Маріуполь: час нашої тривоги - Соціум - dt.ua

Маріуполь: час нашої тривоги

17 квітня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 17 квітня-24 квітня

Ні, Маріуполь не панікує. Він опирається як може. Будує оборонні лінії. Відновлює розбиті "градами" будинки. Чекає уваги від влади. Приймає гостей. Ходить до школи й дитячого садка. Просить ЗМІ не нагнітати ситуацію.  

 

Літак. Вертоліт. Машина. І ось ми йдемо Маріуполем. Повз десятки рибалок з вудками — пішов бичок. Повз блокпост кольору хакі — прямо на перехресті доріг. Повз долі людей, які тут живуть. Під тягарем невідступної тривоги й очікування, вдивляючись у нескінченний простір моря, з війною, що коле в серце… 

Ні, Маріуполь не панікує. Він опирається як може. Будує оборонні лінії. Відновлює розбиті "градами" будинки. Чекає уваги від влади. Приймає гостей. Ходить до школи й дитячого садка. Просить ЗМІ не нагнітати ситуацію.

Нехай пробачать мені й організатор поїздки — екс-губернатор Сергій Тарута, і міністр освіти Сергій Квіт, і мер Юрій Хотлубей, і ректор університету Костянтин Балабанов, і всі-всі, хто йшов поруч зі мною цього дня. За подальшу неувагу до них. Тому що перші зустрічні маріупольці, які так несподівано відкрилися, вмить переважили всі імена й чини. Заради цих людей, власне, і висадився наш десант у Маріуполі. 

Кожен з них тримає тут свою оборону. І нашу — теж. Учитель історії постраждалої від обстрілу школи мікрорайону Східний; боєць "Азова", зовсім не схожий на більшість знайомих мені 20-річних хлопців; організатор "Оборони Маріуполя", який здогадався, що на війні головне — врятувати правду; активістка-донеччанка, що виїхала з будинку на два-три дні й затрималася тут на рік; студенти-першокурсники університету, які вирішили, що для примирення сторони мусять спершу помовчати, а потім придумати і заспівати якусь спільну пісню… 

…Із цією інтелігентною вчителькою ми зіткнулися на сходах школи після того, як міністр С.Квіт скуштував хліб-сіль, і вся наша велика делегація попрямувала до актової зали спілкуватися з педагогічним колективом. А я так і застрягла на тих сходах…

Валентина ФРОЛОВА, учитель історії спеціалізованої школи I—III ступенів №5
(м. Маріуполь)

— Валентино Олександрівно, яка ваша головна емоція сьогодні? Не тут, у шкільній метушні серед дітей і колег, а вдома, коли залишаєтеся сама і є час прислухатися. 

— Дві емоції — тривога й очікування. На роботі справді все трохи притлумлюється. Ми живемо під пильною увагою преси. Журналісти інформують не тільки Україну, а й місто про те, що відбувається в секторі М. І нам увесь час чомусь говорять по телевізору: очікується наступ. Уранці — очікується, а ввечері — зазвичай скасовується. За що зачепитися надії? Ми ж усі тут — жителі мікрорайону Східний. І діти, і вчителі. Безперечно, після того, що сталося, по-іншому бачимо і війну, і мир. До кінця зрозуміти наш стан може тільки той, хто побував у такій ситуації… 

— А ви де були в той момент?

— Вдома. Збиралася на ринок. Чоловік затримав буквально на 15 хвилин… Усе це бачила з вікна. Як навколо нашого будинку падали снаряди. Потім — дим і палаючі будинки.

 

Коли ми виїжджали звідси на якийсь час, бачила загиблих людей… Було якесь дивне відчуття, наче ти не на землі, а в космосі… Усе розбите, пилюка, скрізь валяється скло… Пригнічений стан. Уранці в понеділок ми поверталися додому. Східний був схожий на вимерле місто. 

У вівторок вийшли на день в іншу школу. Учні не всі прийшли. Але мені здалося, що тим, хто прийшов, разом було легше. З 36 дітей мого класу після обстрілу залишилося в школі 28. Інші й зараз в інших областях України. Пишуть, що хочуть повернутися, але батьки бояться. І ми боїмося. Щовечора лягаю спати і молю Бога, щоб усе було спокійно. 

— Як діти пережили все це?

мариуполь Фролова
Валентина Фролова
Є одна дівчинка з мого класу, яка дуже важко пережила все, що сталося, і категорично не хоче повертатися в школу. Їздить в іншу — на інший кінець міста. З тими ж, хто повернувся, працювали психологи.

— Як ви пояснюєте їм, що відбувається? Хто правий, хто винуватий? Адже сім'ї різні, позиції — теж. У вас досить важка місія сьогодні. Виходить?

— У нинішніх подіях в Україні, неймовірно багато закономірностей. Зумовлених як нашою давньою історією, так і новітньою. Безперечно, після Майдану нова влада припустилася досить багатьох помилок. Ейфорія свободи, піднесення не тільки національного духу, а й націоналізму. Скасування закону про мови — це поспішне й непродумане рішення, яким скористалися сусіди. Але навіть зараз, там, у Києві, до кінця не розуміють, що з нами треба просто розмовляти. Бути щирими, визнавати помилки, пояснювати свої вчинки й рішення. 

— Ви зовсім не відчуваєте щирості?

Ні щирості, ні послідовності. І я думаю, це проблема не тільки Донбасу. Тому що ідеї Революції Гідності, за які на Майдані стояли люди, що вийшли на вулицю, — ключові для розвитку будь-якої держави. Але час і влада їх нівелювали. Я, звісно, розумію, що коней на переправі не міняють, що в нас війна, але уряд повинен глибоко вивчати ситуацію тут, на Сході. 

Та ж таки мова. Усім же давно ясно, що державна — українська. Що національні меншини в регіонах мають право створювати школи й навчатися рідною мовою. І це працює зараз в Україні. Але президент навіщось заявляє, що готовий провести референдум про другу державну мову. Навіщо? Тим більше, якщо відразу додає: "але я упевнений, що народ проголосує за українську". Де логіка? На рівному місці закладено протиріччя.

Усі нинішні перші особи держави стояли на трибуні Майдану. І кожен з нас — прийняв він його тоді чи, з якихось причин, ні, однаково очікує від влади обіцяного. Бо з трибуни лунали важливі й правильні слова. Із цим ніхто не сперечається. 

Кожен політик, президент, гетьман сам собі не належить. Тому зобов'язаний простежувати й продумувати всі свої дії на 20—30 років наперед. Усі свої кроки й реформи. Щоб людям після його реформ було легше. Але в мене таке враження, що в тих, хто прийшов до влади після Майдану, не було чіткого плану дій. 

А тим часом не тільки влада й гетьмани припускаються помилок, а й народ. Я як історик вважаю, що на народі, на суспільстві лежить така сама відповідальність за країну, як і на владі. Кого він обирає, за ким іде, кого слухає… Чи тимчасових правителів, що використовують його як гарматне м'ясо, чи все ж таки здатен розгледіти справжніх лідерів. 

Українці давно мають зрозуміти, що всі наші сусіди — і західні, і східні — протягом багатьох століть намагаються нас розірвати, розтягти на частини. І ми, на жаль, піддаємося. Історія, по суті, нас нічого не навчила. Адже коли розібратися, що нам прості росіяни — хіба вороги? Ні. Хтось нагорі ділить владу, капітали. Один улаштував бійню, інші підтримують.

Мені надзвичайно боляче й прикро сьогодні. Адже я росіянка. Моя історична батьківщина — Росія. У Ростовській області — вся моя рідня. Але більше половини життя я живу тут, у Маріуполі. І Україна — моя друга батьківщина. Боляче й прикро за всю нашу історію — нещасну, багату, гарну…

— Як ви оцінюєте Мінські мирні угоди? 

Я все-таки прихильник фрази Достоєвського, що навіть крапля безневинної крові, пролитої дитиною, нівелює всі високі цілі й завдання. Я проти війни. Будь-якої. Як засобу вирішення якихось міжнародних конфліктів. У кожному разі треба було домовлятися. Інша річ, хто домовляється і з ким. От хто такий, приміром, Леонід Данилович Кучма? Так, це колишній президент, відомий політик. Але яку він нині обіймає офіційну посаду, щоб вести переговори такого масштабу? Мені це нагадує англо-франко-радянські переговори 1939-го. Коли призначили людей, які не ухвалювали рішень, і намагалися про щось домовитися. 

Що ж до самого договору, то там багато протиріч і непродуманих речей, не прописаних до кінця. Навіть щодо розмежувальної лінії. От ми тут живемо і не розуміємо до кінця, що таке буферна зона, де ми в результаті опинимося. Я мати, у мене двоє синів, мені всіх хлопців шкода. Треба домовлятися.

— У рамках однієї країни? Тисячі людей загинули, кров між нами… Як жити разом?

Не думаю, що слід відгороджуватися. Можливо ще й тому, що Маріуполь був і на тому боці. Слава Богу, що все в результаті обійшлося без великої крові. Але люди скрізь однакові. У чомусь помиляються. У щось щиро вірять. Іноді — марно. 

От ми тут, у Донбасі, за
70 років ОУН і УПА до кінця не зрозуміли й не прийняли. А тепер від офіцерів і військових я часто чую, та й у Києві, що ми не забудемо, не пробачимо… На відстані це можна говорити, а тут нам що робити? Як нам дітям пояснювати все це? Якщо я як учитель маю обстоювати єдність України.

Душа людська прощає. Тим більше, коли бачить, що це комусь потрібно, і для когось важливо. Треба шукати шляхів до примирення. От усі глузують з того, що Донбас хоче, щоб його чули. У вас у столиці це перетворилося на якусь іронію, гру. Але приїздіть до нас, говоріть з нами. Без попередження й офіціозу, просто…

— І як вам жити всередині підручника історії? 

—Коли тільки почалася перебудова, я прочитала в Дмитра Волкогонова відому фразу: "Ленінська вежа в моїй душі впала останньою". Йдеться про революцію всередині. Я, приміром, вихованка комуністичної системи. Завжди прагнула якогось ідеалу. О господи, скільки ж революцій у моїй душі за ці роки відбулося! Революцій переконань і смислів. Їх не просто переживати. 

Але я тепер абсолютно точно знаю, що в 1917-му Росію і Україну зірвали з закономірного історичного шляху. Над нами провели невдалий експеримент. Хоча плани були досить райдужними. Тепер же повертатися на закономірний історичний шлях надзвичайно складно. При тому, що за ці роки ми втратили багато розумних людей, цвіт нації — і у війнах, і під час Голодомору, плюс еміграція. 

— Закони про десовєтизацію, ухвалені нині, допоможуть повертатися на свій шлях?

—Як учитель історії я зобов'язана буду тлумачити цю подію в рамках ухвалених законодавчих актів. Однак незрозуміло, чому такий основоположний закон треба ухвалювати без обговорення, без інформаційної кампанії? Це не крок до об'єднання країни. Це можуть використати сусіди. Хоча багато людей сьогодні по-іншому дивляться на роль Росії в нашій історії, вони поступово усвідомлюють багато речей, і якби з ними поговорили, все можна було б повернути в правильне русло. Більше того, що таке побутовий сепаратизм? Тепер узагалі не можна осуджувати владу? І за це п'ять років дадуть? Навіть після такого кроку потрібен діалог влади, президента з людьми. Тим більше, що він іще не підписав цих законів. Але діалогу немає. І де міністерство інформації? Де менеджери й соціологи, які можуть прорахувати наслідки таких рішень? Поспішили, як і з законом про мови. Не засвоїли уроку. 

Та я все одно оптиміст по життю. Я вірю в дітей. Років п'ять тому до школи прийшли діти, які різко відрізнялися від попередніх. Вони перестали боятися. І вони не байдужі. З одного боку, це іноді переходить межі — в них узагалі немає авторитетів. Але з іншого — вони точно не знатимуть, що таке догідливість, страх перед владою, конформізм.

*** 

…На місці дислокації "Азова" пройшли шлагбаум. У дворі, перед входом у корпус, курять молоді хлопці. Мішки з піском, якась зовсім не знайома мені техніка й щогла з тріпотливим від вітру прапором… Я — за фотоапарат. "Цих не можна, — смикнув мою руку "Танцюрист". — У них там сім'ї". 

Так і розговорилися…

Боєць батальйону "АЗОВ", позивний "Танцюрист":

мариуполь Танцор
Танцюрист
— Про себе? Виріс у Луганській області, закінчив університет, інженер-будівельник, 22 роки, доброволець у батальйоні "Азов". 

— Ну, це ж непросте рішення — піти на війну. У 22 роки… Був якийсь поштовх?

—Війна торкнулася моєї сім'ї й особисто мене. 

— Можна глибше копнути?

—Ні. Я можу вам вигадати будь-яку цікаву історію й розповісти. Але все це буде неправда. 

— Чому "Азов"?

—Так склалося. Насправді, 11 місяців тому мені було однаково, в який підрозділ іти. Тепер я командир другої чоти. У підпорядкуванні 39 осіб. 

— Сталося багато подій за ці місяці. Ми спостерігали за цим по телевізору. І змінювалися. А ти спостерігав за тим, що не навколо, а в тебе всередині відбувається? Тут на це взагалі є час?

— Перші два місяці ми палко бажали перемогти ворога, були максимально налаштовані на перемогу. Використовували всі власні внутрішні ресурси й отримували віддачу. Це була якась потужна внутрішня хвиля, настрій, мотивація... Ми готові були не спати, не їсти і працювати. При цьому нам не потрібно було жодних зарплат чи заохочень. Готові були боротися й беззастережно виконувати будь-які накази. Отакий особистісний прорив я пережив. 

— І де в зовнішньому світі ти використовував енергію цього прориву?

—В Іловайську.

— У такому випадку звичайно запитують: ти став іншим? Ну кажуть же, що справжня війна повністю змінює людину. 

—Давайте я спробую пояснити. Війна кожного змінює по-різному. У молодих, енергійних, перспективних війна забирає найкращі роки і час. І вони, повертаючись на цивілку, відчувають, що їм чогось бракує. 

— Чого?

—Роботи, самореалізації, посади, умов, можливо… Тобто вони могли б замість війни займатися якоюсь мирною і високоприбутковою працею, працювати за кордоном, заробити купу грошей, нарешті. Але вони прийшли сюди. І уявіть собі, відчули ті самі емоції і хвилю, про яку я вам казав. І повертаються вони додому справді вже зовсім іншими. 

Ще їм бракує відчуття єдності, мабуть, зі своєю країною. Київ та інші мирні міста живуть своїм повсякденним життям. І наші хлопці, повертаючись з відпусток, раптом розуміють, що беруть участь у якомусь
локальному конфлікті, до якого майже нікому немає діла. І це ранить. 

— І тебе?

—Ну, я за ці місяці вже встиг залікувати всі можливі рани. Мене нічим тепер не здивуєш. Ні людськими вчинками, ні реакцією, ні ставленням до того, що відбувається тут. 

— За що ж ти тоді тримаєшся у своєму житті? 

—За свій характер. Моя основна риса — швидка адаптація до будь-яких умов і вміння швидко вчитися. А коли в якихось речах бачу іще й логіку, мені стає зрозуміло, чому я маю діяти так, а не інакше. 

— Яка логіка твого перебування тут сьогодні?

— Доробити роботу до кінця. Коли я сюди йшов, моєю метою було виконати те, із чим на той момент не могли впоратися збройні сили або органи внутрішніх справ. Так, я хотів внести якусь свою лепту в історію. 

— Що було, коли два перші місяці минули? Хвиля спала? 

—Була втома. І сумніви. Що все марно. Що ти один нічого не можеш змінити. Що в них там ціла армія, техніка, а в тебе один автомат… Тобто в той період я почав пасувати. Багато хто пішов саме тоді. 

— Що втримало тебе? 

—Ну, крім мети, можливо, те, що я поїхав на ротацію і просто трохи відпочив. Ходив у кіно, спілкувався з друзями. Двох тижнів виявилося достатньо. 

— Ну друзі ж не пішли добровольцями обороняти Маріуполь… Ви ставите один одному зустрічні запитання?

—Ні. Мої друзі живуть на іншій хвилі, у своїй мильній бульбашці. Вони не бачать усієї картини. Багато хто з них не підтримує мого вибору. І я це знаю. 

— І що?

—Нічого. У кожної людини є право вибору. Знаєте, в чому проблема? От я завжди готовий переконати, висловити свою точку зору іншій людині. А їх я не хотів переконувати. Просто хотів відпочити. 

— Але потім повернутися до тих, хто інакше мотивований?

—Так, повернувся до тих, хто вражений нашою нинішньою історією і якоюсь особистою втратою, хто знає і пам'ятає минуле. Своїх дідів, приміром, які воювали в УПА… Потім почалися активні тренування, передислокації, часу про щось думати взагалі не було. 

— Навіть про те, чи збігається твоя особиста мета — доробити роботу до кінця — з рухом влади? У напрямку тих-таки мирних угод у Мінську, наприклад. 

—Так чи інакше, нехай повільними, але твердими кроками ми наближаємося до створення нової української армії. "Азов" буде кістяком цієї армії, здатної захистити всіх людей, що живуть на українській території. 

І я на цьому шляху знайшов собі застосування. Кожна людина для чогось створена. Хтось — тесля, хтось — слюсар… 

— А ти — чоловік-воїн? 

—Так. Мені подобається, як це звучить. 

— Тобто ти себе знайшов. А країна, яку ти захищаєш? 

—Вона ще в пошуку. І її треба підштовхнути на правильний шлях. 

— Підштовхуючи, ти думаєш про те, що перед тобою тут не просто противник, ворог, що є ще й?..

—Я розумію, про що ви. В Ахілла на щиті були зображені сцени з мирного життя.

— Позивний "Танцюрист" звідси ж?

—Так. Але моя мета — перемогти не тільки зовнішнього ворога заради миру і людей, а й внутрішнього. Того паразита, який живе всередині країни. Заради всієї України.

— Хто він — цей паразит? 

—Це той, хто під час війни, замість усе віддавати для перемоги, забирає і розтрачує ресурси країни. Наша нова влада, яка прийшла після Майдану, на 98% робить те саме, що й попередня. Вона поводиться так само, як і українська влада під час революції в Росії 1918 року. Коли під Центральною Радою робітники вийшли з пікетами і почали вимагати 8-годинного робочого дня і соціальних пільг. Така сама ситуація: влада розпускала армію, нічого не робила і, зрештою, — впала. Насправді ми зараз в такій самій ситуації. Історія повторюється. Просто нові люди, нова зброя, а суть і помилки колишні. Потрібно змінюватися. Але мудро й обережно. Я багато міркував про це. І зрозумів, що в цій війні переможе тільки наймудріший і найтерплячіший, хто піде до кінця і візьме на себе відповідальність за побудову нової країни. Після війни я будуватиму дороги. Хороші дороги. 

— У який спосіб ти братимеш на себе відповідальність? Як переможеш цього паразита при владі?

—Це дуже широке запитання.

— Озвуч першу думку.

—Діти. Це перший крок. Наше майбутнє покоління, яке зараз підростає. Дітям потрібно дати якісну освіту і сформувати громадянську позицію, зв'язавши нашу минулу і нинішню історію з майбутнім. Ми повинні пояснити їм — хто ми такі, що й навіщо будуємо. Діти мають бути зайняті гуртками, секціями, корисними громадськими справами, волонтерством. Тоді буде зовсім інший світогляд. Тоді голова повертатиметься на 360 градусів і бачитиме весь світ. Вони мають більше знати, більше подорожувати. Ось для чого мусимо жити й боротися ми і працювати наша влада. Тоді в нашому майбутньому суспільстві не буде місця війнам, зрадництву…

Другий крок — система. Її потрібно зламати і побудувати нову. Для людини. 

— Будемо чекати, поки діти виростуть і зламають? Я ж недарма запитала, як перемогти цього внутрішнього паразита.

—Я не можу відразу відповісти на це запитання. Є різні варіанти. Але я не знаю, як правильно зробити. Але в кожному разі це має бути якийсь мудрий шлях. Радикальні дії можуть остаточно зруйнувати країну.

— Добре. Давай усе-таки закінчимо з зовнішнім ворогом. Який твій особистий мирний план?

—Якщо Мінські угоди уклали для того, щоб зміцнити нашу армію, озброїти її і навчити бійців, то я — за. Але якщо цей мир для саботажу, для ворога, щоб ворог устиг зробити ротацію, зміцнив свої позиції, то це зрадництво.

— Зміцнити нашу армію для чого? Щоб оборонятися по розмежувальній лінії? Чи для того, щоб наступати і визволяти окуповані території?

—Для того, щоб оборонятися, вчитися і наступати. В армії є чітка субординація й розподіл відповідальності. До сфери моєї компетенції не входить створення стратегічних планів — тільки локальні. От якби ви мене запитали, як звільнити Широкине і Новоазовськ, я вам сказав би. А для державної стратегії потрібен досвід. Я ж на своєму рівні поки що не бачу всього комплексу проблем і завдань.

— І це чесна відповідь солдата. А як людина ти бачиш якісь можливості для співіснування двох Україн? Чи можлива якась людська стратегія для примирення?

—Як я можу зараз з кимсь або з чимсь примиритися? Убиті мої друзі. Я не хочу й не буду миритися. Це моя суб'єктивна думка. Мій вибір.

— Тобто якщо віддадуть наказ наступати, ти виконаєш наказ? Усе-таки обидві сторони воюють важким озброєнням. І це нові жертви і твоїх друзів, і мирного населення, яке там неоднозначно оцінює ситуацію.

—Так. Я піду в атаку, якщо віддадуть наказ. Адже ви самі назвали мене воїном.

Потім ми кілька разів перетиналися в коридорі. І "Танцюрист" знову смикнув мене за руку: 

— От зараз я думаю саме так, що виконаю будь-який наказ. Але ситуація змінюється, і, можливо, колись я відчую щось інше. Через якийсь час…

 

Зізнаюся, після цих слів мені полегшало. Напевно, цими словами юнак спробував прокласти свою власну вузьку доріжку до колись можливого примирення. Я теж не знаю, на яких умовах і в яких кордонах, але в душі — точно. 

***

…Не пам'ятаю — коридором якої наступної міської будівлі я йшла, але звернула увагу на табличку на дверях: "Оборона Маріуполя". Напросилася на чай. 

 

Роман СОКОЛОВ, керівник громадської організації "Оборона Маріуполя"

— То на якій лінії оборони перебуваєте ви?

мариуполь Соколов
Роман Соколов
—На першій. Ми існуємо з першого вересня 2014 року. І основний напрям роботи — інформаційна боротьба. Цим займається наш кризовий центр, де ми проводимо щоденні брифінги. Тема завжди одна — події в Маріуполі й околицях. Точна й перевірена інформація. Крім цього, в нас працює гаряча лінія, куди люди можуть зателефонувати в момент обстрілів або загострення ситуації і довідатися точно, що й де насправді відбувається. Таким чином ми намагаємося уникнути чуток і паніки. 

— Центральна й регіональна преса з вами в одному окопі? 

—На жаль, ні. Як, утім, і деякі популярні блогери. Ось коли той самий Дмитро Тимчук пише про 50 танків і 30 "градів" під Маріуполем, це, можливо, й додає лайків його посту, але точно не спокою жителям нашого міста. Тим більше якщо цих танків і "градів" під Маріуполем немає. А новину вже легко підхопили всі ЗМІ, і вона живе власним життям, псуючи наше.

— І як ви даєте собі раду з панікою?

—Зараз легше, тому що багато людей просто перестали реагувати на повідомлення центральних ЗМІ й по інформацію ідуть до нас. 

— А ви, пробачте, куди по неї ходите?

—У штаб АТО.

— Але штаб АТО сам часто перебільшує, щоб привернути увагу світової громадськості до конфлікту і мотивувати її до рішучіших кроків.

—Це центральний штаб, а я кажу про штаб сектора "М". Тут на місці не прийнято маніпулювати фактами. Беремо також інформацію в добровольчих батальйонів. Але часом помічаємо, що прес-офіцери акцентують на піарі. Тому все ж таки більше віримо офіційній інформації сектора "М".

— Який сигнал місту повинен подати Київ, щоб Маріуполь йому знову повірив?

—Свої реальні й оперативні дії, які сигналізували би про те, що ми потрібні. От коли, наприклад, у мікрорайоні Східному стався обстріл, ніхто з Києва до нас не приїхав. Можливо, перераховували якісь гроші на відновлення зруйнованих будинків і родинам загиблих, але іноді проста людська увага тут, на місці, — а не через телевізор, має значення більше, ніж гроші. (Коли готувався матеріал, традиція віртуального спілкування Києва з Маріуполем була перервана — до міста на півгодини зазирнув секретар РНБО Олександр Турчинов. — Авт.). Адже ж це була дуже серйозна трагедія не тільки для України, а й для всієї Європи.

Крім уваги, важливо ще — постачання армії. Адже воюємо проти добре оснащеного противника. Зараз гостро стоїть проблема тепловізорів. Тому хочеться більше підтримки, як моральної, так і матеріальної, не просто для себе як жителя міста, а й армії, яка нас захищає. Адже якщо Маріуполь буде надійно укріплений, тут почне розбудовуватися бізнес, люди захочуть жити в Україні, а не виживати в Маріуполі.

— Настрої людей. Куди маятник гойднеться, коли, не дай Боже, що?..

—Настрої різні. Приблизно 30 відсотків налаштовані проукраїнськи, 30 — проросійськи, решта 40 — нейтралітет: хто запропонує кращі умови — на той бік і підуть. Тому, безперечно, якась частина людей вийде захищати Маріуполь. Коли, не дай Боже, що… Хтось залишить місто. А хтось вичікуватиме. 

— А оборона реальна?

—На сьогодні є три лінії оборони. Перша — це само Широкине. Якщо селище здадуть, то лінію доведеться зсувати. Друга — безпосередньо адміністративний кордон міста, і третя — уже в самому місті на випадок відступу.

— Мінськ-2?

—Якоюсь мірою ці домовленості понизили градус напруги, однак проблеми не розв'язали.

— Який ваш мирний план?

—Хочеш миру — готуйся до війни. 

***

…З кабінету колеги витягли мене до актової зали, де активний міський люд зібрався на зустріч з міністром освіти. Вона все-таки вдалася — офіціозу уникли. Біля мого крайнього крісла в останньому ряду всі дві години простояла молода зацікавлена дівчина. Як потім з'ясувалося, одна з організаторів заходу, з якою мене мали обов'язково познайомити. Так ми й познайомилися… 

 

Діана БЕРГ, громадська активістка, донеччанка, одна з організаторів торішнього мітингу за Україну в Донецьку, нині — живе в Маріуполі

— Чим ви живете, Діано? Що відчуваєте? Що бачите попереду?

мариуполь Берг
Діана Берг
—Знаєте, всередині відбулася якась дуже глибинна трансформація. Скоро рік, як ми з подругою виїхали з Донецька. На кілька днів. Увесь цей час на якомусь емоційному, ментальному рівні йшло переосмислення себе і ситуації, в яку ми потрапили. Увесь час думали, що ще тиждень, ще два, і ми поїдемо назад у своїх шортах, джинсах і кедах... Але ми у Львові. Місяць, два, чотири… Почалася жахлива депресія. Адже все там, у Донецьку, — квартира, машина, дім, кицьки, друзі, робота… Тобто все, що було за душею…

Але потім прийшло якесь осяяння. Усе це матеріальне почало здаватися якимось каменем, що тримав на одному місці і не давав свободи. Ні, я не стверджую зараз, що все в мене круто і попереду тільки щастя. Я просто взяла своє лихо, прийняла його, подивилася прямо у вічі своєму страху і спробувала знайти якусь корисну межу. Так, тепер я можу жити де хочу — нехай навіть на винайнятій квартирі, робити що хочу, головне — щоб для душі, їхати куди хочу — бо світ великий. 

— Але ви все-таки виїхали зі Львова в Маріуполь.

—Так. Тому що додому година їзди. Хоча туди нам і не можна… Тому що це теж Донбас. І ми тут більш потрібні й корисні. Ми знайшли роботу, займаємося громадською діяльністю. Як тоді в Донецьку, коли абсолютно чесно й неочікувано навіть для самих себе — бо я від громадянської активності була далека завжди — вийшли на вулицю на мітинг за Україну… 

— Знаєш, хоч би як люди і місто бадьорилися, однаково відчувається якась важкість… 

—Так, бо сьогодні Маріуполь — це якась сліпа пляма. Острів, що вариться у власному соку. До нас навіть поїзди не ходять. Я все думаю, навіщо нас ізолювали. Якась острівна ментальність тепер формується. А потрібна нехай навіть ілюзія, але нормального життя, цілей, завдань якихось, відносин з материком. Щоб люди почувалися потрібними. А поки що всі київські ініціативи йдуть від чиновників, котрі знають про нас тільки з паперів. Для них Маріуполь, Донбас — це якась позамежна історія. Інакше навряд чи виник би абсолютно антилюдський пропускний режим та інші запропоновані нам новації... Коли прості люди не можуть проїхати, а бойовики за гроші — будь ласка. 

— То що Києву робити накажете? 

—Спочатку скажу вам страшну річ. Мої друзі, які залишилися в Донецьку, кажуть, що на місяць готові піти в підвали, аби тільки місто визволили. Але в реальності, звичайно, потрібно домовлятися. Щоправда, в іншому — серйозному форматі.

*** 

…Останніми, з ким мені вдалося поговорити цього дня, виявилися три студенти з масовки, коли в місцевому університеті знову ж таки зустрічали нашу столичну делегацію. Потім усіх відпустили в аудиторії, і юрба посунула назустріч. Я дістала диктофон, вони пригальмували… Вирішили звернутися до президента. Тож формат більш ніж серйозний виявився. 

 

Студенти першого курсу Маріупольського державного університету:

Єгор Улітич (Волноваський район):

мариуполь студент
Єгор, Максим, Анатолій
—Я відчуваю, що взяли й розділили народ, який колись був одним цілим. Я не хотів би такої війни. Взагалі її не хотів би. Я хотів би сказати президенту, що він повинен робити все, щоб об'єднати народ. Потрібні якісь заходи спільні, щоб люди обмінювалися думками. І придумати якусь спільну об'єднавчу пісню і заспівати її! 

Максим Улітич (Волноваський район): 

—Мені все, якщо чесно, дуже набридло. Я раз на тиждень їжджу додому. Якісь постійні черги, перешкоди. Усе це накладно й незручно. Хочеться, щоб швидше закінчилося. Тільки мені здається, що швидко не вийде. Тут обидві сторони неправі. Та потрібно знайти якийсь компроміс і залагодити все. Але тільки мирним шляхом. Мінські угоди не принесли миру. Продовжує литися кров. Тривають обстріли, хоча й менше, ніж раніше. 

Хотів би сказати президенту, що варто доводити почате до кінця. Він багато пропонує, але не доробляє. Це дуже сильно проявляється в реформах, які нам обіцяють, але нічого, зрештою, не відбувається. Нічого в нашому житті не змінюється. 

Анатолій Пронін (Тельманівський район, територія самопроголошеної "ДНР"): 

—Я постійно згадую мирний час. Коли ми всі були разом, і нам нічого не треба було ділити. Але, думаю, щоб це завершити, окупованим територіям слід надати якусь тимчасову автономію, щоб люди заспокоїлися. Адже загинули тисячі. Що сказати одне одному, щоб пробачити? Для початку потрібно помовчати. Обом сторонам. Час лікує. А потім домовлятися. Шукати якісь спільні теми для розмови, робити якісь соціальні й культурні проекти. Щоб ми навчилися одне одного чути. І розуміти. Іншого виходу немає. Тому хочеться сказати президенту, щоб він реально, а не на словах, шукав спосіб знаходження миру, а не продовження війни або перепочинків заради війни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво