Маріупольська сюїта

У кожного міста є своя музика. Своє неповторне звучання таких собі невидимих повітряних арф, котрі визначають його характер. В етнопсихології заведено вважати, що ландшафт і клімат визначають і формують характер місцевих жителів. Але рукотворні споруди (або те, що від них залишилося) мають свою енергетику намірів, насичену сподіваннями будівельників та драмами багатьох поколінь попередніх і нинішніх мешканців.

Крім того, в суспільстві завжди існує міфологічне сприйняття місця, особливо такого, про яке більшість знає небагато. Це сприйняття, пов'язане із завищеними або заниженими очікуваннями людей, завжди формується під впливом громадської думки. Байдуже - за чи всупереч.

Маріуполь раніше перебував десь на периферії масової свідомості більшості українців. Як одне з безлічі поселень із грецькою назвою, яких повно по всій Україні, аж до її західного кордону. Переважно це невеликі містечка й селища.

Зрозуміло, я насамперед маю на увазі те, що багато років називаю "києвоцентричним мисленням". Це система поглядів Печерського пагорба, сформатованих переважно з допомогою мас-медіа, в яких людина як така, її права та свободи ніколи не були абсолютною цінністю. Цінністю були, по-перше, посада, вона ж - платоспроможність; по-друге, прописка, хоч би як політкоректно її тепер називали.

І Маріуполь-півмільонник, що входить до десятка найбільших міст країни, багато років був заручником ось такого дивного ставлення. Як і його жителі. Взагалі-то, чому - був? Залишається.

Маріуполь недавно прийшов в інформаційний простір великої України в новому образі. Як символ вдалого опору повзучому контрреволюційному заколоту, що переріс у повновагу війну. Війну з Росією та її пособниками.

І це зіграло лихий жарт із подальшою долею міста. "Магічне мислення" українців, яке поколіннями виховувалося на політико-культурних ритуалах, сприйняло знаменитий велетенський національний прапор на міській демонстрації не як символ започаткування опору, а як символ остаточної перемоги.

Якби тут знадобився саундтрек, я б поставив Emerson, Lake & Palmer, їхню рок-н-рольну обробку "Картинок з виставки" Мусоргського. Там є провідна тема, що відкриває сюїту, потім з'являється в ряді зв'язок між картинками-мелодіями і, нарешті, вводить у фінал. За словами Мусоргського, цією темою він зобразив самого себе, що проходжає між роботами покійного друга, художника Гартмана, експонованими на виставці. Повторюючись упродовж сюїти, головна тема постійно змінює свій характер. Вона звучить то спокійно, то напружено, то світло, то скорботно, залежно від того, яким образам відповідає.

І ось у нашому конкретному випадку наскрізна тема Маріуполя звучала б так: "Маріуполь - це острів". Відчуття відірваності, відрізаності від України при тому, що місто продовжує відчувати себе частиною національної суші, - тут наскрізне й повсюдне. Воно варіюється залежно від політичних уподобань, може бути зловтішним або сумним, але в кожному разі - тривожним.

Нехтування інтересами українських "нестолиць" можна було б традиційно списати на звичайне політичне жлобство. Припудрюване для відлякування бліх, як робили середньовічні носії перук замість того, щоб просто помитися. Можна було б списати, якби не війна.

Взагалі, забігаючи наперед: складається малоприємне враження, що для масштабів мислення політичних керівників України останніх десятиліть наша країна занадто велика. І занадто багато в них із нею клопоту.

У кращому разі, підтримуючи ілюзію охайності, вони здатні підмести двір та світлицю для прийому дорогих гостей. І з полегшенням повертаються до звичного буття після їх відбуття.

Це не тільки тому, що після російського обстрілу "Градами" мікрорайону "Східний" до людей ніхто не приїхав. Та людям сто років не потрібні пусті співчуття з телевізора. Ефективність цього з того ж розряду, що й "глибока стурбованість" європейських лідерів.

Приїдьте, подивіться в очі, мовчки потисніть руку, а потім уже дайте грошей.

До речі, матеріальна допомога від держави в Маріуполь надходить, її багато, і вона різна. Та як вона розподіляється на місці й чи розподіляється взагалі - це зовсім інша історія. Сорок тонн гнилих овочів з гуманітарки, виявлених на місцевому ринку, - лише одна з нот у загальному корупційному акорді. Дурість у тому, що центральна київська влада абсолютно не розуміє важливості прямої розмови з людьми, хоча логічніше припустити, що вона такої розмови просто традиційно боїться. Адже природа влади залишилася незмінною.

Задля справедливості слід зазначити, що місто не може прийняти бюджет, оскільки облрада фактично не працює. Бюджет міста неможливо виконати, а, відповідно, і швидко доправити фінансову допомогу неможливо теж.

На місці все це скидається на банальний саботаж. Усі стенають плечима і розводять руками. Найадекватніші люди, готові працювати на благо міста, та й ті, що працюють не покладаючи рук, слізно просять запровадити яку-завгодно форму прямого президентського правління. Але посередники - це наше все.

Маріуполь - гарне місто. У нього є свій шарм, що пробивається навіть крізь корозійні шари іржавої індустрії. У ньому живуть хороші люди, експресивні, небайдужі. У певному сенсі, це типовий південь Європи, якби не повсюдні сліди радянської індустріалізації, що створює враження невдалої навали інопланетян.

У цьому гарному місті міська влада не змогла (чи не захотіла) точно і вчасно систематизувати втрати і збитки людей (саме містян, а не міської інфраструктури), що посилило відчуття загальної незахищеності.

У цьому гарному місті - регулярне пасажирське залізничне сполучення не відновлене за наказом РНБО. Автобусне сполучення ускладнене через пропускний режим і новий блокпост на кордоні Запорізької та Донецької областей. Додайте сюди тривожні чутки про закриття депо і втрату тисячі робочих місць у зв'язку з цим. Ви все ще хочете любити київську владу?

Якнайдурнішим чином реалізована ідея про пропускний режим працює точно так само, як ідеологічна диверсія. Ніхто нічого не знає, ні за що не відповідає, рішення не продумане, апарат на місцях не готовий. Звернень приблизно вдесятеро більше, ніж апарат фізично у змозі обробити, а термін видачі збільшується удвічі-втричі.

Ну й зрозуміло, що де черга, там і купівля місця в черзі й поза чергою. "Ви - укропівське гетто!" - зловтішно шиплять пропагандисти ворога. І що їм відповідати - "Сам дурень"?

Окремою картинкою - донецькі в Маріуполі. Донецьк для містян завжди був власною культурно-економічною столицею, як Львів для західноукраїнців. І це звичайна річ в усьому світі. Тепер донеччани в Маріуполі - найкрутіші українці в місті. На них, хто краще за будь-кого знає, що насправді відбулося в їхньому рідному місті, тепер тримаються у масі своїй і пропаганда, і агітація, і економіка (хоча бізнес, пов'язаний із перевезеннями через Донецьк, паралізований), і волонтерський рух. Та й до оборони Маріуполя вони цілком причетні.

Крім того, Маріуполь - культурне місто. Річ навіть не у фізичних зустрічах з інтелігенцією та волонтерами, щось у ньому є таке глибинне, як в Одесі, тільки своє. Воно аж ніяк не грецьке, бо у зв'язку з цим згадується лише Багрицький із його романтичними "Контрабандистами". І - так: те, що називається малою прикордонною торгівлею, має там етнічні риси теж. Грецький топонім також породжував відчуття сивої давнини і, відповідно, таку собі казковість на кшталт Кітежа чи Шамбали, тому формував билинно-поверхове ставлення, ніби й не дуже серйозне. Можливо, це подих моря чи нещільність забудови, яка дозволяє бачити небо. Треба ще раз приїхати.

Окремим рядком - у місті звучать хороші слова про Таруту і його однодумців На жаль, він не мав красномовства Ляшка або прохідності Семенченка. І те, що він зробив для міста (починаючи з горезвісних бетонних тетраподів, які спочатку перегородили дороги окупантам, залізних плит-слябів у бліндажах, непробивних для "Градів"), залишається за київським кадром. Дуже відчувається, що густої ретуші тут із місця додають його політичні противники. Але без Тарути місто не було б сьогодні українським. І, випереджаючи запитання читачів: мені за цю думку не платять.

Маріуполь - небідне місто з велетенським потенціалом. Воно у змозі годувати армію, яка його захищає. Але для цього треба, щоб закупівлі на потреби армії робилися в них, у місцевих підприємців та підрядних організацій. Мабуть, це надто ефективно, аби бути вигідним для тих, хто рулить армійськими тендерами, - загальноукраїнська проблема, яка потребує вже не громадського осуду, а прокурорського втручання. Хліб для армії, наприклад, возять із Запоріжжя, при тому що в Маріуполі є свій хлібозавод.

"Азовмаш" - додаткове вогнище тривоги. 14 тис. людей, постійні чутки про закриття. Як на мене, щоб припинити раз і назавжди цей сором'язливий петинг із олігархами, його слід націоналізувати й розгорнути там центр оборонної промисловості. Але уряд на слово "Азовмаш" відразу перетворюється на трьох індійських мавпочок - не бачу, не чую, не скажу. Тим часом попит на гуманітарку, цілком очевидно, зростатиме, багато хто опиниться за межею бідності без особливих шансів на повернення. А ліки й маршрутки - часто дорожчі, ніж київські.

"Рошен" закритий у Маріуполі, але працює в Липецьку, - не треба трудитися над антиукраїнськими демотиваторами. У цьому світлі синьо-біло-червоний мікрофон місцевого телебачення - просто дитячий лепет, невинний недогляд.

Інформаційну частину війни в місті програли. Жителі, що постраждали від обстрілу, спочатку сприймали очевидне - дірки від снарядів у стінах своїх будинків зі східного боку. Але, доки Київ збирався з думками, в Маріуполі 4 дні не було бодай якогось чіткого пояснення тому, що відбувається. Під чітким я маю на увазі здатне протистояти московській пропаганді. Бо на четвертий день ті ж люди вже змінили свою думку, вважаючи, що це були спеціальні снаряди, котрі, випущені українською армією з південного боку, в польоті змінили траєкторію й залетіли з півночі. Спеціально, щоб усі подумали на безневинних москалів. Я це чув особисто. Навіщо? Порошенко хоче грошей від Заходу під війну. Оскільки війни немає, він її роздмухує. Мало було йому Волновахи, ось затіяв ще й Маріуполь. Це теж цитата. Чутки про "договорняк" сторін масові. Єдина відмінність - у тому, хто з ким домовляється "злити Маріуполь". Чи то Порошенко з Путіним, чи то Порошенко з Ахметовим, чи то всі разом із Заходом тощо.

Аргументи для цієї ніби маячні знаходяться цілком реалістичні. Будь-яка недомовка, тяганина, простій працюють на користь панічних чуток.

При цьому в місті немає паніки. Маріуполь виглядає дуже достойно, якщо порівнювати, наприклад, картинку й мелодію з Харковом, що так само ледь відбився від сепаратистів. Є напруга, але вона - як під високовольтною лінією: коли прислухатися, чути низьке гудіння. А так більше нічого. Поки що нічого.

Військові виконують свою роботу дуже якісно. Що зараз загрожує Маріуполю, то це відчуття покинутості тими, хто ще недавно палко закликав місто до опору, обіцяючи золоті гори. Це відчуття може перерости в слабину, якою миттю скористаються саботажники. Нерозумно думати, що в місті, від якого до Ростова буквально рукою подати, немає сепаратистської агентури.

Неувага Києва - це гірше, ніж злочин. Це - помилка. Лихий намір швидко викривається, а той, хто помиляється, завжди впертий у єресі, аж до самої гільйотини.

Художник Гартман, якого оспівав композитор, був відомий ще як винахідник псевдоросійського стилю в живописі. У Києва є небезпека створити як модель діалогу з іншими містами України псевдоукраїнський стиль, що однаково буде відкинутий як патріотами, так і тими, хто сумнівається. Скоропадський у мемуарах писав: оперетковістю своєю українська політика зобов'язана тим, що за царя в Росії всю українську культуру, крім театральної, забороняли. І українські демократи сприймали українство виключно через мистецтво сцени. Тому самі ставали лицедіями мимоволі. Схоже, ця оперетковість так нікуди й не поділася. З тією різницею, що на її місце прийшли згодом телевізійні псевдоукраїнські шоу.

Живі люди в живому місті Маріуполі не мають до цієї псевдополітики жодного стосунку, бо вони - і є найсправжнісінька Україна. Яка бореться, протистоїть агресорові, яка думає, творить, працює. Це музика нової України. Її зобов'язані почути в Києві. Інакше там заграють єрихонські труби.