Марс атакує!, або Як вернутися з війни - Соціум - dt.ua

"Марс атакує!", або Як вернутися з війни

18 грудня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 18 грудня-28 грудня

Для багатьох демобілізованих війна вже закінчилася. Але проблеми зі здоров'ям та відстоюванням прав на адекватне лікування тривають. Про те, як отримати психіатричну й психологічну допомогу воїнові, котрий постраждав на фронті, кореспондент DT.UA розмовляв з відомим українським психіатром, професором Анатолієм Чуприковим.

 

Воїни, які не так давно залишили поля боїв, розповідають, що дехто з їхніх бойових товаришів божеволів: траплялося, підривалися вночі з автоматом напереваги й криками "Сепари наступають!". Здорові хворих в'язали і відправляли в найближчі шпиталі — рятували свої життя. Для багатьох ці випадки перейшли у фронтовий побут. Отож і серед своїх не розслабишся. 

Прифронтові шпиталі та лікарні переповнені воїнами з розхитаною психікою. Але на війну призивають усіх: і з туберкульозом, і з кістою головного мозку, і з іншими тяжкими діагнозами. Чи несуть відповідальність психіатри у воєнкоматах за психічно хворих призовників, яких вони послали війну? За їхні життя, за життя інших воїнів? За наші перемоги, зрештою? 

Очевидно, "Марс атакує!" насамперед наше Міноборони. І воно, і Генштаб у мирних умовах, коли війни "ніщо не віщувало", мали б бути готовими як у плані військової доктрини, компетентності військового керівництва, так і в плані забезпечення армії, військової медицини та професіоналізму лікарів у військкоматах.

Для багатьох демобілізованих війна вже закінчилася. Але проблеми зі здоров'ям та відстоюванням прав на адекватне лікування тривають. Про те, як отримати психіатричну й психологічну допомогу воїнові, котрий постраждав на фронті, кореспондент DT.UA розмовляв з відомим українським психіатром, професором Анатолієм Чуприковим

— Анатолію Павловичу, від багатьох я чула, що на огляді у військкоматі психіатр ні про що їх так і не запитав…

—Мене це не дивує. Мушу сказати, що психіатрами у військові комісії в областях завжди відправляли фахівців, котрі були не потрібні у стаціонарному й амбулаторному середовищі. Їх позбувалися, так би мовити.

Роботу цих комісій слід перебудувати. Але тепер, на хвилі військового підйому, психіатри бояться щось заявляти про своїх колег-невдах, тим більше що військкомати вимагають усе нових солдатів.

— Яка відповідальність психіатрів за життя та здоров'я психічно хворих людей, котрих вони відправляють на фронт, а також за життя і безпеку бойових товаришів, що опинилися з ними поруч? 

— Психіатри, які мобілізували хвору людину, можуть легко послатися на одну хитрість. Річ у тому, що деякі психічні розлади впродовж двох-трьох хвилин знайомства з призовником не розкриваються. Для діагностики психічного стану призовника потрібно більше часу — хоча б півгодини, аби прогнати його по тесту, побачити стиль його мислення. У такому разі кількість виявлених підозрюваних на психічний розлад, звісно, зросла б. І все-таки деякі психічні розлади люди приховують. Виявити їх практично неможливо. Вони проявляються спонтанно, тільки в екстремальних ситуаціях, і стають небезпечними не тільки для такої людини, а й для оточення.

Тому, мушу сказати, психіатрів зазвичай не карають. Вони легко можуть порозумітися з колегами. Тим більше що перебіг багатьох розладів хвилеподібний. Приміром, людина приховала, що лежала в психіатричній лікарні. Психіатр бачить її у стані певної ейфорії, життєрадісності. Вона йде на війну захищати свою сім'ю, країну. І медик охоче посилає її туди, а там вона впадає зовсім в інший стан, який називається депресією, а часом — у стан з галюцинаціями та маренням.

Отож несумлінному лікареві не важко буде переконати комісію, що прийде з перевіркою, і та з принципу корпоративності волітиме захищати колегу. 

— А ви за те, щоб відкрито визнавати судові помилки психіатрів?

—Звісно. Психіатр — лікар, і за свої лікарські помилки він може нести адміністративну або кримінальну відповідальність. Але, навіть коли б я знав, що в конкретній районній комісії працює психіатр-непрофесіонал, мені було б важко звинуватити його. Отож я обвинувачую систему у безсистемності. 

— Що ви можете сказати про набуті психічні захворювання воїнів?

— ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) — це набуте психічне захворювання. Обсяг його симптомів, їх кількість, виразність, вплив на особистість та її здатність адаптуватися — це вже клінічний феномен, який повинні лікувати фахівці. У сім'ї хворого на ПТСР — скандали на межі розриву: його ніхто не розуміє, він змінює місця роботи, практично не працює й не заробляє, часто опускається на саме дно, вдаючись до алкоголю або наркотиків.

Окремі симптоми ПТСР, з якими теж слід боротися, можуть бути в осіб, котрі побували на війні. Але найчастіше стан учорашнього воїна ніби субкомпенсований. Тобто він може жити з цим, боротися за себе й свою сім'ю, не провокуючи ситуацій, небезпечних для нього та оточення. 

Більшість цих людей ніколи не прийдуть до психіатра. Але психіатри зобов'язані брати в їхньому житті діяльну участь, і їхня допомога має бути відокремлена від психіатричної лікарні та психоневрологічного диспансеру. Для лікування пограничних станів у воїнів необхідно вибудовувати лікувальні установи поза системою охорони здоров'я. 

В Америці ветеранство — сфера, яка працює під Міноборони, у підвідомчих йому лікувальних установах можуть трудитися як психіатри, так і мобілізовані військові психологи. Наше Міноборони, створивши лікувальні установи для ветеранів, може використовувати допомогу кафедр психіатрії по всій країні. Психіатри вже пишуть рекомендації до цього, але системи поки що немає. 

До того ж у воїнів діагностується далеко не тільки ПТСР. У лікувальних установах є люди з серйозними психічними розладами. Крім того, є так звана схильність до деяких психічних розладів. Діагностувати її нині неможливо. Навіть якби ми знайшли ген шизофренії й повсюди перевіряли в людей ДНК, то виявилося б, що серед осіб із такою підозрілою ДНК — безліч свідомих громадян, які чудово соціально адаптовані, працюють, мають сім'ї, беруть участь у політичному житті суспільства тощо. 

Тобто психічний розлад досить часто може виявитися в особливих обставинах, якими є, наприклад, армійська муштра, казарма, війна. Тому слід бути насторожі. 

Держава повинна мати спеціалістів, здатних це діагностувати, щоб підхопити людину, котра добровільно пішла на фронт, і не дати її психіці розвалитися. Хвороба ніби мінімальна, але в особливих умовах подесятеряється, і людина повертається з фронту з розвалом психіки. Повернення у стрій психічно здорових людей не відбувається. Тоді як у мирному житті, підлікувавшись, людина могла б залишатися цілком при здоровому розумі й роботящою, — а так вона звідти випадає. 

Тим часом спеціалісти знають, що соціальна затребуваність інколи може позитивно позначатися на психічному стані хворих. Наприклад, відомо, що під час Другої світової війни на полях боїв зустрічалися психічно хворі, які приховували факт знайомства з психіатрією. Вони доблесно воювали, а повернувшись додому, дзвенячи орденами й медалями, знову потрапляли під опіку лікарів у зв'язку з загостренням хвороби.

— Чи можна прийти з війни інвалідом, маючи мінімальний посил до психічного розладу?

—Можна, якщо в людини є до цього генетична схильність. Воєнна травма здатна проторувати шлях генетично обумовленому захворюванню. Але таке буває рідко.

— Я, взагалі, виступаю за жорстку селекцію потенційних воїнів. Вважаю, що армія має бути професійною. І воїни всередині своєї спільноти не повинні піддаватися ризикам, пов'язаним із перебуванням там як психічно хворих людей, так і хворих на туберкульоз, інфекційні захворювання, яких відібрали в армію некомпетентні і безкарні лікарі.

—Відомо, що з початку АТО лікарів призовних комісій пресують воєнкоми, які за невиконання плану мусять відповідати перед начальством. У таких умовах "дефектура" можлива. Всі попередні президенти України свідомо ослабляли Міноборони, зокрема медичне забезпечення. Тож очікувати накопичення в цьому відомстві чудових менеджерів не випадає. Тому розмова про селекцію — "високий штиль". Хто її проводитиме? Кому дадуть повноваження? 

— Ви казали, що в європейських країнах психічно хворих людей медикаментозно лікують безплатно, оскільки вони не завжди у змозі заробити на своє лікування. Але доки на державному рівні немає адекватного механізму відбору психічно здорових воїнів, то лікування психічно хворих, котрі втратили на фронті працездатність, і реабілітація умовно здорових обійдеться українському бюджетові як фінансування ще одного АТО. Чи доцільно це? І як зробити це по всій країні?

— Є положення, що психічно хворі люди, котрі перебувають на обліку, мають забезпечуватися безплатними психофармакологічними препаратами. Але чим далі від столиці, тим гірший із цим стан речей. Пропонуються морально застарілі препарати з великою кількістю побічних явищ. У психіатричних стаціонарах родичі або самі хворі, аби підтримати пристойне існування установи, платять "благодійний внесок". Це абсолютно не схоже на ситуацію в наших західних сусідів. Наприклад, в Угорщині хворий отримує в аптеці сучасні дорогі препарати за рецептом психіатра безплатно. Якщо ж такий рецепт виписує терапевт, то сплачується 50% вартості.

Медикаментозне, лікувально-реабілітаційне забезпечення потерпілих у бойових діях обов'язково слід продумати так, щоб вони найменше замислювалися над вартістю тих чи інших медичних послуг.

— Як, на вашу думку, має відбуватися медико-правова процедура присвоєння колишньому воїнові інвалідності із психічного захворювання, отриманого саме на фронті?

—Така процедура відпрацьована, але несподівано серйозною перешкодою для її здійснення є відсутність у багатьох учасників бойових дій належних документів. Учасники добровольчих з'єднань, на жаль, найменше думали про документальну фіксацію своєї участі в боях. Тепер ця ситуація веде до збільшення кількості людей, котрі збирають милостиню. 

— Не всі чоловіки мають психологію воїтеля. Для багатьох випробуванням стає як сам фронт, так і повернення до умовно мирного життя. У результаті, далеко не мирний соціум отримує громадян, яким життя й цінності чоловічої спільноти на війні зрозуміліші, ніж усе мирне буття з його устроєм. І саме суспільство має пережити світоглядну кризу та катарсис, щоб оцінити досвід і біль воїнів.

—Війна змінює людину, переформатовує її свідомість, як стверджують американські військові психологи, назавжди. І це повинен кожен із нас розуміти. "Прийти з війни" не можна, якщо тобою не займаються психологи й не допомагають тобі повернутися. Продовжувати нести в собі війну — небезпечно для психології людини та суспільства.

Багато воїнів після повернення з ностальгією згадуватимуть фронтове братство, його побут і те, що він був зрозумілий і немудрящий, а життя — спрощене. Деякі особливості психічної діяльності людини в бойових умовах мають винятковий характер — це страх перед загибеллю і бажання знищити противника — як відродження певних глибинних мотивів поведінки, даних нам природою. Оживлення цих мотивів — благо для воїна, для перемоги. Війна редукує рефлексію. Воїнові властиве спрощене сприйняття соціуму (тільки чорне або біле, без нюансів), нерозуміння цивільного життя, на фронті рішення за нього приймає командир. Проявляється прагнення до групування з однодумцями й протестна поведінка щодо тих, хто хоче змусити тебе жити інакше. 

Про це ми завжди боялися говорити, але воєнні дії, через які пропускають нині багатьох наших чоловіків, працюють досить енергійно, і ми можемо спостерігати знайомих, людей, котрі відвоювали, якими вони були і якими стали. В окремих очевидне повернення в підлітковий вік. На жаль, війна залишиться з ними, і нам усім доведеться з цим жити й намагатися допомагати таким людям. Країна не повинна відвертатися від них.

В Америці є усталена система патерналістської допомоги ветеранам. Американський військовий психолог Френк П'юселік недавно розповідав нам про систему, яку нам слід перейняти. Про те, що військовий контингент, котрий прибув із місць бойових дій, за наказом залишається в казармах, додому солдатів не відпускають. Таку практику запровадили в Америці вже після Іраку й Афганістану. Від двох до чотирьох тижнів солдати, які відвоювали, проходять у казармах психологічну реабілітацію. 

Для психіки нашого солдата така практика незвична, він скаже: "Я не псих, я побіг додому, до дітей". А системи в нас немає. Цим треба керувати, не очікуючи проявів відповідальності від бійців, які самі почнуть шукати фахівців у сфері психологічної реабілітації. 

Френк П'юселік має рацію, але він зовсім не враховує українських реалій: наших злиднів і неможливості організувати все так, як це зроблено в Америці. У США працюють 150 шпиталів для ветеранів, у яких передбачено і психологічну реабілітацію. І ще майже 600 клінік та амбулаторій. Усе оплачує держава. В нас таке уявити поки що неможливо. Одна надія — на психологів-волонтерів, але їхніх сил замало. До того ж особливості нашого менталітету: солдатові зі ЗСУ, зокрема й кадровому, що звик до зброї, потрібна одна психотерапія, а добровольцю, який усе ще палає бажанням перевернути добру половину України, — інша. Потерпілим же внаслідок цієї війни потрібна зовсім інша психотерапія. 

Одна з найбільш масових можливостей надання допомоги ветеранам (яку ми можемо впровадити негайно) — їхні власні групи взаємодопомоги. Зустрічаючись, співпрацюючи, ділячись життєвим і бойовим досвідом, ветерани почуватимуться комфортно у своєму середовищі. Головне, їм потрібно знати: виговоришся — допоможеш собі. У нас групи взаємодопомоги ветеранів — справа добровільна. Однак Міноборони мусить підтримати такі групи: адже оренда приміщень, інформаційні можливості — все це потребує вкладення коштів.

— Але в суспільстві вкрай низький рівень довіри до Міноборони.

— Настав час змінюватися і Міноборони, і ставленню суспільства до нього. Наша армія і в мирний час тримала першість, порівняно з іншими арміями, щодо суїциду. Так, у 90-тих минулого століття на
100 тис. військовослужбовців в Україні припадало 300 самогубств. Це дані відомого психолога А.Моховикова, який вивчав ситуацію серед військовослужбовців в Одеському окрузі. А ось серед морпіхів США три випадки суїциду на
100 тис. чоловік — уже підстава для впровадження державних програм із запобігання самогубствам.

Разом зі зниклими безвісти Америка втратила у В'єтнамі близько 60 тис. солдатів. Самогубств же після війни було також 60 тис. Це тривожний сигнал для нас. Ми втрачатимемо колишніх солдатів, які віддадуть перевагу смерті перед життям. Звісно, ми не програвали чужу війну, як це було в американців, і осуджувати воїнів у нас не будуть. Але, повернувшись до мирного життя, страждаючи від наслідків ран та контузій, вони можуть не знаходити розуміння з боку роботодавців, які апріорі вважають учорашніх солдатів дратівливими, такими, що не вміють ладити з людьми, тому відмови у працевлаштуванні будуть під яким-завгодно приводом. Розпадатимуться сім'ї, адже наші жінки самі часто бувають запальними й нетерпимими. Якісь солдати питимуть і куритимуть різну гидоту. А спілкування з обивателями інколи ставить тебе в такі конфлікти, що, не вміючи їх вирішувати, ти мимоволі почнеш вдаватися до відомих тобі способів релаксації, заспокоєння. 

Навіть якщо до вчорашнього солдата у шпиталь приходить психолог і працює з ним два-три тижні, завтра колишній воїн їде до себе в Чернігів, Житомир або ще далі, і там його ніхто не підхоплює. Повторюю, потрібні якісь медичні центри, знову-таки — по лінії Міноборони. І потерпілі, зокрема і з наслідками ПТСР, теж мають отримувати допомогу. 

В Америці є й Національний центр із ПТСР, крім розгалуженої мережі медичних установ, де воїнам надають і психіатричну, і психологічну допомогу. Наше суспільство теж гостро потребує такої системи під егідою Міноборони, і вона мусить охопити всю країну.

"Тримати мир" і "норму психічного здоров'я" 

Голова Товариства ветеранів АТО юрист Кирило Сергєєв (упродовж травня—серпня 2014 р. воював в "Айдарі", був командиром взводу) вважає, що убезпечити здорових від хворих (бо на фронті озброєні всі) і зберегти останнім "свою норму здоров'я" можна доволі просто. Треба лише забезпечити компетентну психіатричну селекцію призовників, а також психологічне тестування на предмет того, який вибрик може втнути психіка бійця в екстремальних для нього умовах фронту. Адже відстала військова система, що не утримує ні в якій "нормі здоров'я" ні війну, ні нинішню подобу миру, не дає права бойовому командирові ЗСУ відправити неадекватного бійця з частини. 

"Насправді проблема набагато ширша, ніж психіатри у військкоматах. Її суть у тому, — каже Кирило Сергєєв, — що відповідальності за призов у військкоматах як такої не несе взагалі ніхто. А там, де немає відповідальності, держава не контролює процес.

Мені складно говорити про приклади, коли у військові частини приходять солдати зі зламаною психікою. Найчастіше вони приходять нормальними. Але на війні психіка ламається. Тому тут питання хіба що в необхідності тестування на психологічну стійкість, щоб визначити, наскільки солдат здатен витримувати екстремальні явища, "всередині" яких перебуває.

Люди на війні справді змінюються. На солдата впливають не тільки психологічні чинники (смерть, кров, ризик втратити життя, звуки вибухів тощо), а часто й фізіологічні — контузії, травми, які можуть призвести до психічних захворювань.

Траплялося, що солдати з перших днів на фронті виявляли неадекватні реакції на подразники війни. Пізніше з'ясовувалося, що в них давні травми голови, і такі потрясіння їм взагалі не можна переносити. Але у військкоматів — плани. А звичайна, хоч і серйозна травма, якої призовник зазнав давно, не є підставою для того, аби визнати його непридатним. Ось і затикають дірки такими бійцями, адже все "законно". А цей боєць сходив на один-два бойових виїзди, наштовхнувся на подразники, яких у мирному житті ніколи б не знайшов, і в нього починаються проблеми з психікою.

А проблеми ці часто й до смертей можуть призвести. Адже випадків загибелі солдатів від рук своїх же на війні було чимало, — у солдата дах зірвало, і він розстріляв свого побратима… Такі приклади можуть у кожному секторі навести.

У добровольців це питання вирішується простіше: побачив командир, що в бійця проблеми з психікою почалися, відібрав зброю й відправив додому. В армії так діяти не можуть, там обов'язково має настати наслідок, аби хоч у шпиталь відправити психічно хворого бійця.

Ось чому цю систему слід ламати впровадженням гнучких правил, залишаючи за командиром право відправляти бійця з частини для проведення психіатричної та психологічної експертизи.

Що стосується ротних психологів, вони потрібні. Але… 

1. Їх слід заздалегідь підготувати на три ситуації — роботу з солдатами в бою (мотивація, допомога у виявах паніки та боягузтва, що означає підкорення страхові) і діагностику бійців, психологічний стан яких не дозволяє їм продовжувати участь у бою; роботу з солдатами поза боєм (виявлення депресій, допомога в подоланні наслідків травм, виявлення тих, кому краще замінити бойову частину на тилову); роботу з солдатами перед демобілізацією (пояснення симптомів ПТСР, підготовка до сприйняття мирного життя, виявлення тих, кому після повернення знадобиться контроль психіатра). 

Готувати ротних психологів до цього треба якісно й окремо, адже такої школи в Україні немає, і навички ці досить індивідуальні — у мирній практиці їх не отримати, а на війні часу й можливості шукати літературу в них не буде.

2. Визначити, що ротний психолог не бере особистої участі в бою, інакше ви його звідти потім не заберете, і досить швидко із психолога він перетвориться на пацієнта. Його місце — десь поблизу мобільного санпункту, за два-три кілометри від місця бою. Тобто поруч, але не в самому бою.

3. Надати їм офіцерське звання, інакше авторитету серед солдатів у них не буде.

4. Запровадити обов'язковий огляд у психолога кожного солдата, хоча б раз на один—три місяці. Добровільно до нього ніхто не прийде. А при обов'язкових консультаціях він зможе прихилити до себе солдатів, переконати їх не боятися й не зневажати його. Надзвичайно важливо отримати можливість переконати особовий склад, що добровільно відвідувати психолога — це нормально й навіть корисно.

Професійні психологи на фронті потрібні, але це має бути не просто штатна, а конкурсна посада. Або обов'язкова, приміром, для переходу в якусь практику на кшталт "Пройди рік АТО". Інакше ніяк. Адже, чесно кажучи, я не впевнений, що в Україні знайдеться вдосталь психологів, які добровільно зголосяться працювати на всі роти, що є".

Чиновницький абсурд 

Щоб дізнатися, яким чином болісна й жива проблема інвалідизуючих психічних захворювань українських воїнів пройшла співзвучні їхньому болю державні "регістри", довелося надіслати редакційні запити в Міноборони, Мінздоров'я, Мінсоцполітики та Пенсійний фонд. Відповіді, що надходили впродовж місяця, за рівнем насиченості абсурдом цілком можна розмістити на різних "поверхах" і "рівнях" кафкіанского "Замку". 

Міноборони: "Статистичні дані щодо психічних захворювань учасників АТО є інформацією для внутрішнього використання. Питання відповідальності лікарів, які входять до складу ВЛК військових комісаріатів, належать до відповідних компетентних органів Міністерства охорони здоров'я. Медичне забезпечення військовослужбовців Збройних сил здійснюється безплатно в установах охорони здоров'я Міністерства охорони здоров'я України".

Мінздоров'я: "Для воїнів-добровольців за наявності ознак інвалідності група встановлюється від загального захворювання, але на сьогодні розробляється механізм встановлення причинного зв'язку захворювань і ушкоджень, що призвели до інвалідності, з участю в бойових діях на Сході України у складі добровольчого батальйону".

Мінсоцполітики: "Оскільки на даний час особи, які є резервістами, не мають права на призначення пенсії по інвалідності за нормами Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", питання призначення пенсії може бути вирішене за нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" або за нормами Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам". 

І безпосередньо про психологічні розлади: "На даний час Державним бюджетом на 2015 р. передбачена бюджетна програма "Заходи щодо психологічної реабілітації постраждалих учасників антитерористичної операції". Загальні витрати становлять 49 997,2 тис. грн".

(І згадався мені круглий стіл у комітеті ВР з участю Л.Денисової, на якому бійці кричали, що не зіштовхувалися у "практиці своїх психологічних розладів" із єдиним стандартом надання психологічних послуг, і погрожували "віджати" старий радянський санаторій, аби запросити туди психолога-реабілітолога з Ізраїлю "воюючої країни"). 

Пенсійний Фонд: "Станом на 01.11.2015 г. пенсії по інвалідності призначено 1084 учасникам антитерористичної операції (АТО), середній розмір призначених пенсій — 2688,99 грн. При цьому вид захворювання (психічне, кардіологічне, неврологічне, онкологічне тощо) не впливає на розмір пенсії". 

Прокоментувати чиновницькі відповіді DT.UA попросило Героя України, народного депутата, заступника голови комітету ВР у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників АТО та людей з інвалідністю Юрія Шухевича. "Насправді ці відповіді, безумовно, є "відмазками", — висловив він свою думку. — Приміром, попри визнання за добровольцями всіх прав, навіть мобілізовані нині мають проблеми зі встановленням статусу учасника
бойових дій.

Людям, котрі отримали психічне захворювання на війні, потрібна зайнятість, до того ж на нормальному ринку праці для людей мирних і військових, а не в якихось "резерваціях для героїв". І держава повинна їм це забезпечити, оскільки самі розумієте, в яких умовах воїни захворіли. 

У психічних захворюваннях наших воїнів держава винна ще більшою мірою, ніж просто в пораненнях, бо поранення — це війна, а психічні захворювання — це умови, які держава створила воїнам на фронті. Щоб змінити систему, дати цим людям заробити, ресоціалізуватися, і щоб це відбувалося не формально — потрібні державні реабілітаційні центри, які б лікували й реабілітували хворих воїнів. І тоді багатьох можна було б повернути до нормального життя". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво