Глобальне і локальне. Уроки для України

Ми є цивілізацією примусового обміну, і держава - це монополія на здійснення такого примусу. Але за змістом своїх функцій держава виступає як "контрмонополія" - з економічного погляду.

Особливістю організації монополії, транснаціональних корпорацій (ТНК) є самоорганізований характер такого процесу, що базується на мінімізації транзакційних витрат.

Держава ж - це найпотужніше джерело транзакційних витрат. У цьому й полягає "антиекономічний" зміст її функцій. Регуляторна діяльність держави - це спонукальний мотив до створення монополій і ТНК. Власне, монополії і виникають як подолання, мінімізація цієї обставини.

У найзагальнішому сенсі транзакційні витрати - це витрати, спрямовані на те, щоб угода відбулася. Очевидно, що найшвидше і найпростіше відбуваються транзакції, які ґрунтуються на довірі. Якщо ми купуємо в магазині кілограм моркви, то ніхто з нас не вимагає свідків, довідку про зарплату, а продавцеві не спадає на думку, отримавши гроші, сховати товар під прилавок. При цьому найважливішою обставиною є те, що і продавець, і покупець визнають гроші і довіряють їм. Ми можемо стверджувати, що феномен грошей полягає в тому, що вони є акумулятором суспільної довіри.

Відомо, що податок на ресурс призводить лише до скорочення ресурсу. Присутність держави у будь-якій транзакції - це своєрідний податок на довіру. Відтак присутність держави скорочує ресурс довіри, а її дефіцит вона компенсує примусом.

Держава втручається (регулює) в ціноутворення. Вона встановлює вимоги до якості товару, його сертифікації. Продавці змушені отримувати відповідні дозволи, патенти тощо. Навіть покупець, сплачуючи ПДВ, також потрапляє в регуляторне поле держави.

Так виникають транзакційні витрати на пошук ціни, товару, продавця, покупця.

Масштаб присутності держави на ринку визначає витрати на ведення переговорів між контрагентами. Різні законодавства в різних державах становлять транзакційні витрати на укладання контрактів.

Постійна зміна законодавства вимагає його постійного моніторингу, а також пов'язаних із цим обставин. Це теж транзакційні витрати, пов'язані з державою.

Апарат нагляду за виконанням контрактів та примусу до дотримання їхніх умов також належить державі. Його утримання - транзакційні витрати.

До всього цього слід додати витрати на забезпечення прав власності та захисту цих прав. Це теж транзакційні витрати, пов'язані з функціями, які має виконувати держава. І виконувати монопольно.

Зрозуміло, що будь-яка монополія зацікавлена в мінімізації транзакційних витрат. Тобто вона зацікавлена у мінімізації присутності держави у своїх транзакціях. Власне з цього вона й виростає, це ж є й причиною (мотивом) утворення транснаціональних корпорацій.

Але держава завжди наполягатиме на своїй необхідності, обґрунтовуватиме свою значимість. Це неминуче призводитиме до генерування нових транзакційних витрат для бізнесу: монополія держави на примус виступатиме як "контрмонополія".

Наголосимо, що ці висновки стосуються не лише комерційних, а й суспільних відносин. Присутність держави завжди зменшує можливість солідарних дій у суспільстві. Або ж навіть якщо такі дії й виникають під наглядом держави - вони не солідарні, а примусові або ангажовані і через те дуже швидко розпадуться, бо потребуватимуть постійних додаткових транзакційних витрат.

В найзагальнішому випадку транзакційні витрати, сформовані (викликані) державою, можна назвати "державна послуга". Вони виникають скрізь: у бізнесі, суспільстві, побуті.

Що обтяжливішими стають державні послуги (сильна монополія держави), то більших масштабів у країні набуває "тінь". "Тінь" формується в умовах, коли витрати на ухилення від легальних санкцій (державні послуги) стають дешевшими за санкції; коли витрати на трансферти доходів стають вигіднішими за сплату легальних податків; коли витрати на ухилення від нарахувань на зарплату стають дешевшими за сплату цих нарахувань; коли позалегальне утримання власності комерційно вигідніше за її легалізацію; коли дотримання контрактної системи стає занадто дорогим; коли позалегальні процедури вирішення конфліктів стають доступнішими, ніж державні послуги (наприклад, хабарі і штрафи на дорозі).

Якщо отримання державної послуги обтяжене корупційними обставинами, тяганиною, фізичним і психологічним виснаженням, то ринок руйнується, економіка зупиняється, суспільні ініціативи розпорошуються до рівня сусідів, родини, сім'ї, де ще жевріє довіра, а життя в країні стає позалегальним. А тотальне позалегальне життя країни є найкращим обґрунтуванням необхідності "сильної" держави. Коло замкнулося - держава відтворює сама себе, а не надає якихось послуг, що стають недоступними або критичними (довідка про народження, шлюб, смерть). Життя людини - це здобуття нового досвіду. Якщо ж людині досвід нав'язується державою, то це - не життя.

Які ж функції держави є унікальними, що виправдовують її присутність у житті народу?

Якщо говорити про грошову систему, то вона у своїй основі базується на довірі людей, а не адмініструванні системи, хоча й залежить від нього.

Якщо говорити про оборону країни то, як показав досвід останнього періоду нашої історії, цю функцію краще виконує сам народ, перебравши на себе утримання війська.

Якщо говорити про правопорядок, то приклад самоорганізації Майдану засвідчує, що існують і інші форми досягнення його забезпечення крім держави. А головне, що в основі цих комунікацій лежить довіра, яка "розганяє" всі транзакції до неймовірної (для державних послуг) швидкості.

Якщо говорити про фіскальну функцію держави, то вона виправдана лише при визнаному людьми розподілі стягнених коштів.

Освіта, охорона здоров'я, зв'язок, транспорт - усьому цьому люди дали б раду краще, ніж держава, або знайшли би кращих виконавців і розпорядників коштів, що належать людям, а не державі, тощо.

Щоб виправити такий стан речей, потрібно змінити функцію держави як генератора транзакційних витрат. Державні послуги потрібно демонополізувати, мінімізувати і в процес їх надання внести пріоритет довіри. А це досягається присутністю громадських інститутів у відносинах бізнесу, суспільства і влади, що сформовані на основі чіткої нормативно-інституційної бази, яка є основою нової корпоративної культури.

Інститут держави безумовно необхідний. Але не як монополія на примус, а як інструмент сприяння. Держава повинна припинити бути джерелом транзакційних витрат і стати підставою для довіри контрагентів у комерційних, суспільних, побутових взаєминах.

Україна нині входить у період глибокого реформування всіх складників свого життя і державного управління в тому числі. Від того, як будуть переписані функції держави, залежить розвиток економіки і поступ суспільних відносин, розвиток домогосподарств.

Слід вважати, що сучасна цивілізація переживає конфлікт між глобальним (ТНК) і локальним (держава, територія, громада). Це конфлікт, породжений транзакційними витратами. До того ж глобалізація призводить до втрати естетичної якості цивілізації. Відтак найбільшим абсурдом глобальної цивілізації стає присутність у ній людини. Все це й становить суть означеного конфлікту.

Нам потрібно вписатися в лекала глобального розподілу як його суб'єкт, але при цьому не втратити свого "ментального обличчя", не плутаючи еліту з клікою, модернізацію з деконструкцією, а моральний закон і міру буття з архаїкою. Для цього мусимо уважно придивитися до прецедентів, народжених Майданом і наступними подіями. Ми маємо унікальний досвід, коли транзакційні витрати мінімізуються не тільки монополізацією (глобалізацією), а й солідарними діями, піклуванням, довірою. Саме із цих новітніх фактів нашої історії і слід складати ментальний портрет нового українця й визначати нові функції держави як інституту сприяння.

Не слід глобалізацію сприймати як "абсолютне зло". Так, глобальний світ намагається перетворити людину на "квазілюдину", він полює вже не за грошима споживача, формуючи попит, а за його часом. Тому що всі транзакції в "цьому часі" адмініструватимуться ним і належатимуть йому. Але глобальною є й система стандартів, без якої немислимі сучасна економіка, технології, побут. Те саме можна сказати і про синхронізацію часу, без якої неможлива координація солідарних дій.

Але слід добре усвідомлювати і втрати, яких доводиться зазнавати за переваги глобалізації. Ці втрати не повинні робити життя людини абсурдним, перетворюючи його на імітацію, підпорядковану доцільності мінімізації транзакційних витрат. Є й інші, окрім глобалізації, способи забезпечити виконання угод. Це, наприклад, зміна функцій держави.

Україна повинна використати реформи як шанс.

Суб'єктом глобального розподілу Україна може виступити як один з гарантів продовольчої безпеки світу. При цьому її унікальність (локальність) може бути збережена, якщо вона забезпечуватиме світ не сировиною, а вже готовою продукцією і досконалими транзитними послугами. Тому що багатство України - це її земля й унікальний транзитний потенціал (ГТС, перевалка зерна тощо).

Це лише два приклади, які демонструють те, в якому напрямі мають іти реформи в країні.

Україна має багато унікальних особливостей. Їх потрібно усвідомити й розвивати, бо навряд чи вона здивує глобальний світ "українськими" чипсами, піцою чи попкорном. І це вже завдання не держави, а креативного класу. Адже змогла Україна потішити весь світ найглобальнішим продуктом - "Щедриком" і писанкою! Політики повинні це розуміти, а бізнес повинен такі кроки втілити. Завдання ж держави - створити умови для реалізації планів позиціювання України в сучасній цивілізації.

Глобалізація призводить до уніфікації соціальних ролей у суспільстві. Вони дуже швидко заповнюються, бо на це спрямована вся система освіти й підготовки кадрів. Але значна кількість людей опиняється поза цим розподілом. Людина без соціальної ролі втрачає свою соціалізацію, а це надзвичайно небезпечний стан для самої людини і для суспільства в цілому. Тому в умовах глобалізації одним з найважливіших завдань держави стає створення умов для виникнення нових соціальних ролей людини і забезпечення можливості здобути нову професію і кваліфікацію.

Дерегуляція надмірних державних функцій - це природний шлях до демонополізації й розвитку малого
та середнього бізнесу, який нині скутий виснажливими транзакційними витратами.

В таких умовах величезна кількість ініціатив стане комерційно вигідною, суспільні проекти - реальними й продуктивними, а домогосподарства отримають нові чинники стійкості, що зробить їх перспективи ширшими, ніж перспективи ніш виживання.

Якщо в Україні вдасться знайти компроміс у доповненні глобального і локального, то вона зможе стати провідником на шляху пошуку відповідей на виклики сучасної цивілізації. Так "останні стануть першими".