Колективне несвідоме весни

Сьогодні зустрів свого давнього товариша. Сказати про нього, що він цинік, - не сказати нічого. Він вишуканий профі цієї справи. Тому мене здивувала одна обставина: він тримав у руках казенну білу картонну течку на зав'язочках.

Замість "добрий день" я пожартував: "О, та ти, мабуть, улаштувався на державну службу?" Мій товариш скривив мармизу й удавано байдуже мені кинув: "Ні, несу документи до Пенсійного фонду".

Зазвичай, я брав його репліки "до відома". Та цього разу в мене був шок. Цю фразу я чув безліч разів. Але тієї миті вперше вона виникла у моєму суверенному просторі і мала до мене прямий стосунок. Універсальне зітхання "от і життя минуло" набуло конкретного невідворотного змісту.

Світило сонечко. Воно було таким самим, як і п'ятдесят років тому, коли я йшов зі школи і роздивлявся відображення хмар у струмку при дорозі. Додому йти не хотілося, бо я промочив ноги, вимірюючи глибину калюжі, а мама з за це влаштує мені наганяй.

Пригадав, як тоді підстрибував сірничок у рівчачку на камінчиках, і виразний блиск яскравого сонця того далекого весняного дня вмить доправив мене в часи дитинства. Ось як діє машина часу! Я спробував пригадати, які ж очікування щодо майбутнього тоді плекав. Мені це не вдалося, але висновок сформувався парадоксальний: усе так і сталося, хоча відбулося зовсім інше.

Тому вирішив знову зазирнути в майбутнє, але з дня теперішнього. Дворами я пішов до знайомої з дитинства вулиці, а дорогою почав придивлятися до тротуарів. Мій план здійснився: я знайшов сірничок, а на вулиці вздовж тротуару весело дзюркотів знайомий здавна весняний струмок. Я обережно поклав сірничок на воду. Він на хвильку завмер, але вже наступної миті стрімко поринув за потоком. Я повірив сірничку і пішов за ним у майбутнє. І мене відразу обступили запитання: "А чи є він, день теперішній?", "Чи відрізняється він узагалі чимось, окрім наших очікувань, від дня минулого?"

"У сенсі життя спонтанних порядків різниці немає жодної", - ще встиг подумати. Однак це принципове застереження не спинило мене, і події останнього часу потягли у вирву порядків нав'язаних.

Як уявити собі майбутнє, якщо біржові й фінансові спекуляції породили корупційні і рентні надприбутки? Рентні надприбутки породили рентне прокляття. Рентне прокляття спричинило філософську інтоксикацію життя. Філософська інтоксикація оформилася в крайнощі архаїки, фундаменталізму й нігілізму. Нігілізм зруйнував смисл понять. Це призвело до втрати міри буття.

Ці обставини мають надзвичайно небезпечні наслідки. Через нігілізм і втрату смислів понять слабнуть зв'язки між членами суспільства. Солідарні дії, які були консолідуючою обставиною, стають неможливими або надзвичайно витратними: матеріально, фізично, психічно. Суспільство атомізується. В таких умовах відбувається фатальна зміна механізму існування соціуму: спільні дії, які були основою суспільства, замінюються наявністю спільного лідера. Тепер він, диктатор, стає запорукою збереження ознак спільноти, яку суспільством можна назвати лише умовно. Людина, котра не може існувати без суспільства, починає думати, що не може існувати без лідера. В атомізованому суспільстві механізмом запобігання формуванню неврозу замість "відчуття ліктя" стає "здобуття даху". Так вибудовується авторитарна вертикаль.

Якщо пригадати, що до такої ситуації призводить нігілізм, то стає зрозуміло, що будь-який диктатор зацікавлений у підміні смислів понять. Суспільні й родинні стереотипи, що визначали Добро і Зло, починають цілеспрямовано, з вигодою для диктатора, деформуватися, спотворюючи насамперед інформаційний простір.

Якщо новина це сигнал, то спонтанний сигнал - це ініціація, а нав'язаний сигнал - маніпуляція. Пріоритет права в суспільстві споживання - це лише прикриття маніпуляції з попитом споживачів і соціальним замовленням громадян.

Сірничок зачепився за камінець і завмер. Разом з ним зупинився і я в очікуванні хвилі, яка зніме сірничок з мілини.

Втрата міри буття призвела до того, що фактично світ став перед вибором: або система міжнародних угод, або система силових центрів.

Різниця тут фундаментальна. Вона - екзистенціальна: універсальність цінностей або вибірковість і ситуативність їх застосування.

Якщо в системі міжнародних угод можна щось планувати і рахувати, то в системі "силових аргументів" спрогнозувати неможливо вже нічого, бо можливо все. Відсутність системи договорів закріплює відсутність зобов'язань як концепт. Це не дає підстав навіть сформулювати відповідальні припущення, як будувати моделі, прогнози й плани - тобто майбутнє.

Та навіть у системі дотримання міжнародних угод про які плани може йтися, якщо смисли понять стають умовними?

Отже, усе наше суспільство потрібно будувати інакше. Інакше доведеться визначати і смисли життя.

Нова хвиля струмка гойднула сірничок. Він сповз з камінця, але далі не поплив: його затягло у водоверть. Мені нічого іншого не залишалося, як чекати, коли після чергового кола сірник нарешті підхопить основна течія.

У "століття просвіти" концепція життя формулювалася просто: "Освіта зробить життя кращим". Такою стала і концепція школи. Освіта спричинила індустріалізацію. Концепцією життя індустріального світу стала настанова: "Виробництво зробить життя кращим". Для виробництва потрібні знання, тому концепція школи як освітнього інституту збереглася.

У постіндустріальному світі змінилася концепція життя: "Споживання зробить життя кращим". Така настанова знівелювала важливість освіти. А в умовах нав'язаного попиту освіта стала чимось надмірним. Це зруйнувало попередню концепцію школи. Масове інфантильне споживання стало її суттю. У таких умовах процес виробництва, який вимагає знань і освіти, рухається в бік мінімізації "людського фактора". Технологічні процеси роботизуються. Самоосвіта стає домінуючим у процесі навчання (яке забезпечує виробництво кадрами) фактором. А в умовах інформаційного світу вона може успішно бути реалізована поза "старою" школою. Концепцією школи стає "виробництво споживачів" - бажано, без сформованих усталених потреб. Руйнація міри буття виявляється впровадженою у концепцію такого життя.

У сучасних умовах, коли школа перестає бути основним інститутом зосередження знань, коли знання виносяться на зовнішні носії, процес самоосвіти перестає бути пов'язаним виключно зі школою. Винятком може стати школа, де самоосвіта є її метою! Але без нових імперативів як безумовних моральних настанов ця робота виявиться марною.

І я пригадую загадкові слова вуйка Дезя, які він сказав, коли ми з ним обговорювали "Об'явлення" Івана Богослова: "І коли усе догорить, а каміння перетвориться на попіл, прийдуть діти і спитають у батьків: "У що ви вірили?"

Пріоритет довіри, у координації з яким реалізуються права, - ось основоположний принцип нового суспільства.

Цієї ж миті сірничок вирвався з водоверті, кілька разів крутнувся, гойднувся і знову стрімко помчав уперед. Я рушив слідом.

Культура - це запитання, які людина ставить сама собі. Які ж нові запитання ми маємо собі поставити, які відповіді має запропонувати родина, школа, суспільство?

Блуд починається вже тоді, коли ми вгадуємо версії нав'язаного нам життя, а не обираємо їх серед подарованого Світом. Людина має бути суттю, інтегрованою в дійсність, а не частинкою у моделях дійсності, локалізованою, закріпаченою в них нав'язаним уявленням про успіх.

За цими думками я пригадую, як сьогодні зранку гуляв парком і перевіряв, чи прилетіли шпаки. Виявилося, що вони прилетіли вже давно. Це мені сказали молоді матусі з візочками, а вони знають усе, що діється в парку.

Коли проходив кладкою через потічок, то на дні помітив 50 копійок. Вони блищали на сонечку у прозорій воді.

Настрій був гарний, тому вирішив не змарнувати такого подарунка долі. Але ж, халепа, перечепився через якийсь корінь, послизнувся на грязюці біля струмка, замочив праву руку і рукав куртки. Та замість монетки я витягнув з рівчака білий камінець. Він весело блищав долоні мокрими боками у променях сонечка й відверто з мене глузував. Втім, я зовсім не засмутився і кинув камінчик назад у потічок: він знав, що так і буде.

Мабуть, це - весна.

Тому, коли я повертався додому і в брудному ще зимовому закутку помітив замурзану повітряну кульку, то визволив її з полону, помив у чистенькій воді калюжі й відпустив абикуди.

Поки я згадував свої ранкові пригоди, струмок дістався каналізаційного люка, щоб далі продовжити вже своє підземне життя. Я вихопив сірничок з потоку і поклав його на паркан сохнути на сонечку.

А тим часом спогад про ранок допоміг мені сформувати плани на майбутнє, очікування від нього: ми нікому й нічого більше не будемо доводити. Ми більше не будемо "пливти за течією" нав'язаних порядків. Будувати новий світ потрібно з того, що починати в ньому жити за його ж настановами. Це і має стати нашим соціальним замовленням, яке вже нікому не вдасться сфальсифікувати. Адже не можна ж сфальсифікувати весну.