Імена змінено, або Рік по тому: страх у Донецьку

Удома в Донецьку не була рік. Вдалося приїхати у відпустку. Провідати родичів. Поринути в затишок своєї квартири. Пройтися рідним містом. Цієї зустрічі я чекала довгі місяці, уявляла її собі в дрібних подробицях, вона мені снилася ночами… І ось вона відбулася. Але після побаченого спіймала себе на думці: а чи в рідному Донецьку я, чи тут мій дім? Буквально за тиждень поняття "дім" для мене звузилося. Раніше це був Донецьк, усе місто. Сьогодні - лише моя квартира. Навіть не під'їзд, мешканці якого завжди були дуже дружними. Ми часто влаштовували посиденьки у дворі, ділилися своїми радощами, допомагали в біді. Якщо хтось купував меблі, то точно знав, що можна не витрачатися на вантажників - сусіди завжди допоможуть.

Тепер наш під'їзд - міні-країна, що розділилася. Розділилася через ідеологічні невідповідності. Сусідка по сходовому майданчику Тетяна Іванівна вже майже рік не спілкується з сусідкою по тамбуру Оленою Василівною, з якою дружила понад 30 років. Бо син Олени Василівни пішов в "ополчення", а діти Тетяни Іванівни змушені були втікати (саме втікати) у вільну Україну, бо брали участь у мітингах Євромайдану. Що тепер поєднує цих жінок похилого віку? Покалічені долі їхніх дітей. Та це спільне ще більше їх одну від одної віддаляє.

Майже 70-річні Віра Іванівна і Павло Арсенович з вересня минулого року живуть разом із сином, невісткою й онуками. Раніше діти жили окремо, син Олександр був підприємцем, опікувався батьками, всіляко їм допомагав. У кредит купив своїй сім'ї будинок, облаштував його. Та тільки його нове помешкання на Жовтневому. І ось уже рік будинок стоїть у руїнах. Відновлювати немає сенсу - після перших обстрілів замінив вибиті вікна. За місяць снаряд поцілив у дах.

"Головне, що всі живі. Дружину і дітей я ще наприкінці минулого липня до батьків відправив. Сам до вересня жив у будинку, охороняв, щоб не розграбували. Коли залишатися вже не було в чому, теж перебрався сюди", - розповідає Олександр.

В Олександра було кілька торгових точок на ринках, зокрема на Путилівському. Але й ринку вже давно немає. І бізнесу немає.

"Виживали в основному на гуманітарну допомогу, яку батьки від Ахметова отримували, - продовжує Олександр. - Нам з дружиною і двома дітьми гуманітарка за віком не може бути призначена. А в нас родина велика - шість осіб, на два щомісячні продуктові набори не протягнути. Роботи в Донецьку не було. Тому восени я пішов в ахметовський штаб "Допоможемо". Працював волонтером - сортував і вантажив такі ж продуктові набори на "Донбас Арені". Робота фізично важка, зате кожні два тижні отримував додатковий продуктовий набір плюс щоденні обіди для волонтерів. Рятувала й українська пенсія батьків (ми її встигли переоформити). Хоч і невелика, та все ж таки. Так дотягли до грудня. Ніколи не думав, що опинюся в такій ситуації і сидітиму на шиї в старих. Через них і не їдемо. Вони категорично не хочуть, кажуть, що їм пізно щось міняти. З минулого листопада підприємство дружини почало потихеньку працювати. Вона в мене бухгалтер. Десь у лютому отримала першу зарплату. Ми з другом узимку взялися перевозити вантажі, в основному з Росії. З весни батьки почали додатково отримувати пенсію і від "ДНР". Тож тепер уже легше".

Моя подруга - однокласниця Наташа. З дитинства живемо в одному дворі. Вона вчителька у школі. З чоловіком давно розлучилася, виховує сина - Мишкові уже 12 років. "Звичайно, дуже важко було. І зараз важко, але з минулим роком не порівняти, - ділиться Наташа за нашим чаюванням на кухні. - Нам, учителям, після торішнього липня першу зарплату дали наприкінці жовтня. Напередодні місцевих виборів. Ну, щоб не ворохобилися і на виборах були лояльнішими. Обіцяли, що все вже налагодилося, що Росія нас у біді не залишить, що тепер щомісяця будемо отримувати. Але вибори відбулися. І наступні виплати почали отримувати тільки в січні (дали частину боргу за осінь). Навесні платили справно, потихеньку погашали борги. І тепер, слава Богу, платять. У мене виходить 4,5 тис. грн, на ці гроші тут важко прожити. До того ж у школі все за свої купуєш (а на ту ж таки канцелярію скільки йде: пачка паперу, щоб завдання роздрукувати, - 140 грн). У червні в нас були збори, погрожували, що закон якийсь щодо корупції ухвалили. Щоб ніяких грошей з батьків - ні на канцтовари, ні на штори, ні на ремонти. Що все суворо, якщо хтось "стуконе", мало не буде. Розбиратимуться, мовляв, дуже серйозно. Ми, звичайно, запитали, як же бути з супутніми товарами й фінансуванням шкіл. Сказали: буде. Але коли - не сказали. А мені ж іще й сина піднімати треба. Хлопець росте. Крім харчування щосезону - нові одяг і взуття. Тут також рятують гуманітарні точки і прості донеччани - ми в соцмережах постійно обмінюємося, у кого що з речей залишилося. З одними міняємося, хтось просто віддає. Я вже понад рік нічого не викидаю, Мишко з джинсів виріс - обов'язково виперу, випрасую і комусь віддам. І мені так само. Звичайно, взаємодопомога в Донецьку дуже допомагає. Біда реально поєднує".

Про "нову систему навчання" подруга відгукується зі скепсисом: "Ще взимку перейшли на російські стандарти. Точніше, напевно, буде сказати - на радянські. Мені легше, я математику викладаю. Гуманітаріям, звісно, не позаздриш. Тиск є, доводиться і про рідний край у світлі нинішніх подій говорити, і політінформацію проводити. Найстрашніше, що вони змушують ламати психіку наших дітей. Адже нічого не вирішено, "ДНР" ніхто не визнав, ситуація не стабілізувалася, що буде через рік, ніхто не знає. То дайте хоч дітям спокій. Вони й так, бідні, за цей рік натерпілися жахіть на вулиці, а ви ще й у голову до них намагаєтеся залізти. Та так невміло, так незграбно. Нам із директором пощастило. Декому з нас (кому можна довіряти) вона каже: "Дівчата, давайте без перегинів. Можете про щось промовчати - ліпше промовчіть, не треба на дітей тиснути. Ну а якщо перевірка, то, зрозуміло, - усі під козирок. Серед учителів - теж є різні. Деякі - з тих, хто на мітинги й на референдум ходив "від щирого серця", проживши у всьому цьому жахітті рік, змінили свої погляди. Є такі, хто стоїть на своєму: "ДНР" не винна, це люди нас не підтримали і зрадили таку прекрасну ідею. Але в школі ми намагаємося таких розмов не заводити, інакше точно пересваримося. Просто всі розділилися на "ідеологічні групки" і намагаються не перетинатися".

Після щирих розмов - подорож містом. Перше відвідування, звичайно ж, магазин. Перед походом у нього тепер треба зайти в обмінний пункт, бо з вересня всі основні розрахунки - тільки в рублях. За 1 грн - 2,70-2,77 руб. Як переконує у місцевій пресі тутешня влада - це середній курс між українським і російським. Ті, хто має можливість їздити за лінію розмежування, за останні півроку (коли в "ДНР" діяв фіксований курс 1:2) пристосувалися: у вільній Україні знімають з карток гривневі зарплати або пенсії і відразу міняють на рублі. Зараз різниця скоротилася, але однаково купувати рублі на підконтрольній території за курсом 3,03-3,10 вигідніше. У Росії ж, кажуть, вигідніше купувати долари.

Близько нашого будинку у приміщенні "АТБ" тепер "Перший республіканський супермаркет" (мережу "АТБ" бойовики типу "націоналізували"). Товару багато, усе найпотрібніше з продуктів є. Ціни тільки в рублях, тому зорієнтуватися щодо їх рівня важко. Та й незрозуміло, за яким курсом порівнювати. У ЗМІ повідомляють, що в "російських" цінах має залишитися співвідношення 1 гривня = 2 рублі: раз товар завозять з Росії, то перехід із вересня на "змінний курс" рубля на вартості не позначиться. Мої ж рідні стверджують, що ціни зросли, оскільки багато продавців однаково прив'язали їх до гривні й у вересні перерахували за курсом 1 гривня = 3 рублі. Тобто на деякі товари ціни підскочили на 30%. При цьому вони тут від самого початку були приблизно вдвічі вищими, ніж у вільній Україні. У магазинах, у транспорті гривню вже не приймають. Розплатитися нею ще можна на ринках і навіть отримати знижку 10-15% (так продавці, які закуповують товар на підконтрольній території, намагаються запастися українською валютою, хоча й ці хитрощі не допомагають: люди передусім скидають рублі).

У магазинах відразу впадає в око відсутність терміналів. У Донецьку - суцільний ринок готівки, жодних банківських карт, банкоматів, банків. Якщо раніше в супермаркетах діяли дисконтні картки (наприклад, у "Ненажері", "Амсторі", в магазинах одягу, зоотоварів, аптеках), то тепер це в минулому.

Більшість найменувань великих супермаркетів, аптечних і торговельних мереж, фастфудів - ті самі, звичні з довоєнного життя. Але це лише видимість. У них змінилися "хазяї", і тепер їх зареєстровано у "республіканських міністерствах". А от вивісок не міняють - так дешевше і до того ж підтримує зовнішню ілюзію, що все - як колись, по-старому...

З одного боку, торговельних точок, банків, страхових компаній, туристичних фірм у місті закрито досить багато. Але в тих самих приміщеннях відкриваються і нові об'єкти. Це насамперед невеличкі продуктові крамнички, перукарні (саме так, а не салони краси), а також те, з чим донеччани попрощалися ще наприкінці минулого століття, - комісійні магазини.

Оплата у громадському транспорті залишилася на колишньому рівні - трамвай/тролейбус -1,50 грн, маршрутки 3-3,50 грн. Вартість комунальних послуг - як і раніше. З літа 2014 р. запроваджено мораторій на підвищення тарифів. Комунальні послуги можна оплатити у відділеннях "Центрального республіканського банку", їх відкрито на базі приміщень Ощадбанку і ПриватБанку. Правда, тепер тут усім видали нові "єдині розрахункові книжки" з прапором "ДНР" і логотипом "Центрресбанку".

Пропаганда - скрізь, і ти на неї мимоволі реагуєш. Прапори "ДНР" - на будинках відомчих установ, навчальних закладів, лікарень, магазинів, на ринках, парковках... Прапори в мініатюрі - в автомобілях. У багатьох на держномерах іще й наклейки з символікою "ДНР". Донецьк завжди був переповнений рекламними щитами. Зараз комерційної реклами практично немає - в основному обірвані залишки колишньої. Нові банери - така ж пропаганда: "досягнення республіки"; перелік "націоналізованих" напрямів (мережі магазинів, шахти, автовокзали, ринки тощо); заклик вступати до місцевих загонів ("Спарта", "Сомалі", "Акація" та ін.); слогани і телефони місцевих силових відомств (прокуратури, МГБ, поліції тощо). У громадському транспорті між озвучкою зупинок - аудіоповідомлення про досягнення "молодої держави". Зайшов у супермаркет, сів у таксі - тебе наздоганяє місцеве радіо. Прийшов додому, і тут контрольний постріл - місцеве і російське ТБ. Це дуже дратує, це надзвичайно важко, цього занадто багато.

Години до дев'ятої вечора місто просто вимирає. Аптеки працюють до шостої-сьомої години, супермаркети і кафе - до дев'ятої, дрібні крамнички - максимум до десятої вечора. З 23-ї години починається комендантська година.

А ще тут є реальний страх. І це не страх війни (з вересня справді практично повсюди в Донецьку тихо). Спілкуючись з людиною з "великої землі" (так називають тут вільну територію України), люди, з одного боку, бояться говорити про негативні моменти життя в "ДНР". З іншого - дуже хочуть поділитися, виговоритися, бо ні з сусідами, ні з колегами по роботі щирим не будеш. Щойно починають розповідати, відразу переходять на шепіт. І обов'язково додають: "Тільки ти, не дай Бог, про це ніде не пиши і нас не згадуй". Саме тому в статтях про Донецьк і інші міста "ЛНР"-"ДНР" повсюдне уточнення - імена змінено. Як змінено їх і в цьому матеріалі.