а в місті — те, що вигадане людьми.

Тому те, без чого ви вже не можете дати собі ради в місті, тут, у горах, втрачає своє значення, бо воно вигадане".

Я пригадую, як учора здивувався такому простому, але повному поясненню всього, що мені допікало останнім часом: "Ми живемо у вигаданому світі й залагоджуємо вигадані собою ж клопоти". А ще гірше — клопоти, нав'язані чиїмсь збоченим уявленням про сенс життя. І цей хтось каламутить життя мільйонів людей.

Мені стало терпко в роті. Сік від конюшини, яку я щойно жував, з солодкого став гірким і почав "в'язати" губи й язик. Я його проковтнув, аби не плювати під ноги на полонину.

А може, це й не сік?

Вже у Вижниці, у маршрутці на Чернівці, пригадую нашу бесіду з вуйком і думаю, як же небагато, за мірками міста, йому треба. І, коли намагаюся перелічити ці речі й обставини, спливають у пам'яті слова, які приписують Пікассо. В нього якось спитали, чого б він хотів, і художник відповів: "Я хотів би жити, як бідна людина, але з грошима". "Гроші" вуйка Дезя — це подарований йому безмежний світ, яким він вдячно послуговується. І мені на думку спадають слова Дезийдерія Васильовича, якими він визначив щастя: "Щастя — це, коли можеш мати те, що хочеш".

Пікассо казав про те саме: у бідної людини скромне, але правдиве "хочу", а гроші при цьому забезпечують "можу" отримати "маю".

Як усе просто.

То чому ж з'являються негідники, які нав'язують мільйонам людей криваві, вигадані з хворої голови, рольові ігри

Це все — Місто, страхітливий покруч цивілізації. І не просто Місто, а ще й конкретне місце, яке вбило Пушкіна, роз'ятрило душу Гоголя, спричинило жахіття Достоєвського і втілило все у фантасмагорію кривавої революції, сюжети якої тривають і понині. Вигадка тирана-царя, що затьмарює свідомість народів протягом десятків поколінь, втілена на цвинтарі неприкаяних душ своїх будівничих.

Та й узагалі: ми в місті вже самі не знаємо, яке воно — наше "хочу", бо наші бажання нав'язані нам його збоченою доцільністю. Свої права — наше "можу" — ми делегували чиновникам і тепер викуповуємо їх у бюрократів за хабарі. Відтак наше "маю" виявляється чужим, бо насправді ми його не хотіли і, до того ж, не здобули, а купили за хабар. Це — нещастя мати таке щастя.

У горах, у селі, коли сапаєш картоплю, то знаєш, що будеш її споживати. Коли косиш траву на сіно, то розумієш, що ним годуватимеш худобу і матимеш потім молоко.

У місті ж ми витрачаємо безліч часу на те, щоб дістатися на роботу і з роботи — кому ми його віддаємо? На роботі ми заповнюємо якісь папери, складаємо цифри у стовпчик або стругаємо якусь деталь. Як ця робота кореспондується з буханкою хліба у нас на столі? Так, можна скласти логічний ланцюжок через зарплату, гроші, магазин, який зв'яже ці факти. Але весь цей шлях буде придуманим. І, якщо якась ланка цього вигаданого модельного ряду "випаде", ми можемо реально залишитися "без хліба". Науковці завзято описують ці ряди й отримують Нобелівські премії за вигадки, що забезпечують їхню стійкість і вдосконалення. Наука вдосконалення вигаданого!

Наука як світоглядний помічник людини, що колись забезпечувала їй захист від страхів довколишнього Світу, перетворилася на генератор цих страхів. Ми в місті постійно щось комусь мусимо зробити. Колись вуйко Дезьо казав мені: "Чоловік у цьому житті мусить лише померти". І додавав: "А свої обов'язки він має обирати сам і неодмінно виконувати".

А може, й неважливо, де ти живеш: у місті, в горах чи в селі? Головне — займатися правдивим, а не кимсь вигаданим. Але це правдиве визначати через Світ, а не уявлення про Світ. Шум дощу — це погода за вікном і мокрий комір, а не опція у комп'ютері і кава на столі.

У цьому сенсі Пікассо був правдивий. Тому-то його картини так бентежать нас, мешканців вигаданого Світу. А от Далі — це апофеоз вигаданої моделі, її досконала абсурдність і водночас абсурдна досконалість. Фотографічна точність предметів у Далі жодним чином не кореспондується з реальним, правдивим Світом.

У Пікассо ти часом не можеш назвати предмети їхніми іменами, але відчуваєш, що в них і за ними. Це — як звук дримби в горах: ти не здатен його описати, але розумієш, що так воно і є.

Ці два генії зійшлися на межі між удаваним і дійсним. Але прийшли вони туди з різних боків. Розплавлений час у вигляді деформованого годинника у Далі й атмосферна голубка у Пікассо — про одне й те саме: війна — це злочин проти Світу, хоч би яким він був, удаваним чи дійсним.

Пікассо йшов від Світу, відображення універсуму, а Далі — від моделі Світу, моделі відображення універсуму.

Я намагаюсь якось впорядкувати свої висновки. Отже: є енергетичний універсум, що це — ми не знаємо, навіть не уявляємо. Він є нерозривною і неперервною сукупністю форм енергії, і в ньому немає понять простору і часу. Кожна форма енергії володіє "знанням" про поведінку всього універсуму. Той, своєю чергою, "знає" про стан кожної форми. Це і є властивості нерозривності й неперервності. (Коли ми щось передчуваємо — це і є прояв прихованих властивостей нас як форми енергії.)

Людина, як одна з форм енергії, має унікальну здатність формувати відображення енергетичного універсуму. Це відображення створюється епізодами — така властивість нашого мозку. Саме ця властивість і забезпечує появу в нашому відображенні універсуму понять часу (епізоди створюють послідовність "раніше-пізніше") і простору (кожен наступний епізод відрізняється від попереднього, в ньому щось зміщується). До речі, в абсолютній темноті, де епізоди стають тотожними, людина втрачає поняття простору і часу. 

Відображення енергетичного універсуму ("Бог створив нас подібними до Себе") ми й визначаємо довколишню дійсність — Світ. Цей Світ людина пробує пояснити ("Але дозволив нам бути собою"). Так з'являються моделі Світу.

Багатство моделі визначається культурою, її матрицею. Що більше інструментів у матриці культури, то повніше й багатше модель відображає Світ. Але такі матриці можуть як наближати модель до Світу, так і віддаляти від нього, що, власне, нині ми і маємо. При цьому наше уявлення про Світ починає руйнувати сам Світ. І техногенні катастрофи, екологічні катаклізми, війни є прямим тому підтвердженням.

Швидше за все, вихід із цієї кризи, з цього протистояння лежить уже не в нових технологічних версіях, які спираються на ресурсне вичерпання Світу. А тільки нова технологія, спосіб мислення зможуть урятувати цивілізацію, бо побудують докорінно нову модель Світу.

У кишені подав голос телефон, мене гойднуло — не відразу зрозумів де я. Лише глянувши у вікно маршрутки, прийшов до тями. На узбіччі старий дід на довгому мотузку пасе корову.

Він дивиться кудись у бік липового гаю, де за церквою вже тече Черемош, а за ним починаються гори. Я переконаний, що цей дід про дорогу знає все: хто, куди і в якій потребі зараз по ній їде чи йде пішки. У мене таке враження, що він був тут завжди, і тільки його присутність тримає все в осмисленій дії. А без діда та його корови, що пасеться на довгому мотузку, все давно розпалося б. Дід добре знає, що сусіда, який проїхав повз нього годину тому, вже в Чернівцях, а туристи, що подорожують місцями хасидів і мандрують з Вижниці на Садгору, щойно дісталися Чорториї і розпитують у його небоги, як знайти хату Івана Миколайчука. Так було завжди: людина і дорога, яку вона обирає.

А що коли це і є та шукана технологія мислення, яка знову об'єднає розхристаний ресурсною доцільністю Світ, і нове — це лише старе забуте мистецтво людства.

Людина пасивна при відображенні універсуму (явленні Світу) і стає активною при побудові його моделі. Конфлікт між ними стає конфліктом усередині самої людини, і він може виявитися фатальним, що ми й спостерігаємо.

Мистецтво має стати новим способом мислення і новою технологією дії, які впровадять злагоду між Світом та уявленням про нього. Мистецтво — це гармонія всередині людини.

Основою такого мистецтва є любов як беззастережна довіра до Світу, що його людина намагається пояснити.

На скло вікна маршрутки впали перші краплі дощу і почали прокладати по ньому непевні рівчачки. Їх нахил указував напрямок нашого руху. Попереду були Чернівці з його принадами й забавами, клопотами й страхами. А на узбіччі дороги біля Вижниці залишався чи то символ, чи то образ: старий дід, який на довгій мотузці пасе корову під дощем. За мить я усвідомив, що він — послання, але звідки: з минулого чи майбутнього?

Краєвид за вікном потонув у потоках дощу на склі, все втратило свої обриси, і я зрозумів: він є і символом, і образом одночасно, тому що цей дід — вічний, бо є зв'язком між горами і дорогою, дійсним і вигаданим".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво