Люди — це всього лише маніфестації слів - Соціум - dt.ua

"Люди — це всього лише маніфестації слів"

1 лютого, 2013, 18:20 Роздрукувати Випуск №4, 1 лютого-8 лютого

Якщо нас обдурить сусід, ми перестанемо йому довіряти. А політику це сходить з рук. Чому? Тому що люди здебільшого не сприймають його мову раціонально — не пам'ятають раніше сказаного, не порівнюють, не аналізують. Діє архаїчна структура свідомості: "наш — не наш".

 Сьогодні досить-таки цікавий час: він стрімко й постійно підкидає нам певні новації, та тільки живі слова з моментально "виморочним" загальною бездіяльністю смислом часто стають штампами. Отже, "заштамповуються" і політика, і все соціальне життя. Потрібно повертати словам живий смисл, — а це важко, та й досвіду перебування в живильному для них демократичному середовищі в нас немає. Але нехай першим кроком для кожного з нас стане аналіз нинішньої ситуації, — тоді, можливо, масова свідомість стане видавати на-гора менше словесних химер.

Наш співрозмовник — доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ Сергій ПРОЛЄЄВ. 

Розмова "по поняттях". Філософських

— Прочитаний у вашій "Энциклопедии нравов" вислів "Люди — це всього лише маніфестації слів" викликав у мене гірку усмішку, але не заперечення.

— Насправді люди завжди бранці смислів, у яких живуть і якими керуються. А отже, людьми володіють слова, у яких ці смисли відбиті. Людина, народжуючись, знаходить себе у світі, який існував задовго до неї, засвоює спільне життя, вписується в його порядок і таким чином дізнається, хто є вона сама. А що таке дійсність? Певний смисловий порядок, виражений у мові: як що назване, таким ми його і вважаємо. Так людина підпадає під владу слів. Це тим відчутніше, чим активніше її діяльність пов'язана з мовою (як у професіях журналіста, політика або дослідника). Люди взагалі мало думають, здебільшого просто повторюючи поширені думки та вислови. Більш того, живуть відповідно до них. І де тут сама людина? 

— Ви використали образ вовка, який біжить у світлі фар…

— Він не наважується стрибнути вбік, оскільки йому здається, що там, у мороці, нічого немає, — провалля, безодня. Так само й людина: зашорена у владі слів і упереджена. Все нове, несподіване, здатне відкрити новий сенс або важливу істину, бачиться крізь ґрати відомого і звичного. Так ми самі "обтинаємо" решту дійсності за межами звичних форм. При тому що часто саме там міститься найцікавіше і здатне виправдати наше життя.

— Штампами, що намертво "вмерзли" у світогляд людей, останніми роками стають "красиві слова" та запевнення політиків. Однак частенько народні обранці звертаються до електорату по співчуття. Як вам такий вислів: "Зараз ми переставляємо стільці на палубі "Титаніка"?

— Не знаю, ким і в якому контексті сказано, але сама собою заява досить безпардонна. Адже говорить не простий громадянин, а наділений владою, тобто відповідальний за стан справ. Депутат нехтує своєю місією і навіть не усвідомлює, наскільки сам себе "викриває". Адже коли продовжувати образ, то саме ці люди прямо відповідають за те, на якому кораблі ми пливемо. Якщо на "Титаніку", то хто, як не вони, побудували такий корабель і спорудили айсберг. І якщо тільки на те й здатні, що переставляти стільці, — мають піти.

— Чи розрізняють у нас можновладці й пересічні громадяни, коли доречно звертатися до "народу", коли — до "населення", коли — до "нації", коли — до "громади"? Значну плутанину вніс у це слововживання колишній президент країни Ющенко. А нинішній президент Янукович взагалі таких слів не використовує.

— Названі слова істотно різняться змістом. Їх змішування свідчить про незрілість політичного дискурсу. Але це нікого не бентежить. Взагалі, дивно, як під абсолютно безвідповідальну балаканину політики отримують величезні дивіденди — дивіденди масової довіри, підтримки, при тому що вони давно показали свою очевидну неспроможність. Якщо нас обдурить сусід, ми перестанемо йому довіряти. А політику це сходить з рук. Чому? Тому що люди здебільшого не сприймають його мову раціонально — не пам'ятають раніше сказаного, не порівнюють, не аналізують. Діє архаїчна структура свідомості: "наш — не наш". Люди не слухають слова чи або аргументи — тільки ловлять сигнали. Тому політики зазвичай не звертаються до розуму, не обтяжують себе логікою та аргументацією. Якщо робити висновки з того, як і які поняття вони вживають, то нерідко вони взагалі не знають того, про що говорять. Та їм і не треба, компетенція їх мало турбує. Важливіше використовувати масові рефлекси, апелювати до стереотипів і забобонів масової свідомості. І, по суті, паразитувати на них. 

Наприклад, поняття "народний" у вітчизняній свідомості викликає виключно позитивні асоціації, а ось поняття "національний" — його політичний синонім — уже неоднозначну реакцію. У ньому відлунює "націоналістичний" — і відразу виникають негативні аберації. Тут спрацьовують як стереотипи ще радянських часів, так і деякі особливості слововживання. Наприклад, "національність" визначає етнічну приналежність, тоді як нація у власному сенсі слова — політична ідея. Яка, однак (третій аспект), аж ніяк не тотожна поняттю "націоналізм". 

Одне слово, нація — той-таки народ, що отримав усю повноту влади, став її сувереном. Причому необхідною умовою суверенітету є автономія індивідів, виражена у їхніх невід'ємних правах. Нація з'являється у вигляді об'єднання індивідів силою суспільного договору, правовим вираженням якого є конституція. Таким чином, народ у вигляді нації ніби перезасновує, перевстановлює себе заново, у новій історичній якості. Так само й індивід як учасник нації "перевстановлює" себе як громадянина, носія громадянських прав. Речі нескладні, давно і добре відомі. Але треба хотіти їх зрозуміти, тоді як багатьом політикам вигідніше розпалювати напівтваринні пристрасті. 

У зверненні до понять політичного лексикону потрібно враховувати як лінгвістичний, так і політологічний аспект. Так, поняття "народ", "нація", "громада" (община) у різних мовах мають різне смислове навантаження і тому означають різне, причому мають не одне значення. Щоб усунути цю полісемантичність і надати слову строгого смислу, в науковому дискурсі поняття "народ", наприклад, позначається, щонайменше, трьома різними термінами: "етнос" — в етнографії, "нація" — в політології, "демос" — у демографії. А у французькій мові, звідки поняття "нація" увійшло в інтелектуальний оборот (завдяки французькому Просвітництву
ХVIII ст., і насамперед феномену Французької революції), "народ" і "нація" взагалі одне й те саме слово, — їх неможливо розвести, створити ту лінгвістичну полярність, яка є в українській і російській мовах.

Другий аспект — політологічний. Слова політичного лексикону без співвіднесення з тими політичними ідеями, які вони покликані виразити, взагалі втрачають сенс. Виникає нісенітниця, як лінгвістична, так і ідейна, що не заважає їй, на жаль, успішно існувати. В наших умовах цьому великою мірою сприяє те, що слова позбавлені відповідальності — вони не співвідносяться з політичною дією. Лише ті слова щось означають, котрі зобов'язують. 

А що стосується попереднього президента Ющенка, коли вже ви на нього послалися, то слово "нація" він має промовляти, на мою думку, з великою дозою сорому за свою неспроможність. Оскільки той шанс становлення політичної нації, який виник вісім років тому, був бездарно втрачений значною мірою завдяки неадекватним діям його самого та
всієї його правлячої команди. Проте взагалі сучасний політик, який не апелює до понять "народ", "народовладдя", "благо народу", не може сприйматися в цивілізованому суспільстві. 

— А яка доля у нашій країні поняття "громада"? Мені здається, в нас у політичному лексиконі багато слів-фантиків, у які політики загортають повітря…

— Чому в нас часто виникає проблема зі словами? Тому, що в нас за ними немає ніякої реальності. "Місцева громада" — це базовий елемент самоврядування, важлива частина всієї політичної структури суспільства. Розмови про самоврядування і про його законодавче регулювання тривають стільки, скільки існує незалежна Україна. Саме в період президентства Ющенка активно обговорювався закон про місцеве самоврядування, про "громади", але все це кудись випарувалося й ні до чого не привело. Однак "місцева громада", або "громада", — украй важливий елемент політичного життя, самоврядування, набуття людьми громадянського статусу і гарантій їхніх прав. Саме через діяльність "громад" та їх органів у цивілізованому суспільстві вирішується багато нагальних громадських питань, проблем життєзабезпечення людей. Оскільки ж реальних "громад" у наших умовах немає, і законодавчо вони не забезпечені, то "громада" стає порожнім словом, котре можна вживати як завгодно.

— А що ви скажете з приводу поняття "маленький українець"?

— В активному словообігу таке поняття, можна сказати, не прижилося. Хоча поняття "маленький британець", як і "маленький француз" чи "маленький німець", справді давно, вже років півтораста, наявні в політичному лексиконі. Вони запущені в обіг приблизно з середини ХIХ ст., відтоді як газети почали відігравати особливо активну роль у політичному житті. І, до речі, це поняття стало, з одного боку, продовженням, а з іншого — певною опозицією до узагальнених образів націй. Скажімо, "дядечко Сем" — певний образ колективності американського народу й американської держави, тоді як "маленький американець" — приклад конкретного повсякденного людського існування. 

"Маленький українець" — поняття, неорганічне для української мови, аналогом його є "пересічний українець". Проблема не в самому понятті, а в тому, що реалії, які за ним стоять — "проста людина, звичайний громадянин у своїй повсякденності", — не перебувають у фокусі уваги ні політичної, ні публіцистичної. Тому, на відміну від європейської традиції, в якій цей образ символізує увагу до звичайної людини в її потребах і турботах, у нашому суспільстві такої уваги немає.

— Форуми Інтернету кишать лайливими ксенофобськими визначеннями, тими ж таки "галицаями" й "даунбасерами". Чи здатні вони породити певний ксенофобський напрям у суспільному житті?

— Такі вислови, як і будь-яка лайка, що трапляється в Інтернеті, насамперед виражає вже сформовані в суспільстві ксенофобські настрої та установки. Зрозуміло, будь-яка лайка не тільки щось виражає, а й виробляє, і чим більше таких бруду та муті в публічному просторі, тим гірше для всіх нас, оскільки це засмічення дійсності, в якій ми живемо, ті ж таки недопалки та фантики на наших вулицях. Бруд, який заважає жити і сприймати одне одного.

— Інтернет-користувачі вважають себе "спецами" з ментальності: "Один українець — це партизан, а два — партизанський загін зі зрадником".

— Такі словесні звороти нескінченно нудні й просто вульгарні. Чи то людина опускає сама себе на дно, чи то так озвучується якийсь українофобський імпульс, прагнення опустити на дно всіх українців. Такі "перли" здебільшого належать якомусь мутному минулому; це просто непристойності, яких не слід промовляти в пристойному суспільстві, навіть якщо ми їх і знаємо.

На всі випадки життя

— Гортаючи вашу "Энциклопедию нравов", осягаєш суперечливість людської природи — і мимоволі починаєш конспектувати: "Мабуть, лише попоневірявшись у світі людей, чия здатність без нарікань пристосовуватися межує з підлістю (а інколи й перевершує її), навчишся цінувати громадянськість".

— Громадянськість передбачає, що ми діємо не за логікою свого особистого, тим більше корисливого інтересу, а дотримуємося логіки загального добра (справедливості, прав кожного). Вона апелює до певного належного порядку існування, який би підтримувався зусиллями кожного. Але ми живемо у світі, спільному для всіх. Сумно, що громадянськість — досить рідкісна риса у співвітчизниках, і тим більше в політиках, для яких вона має бути чи не основною чеснотою. Однак ідея громадського порядку, який служить загальному добру, нехарактерна для їхньої діяльності.

— Ще одна життєствердна цитата: "Віддамо борг сповна — це всього лише борг, а решту залишимо собі, — нам напевно дістанеться найкраще".

— Борг, обов'язок, норми — те, без чого не можна уявити життєвого процесу. Вони, звісно, необхідні, як необхідно й чимало іншого: регулярно поглинати їжу, постійно вдихати повітря. Але все-таки ми живемо не для того, щоб їсти, і не для того, щоб дихати. Так само й зобов'язання — є такі, котрим потрібно опиратися, і такі, які слід виконувати. Однак за межами належного — велетенський масив життя, де ми зазвичай знаходимо найпотрібніше, те, чого від мене ніхто не вимагає, але що для мене найдорожче. Кожна людина самобутня, і найважливіше для неї полягає в тому, що вона знайшла своє покликання, власне життя, лише їй властиві уподобання. А все це за межами належного. Потрібно лише правильно бачити й адекватно оцінювати.

— "Багатошаровий" вислів, який годиться на всі випадки життя: "Гігієна з'явилася на землі разом із брудом".

— Доки ми не розпізнаємо щось як бруд, у нас не з'явиться ідея чистоти.

— Цікаве визначення самовідданості, яке мобілізує всі духовні сили людини: "Самовідданий щедро віддає себе, і, будьмо справедливі, без цієї людської здатності нічого б не з'явилося на світі. Все, нами створене, варте рівно стільки, скільки самих себе ми вклали в собою створене. Хто ніколи не зумів нічим пожертвувати, навряд чи досягне чогось значного. Йому не вийти за рамки цілковито посереднього існування, навряд чи потрібного навіть йому самому".

— Самовідданість парадоксальна. Здається, коли береш собі — примножуєш те, що маєш, і, навпаки, віддаючи — втрачаєш. Але в житті, швидше, діє інший закон: не можна придбати, не віддаючи. Понад те: чимало важливого для нас з'являється ніби нізвідки, силою нашої рішучості та самовідданості. Скажімо, людина, здійснюючи сміливий вчинок, може дуже боятися, — але вона проявляє сміливість, якої в ній немає, і таким чином вона з'являється. Містична механіка! Те, що ми віддаємо, ніби не маючи, насправді здобуваємо. 

— А ось думка про світобудову: "Нас попросту немає без того, про що ми турбуємося".

— Справжнє "я" — це не просто моє тіло чи свідомість, а весь мій життєвий світ. Він окреслений межами моєї турботи: те, що для мене значиме, мені небайдуже. Усе, що відіграє істотну роль у моєму житті, я намагаюся зберегти і примножити. Це й означає піклуватися. Але й мене створює мій світ, — доки я про щось не подбаю, то не надбаю світу, залишуся сам собою, а це, по суті, порожнє існування. Чим ширше коло моєї турботи — тим більший світ, у якому я живу. Якщо мене турбує доля людства, то й простором мого життя стає все людство.

— Показові визначення мужності у зв'язку з простою повсякденністю: "Найпересічніше існування потребує чи не менше мужності, ніж ситуації виняткових випробувань", "Ні в чому людина не виявляє стільки сили та вправності, навіть відваги, як у приховуванні своїх слабкостей".

— У ситуаціях екстраординарних, небезпечних, які потребують відваги, є одна перевага: вони помітні. Це ситуації, в певному сенсі, напоказ. Є прислів'я: "На миру и смерть красна", — перед людьми все набуває іншої ваги та значимості. Тому публічні діяння мають перевагу високого визнання з боку інших людей. І, безумовно, нам складніше здійснити той самий вчинок, знаючи наперед, що він ніколи нікому не стане відомий. Взагалі, основні проблеми людського існування закорінені в повсякденності. Це найбільший тягар, що його людина покликана нести. Він складається з малих, непримітних випробувань, але численних і, головне, щоденних. Це витримати найважче. Із суми піщинок складається найбільша гора, до того ж нестерпно сіра. Можна подолати будь-які перешкоди, якщо сподіваєшся на щось попереду, але набагато складніше зберегти гідність, урівноваженість та мужність у примітивному, пересічному існуванні, яке нічого не обіцяє й не має перспективи. Утім, справжня мужність полягає не так у тому, щоб витерпіти нестерпне, як у тому, щоб навіть у найбільш безнадійній ситуації знайти шанс на краще. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №19, 25 травня-31 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво