Діти війни

Іноді вони говорять страшні речі: "Краще б мене тоді вбило", "Я не хочу жити таким", "Якщо це доля, то краще б я таким народився. Тоді б не знав, як це - бігати". Вони - не просто діти війни, це хлопчики і дівчатка, покалічені війною.

Єнакієве. Тут живе Андрійко Дмитрієв. І у вісім років, здавалося, попереду в нього безхмарне життя. Але тут прийшла війна. Переломним у житті Андрія і його великої сім'ї стало 2 вересня 2014-го. Напередодні Єнакієве обстрілювали з усіх боків. У чергове затишшя Андрій вийшов у двір. Від будинку далеко не відходив - знав, що не можна. І знову обстріл. Снаряд розірвався поруч. Ліна вискочила в пошуках сина і побачила, що постраждали три людини: жінці відірвало ногу, іншому хлопчикові осколки поцілили в пах. Андрій лежав біля свого під'їзду. Множинні поранення по всьому тілі, лікарі потім виймали осколки з хребта і легень. Найдрібніші досі в тілі хлопчика. Але найбільше постраждала спина: зачеплено нерви хребта, тому ноги паралізовані. Згодом ситуацію погіршили проблеми з нирками й травною системою.

Ліна з чотирма дітьми залишилася в Єнакієвому, час від часу виїжджаючи з Андрійком на курси реабілітації.

* * *

8 грудня 2014-го. При обстрілі Авдіївки під вікнами багатоповерхівки розірвався снаряд. Осколки залетіли у квартиру, в якій мешкала Марія Гончарова з п'ятьма дітьми і мамою. Першу хвилю прийняла на себе бабуся, їй перебило ногу, відірвало пальці на руці, осколки розпороли живіт.

У момент вибуху Марія саме нахилилася, щоб узяти на руки однорічну Машу, і, виходить, своїм тілом затулила собою маля й дворічну Варю. Те, що немає лівої ноги, Марія побачила одразу: плоть висіла на сухожиллях. Варя стояла поруч із мамою: дівчинку, слава Богу, навіть не зачепило. 10-річній Каті, шестирічним близнюкам Вані й Колі осколки перебили ніжки. Діти у коридорі спливали кров'ю і кричали про допомогу. Пересуваючись поповзом, жінка перетягнула їх у безпечне місце.

Лікарі доставили поранених у лікарні Авдіївки. Потім родину евакуювали до Дніпропетровська, де продовжили рятувати Марію, її маму і трьох старших дітей. З дітей найбільше постраждав Ваня. Він переніс кілька операцій, однак рухова функція ніг повністю не відновилася. У Каті й Колі ситуація трохи легша, але їхні тіла вкриті численними шрамами. Зараз родина намагається вижити на мирній території.

* * *

Як і Марія Гончарова, Тетяна Субіна сама виховує двох дітей. Живе сім'я в селі Берестовому. Влітку 2014-го Тетяна пішла на кілька годин на роботу. Її діти - 14-річна Саша й 4-річний Данило - гралися у дворі поруч з однорічною Полею і 17-річним Ігорем. Раптом - спалах і гуркіт. Саша знепритомніла, отямилася від криків. З ноги стирчала кістка. Поруч лежали й молили про допомогу закривавлені дорослі, діти і її братик Даня. Дядько дівчинки, його вагітна дружина й донька Поля дістали тяжкі поранення кінцівок. Ігор помер одразу: йому відірвало руку і ногу. Там само загинули й двоє сусідів, які зайшли у двір на хвилинку.

"Швидка" відмовилася їхати під обстріли. Місцеві жителі самі вивезли поранених до Артемівська (нині - Бахмута). У лікарні з'ясувалося, що життя Саші врятував мобільний телефон - саме в ньому застряг великий осколок. Якби не це, то - розрив стегнової артерії і смерть від крововтрати. У Саші був відкритий перелом обох ніг, рвані рани по тілу. У Дані - множинні осколкові поранення голови, тулуба, кінцівок. Їхня мама Тетяна відразу примчала в лікарню. Після перших операцій Сашу, Даню й однорічну Поліну в супроводі Тетяни вертольотом перевезли до Харкова. Тут дітей буквально латали. Лікарі констатували: у Дані осколком вирвало нервовий вузол у ніжці, і тому хлопчик не може ворушити стопою. Сім'я повернулася в Берестове. Минуло майже два роки, а з дітей досі виходять осколки, які Тетяна виймає пінцетом, коли ті з'являються на поверхні.

* * *

Іловайськ. 13 серпня 2014-го. На той час сім'я Павленків перебралася в будинок бабусі, бо там був надійний підвал. У ньому кілька тижнів ховалися дорослі, 9-річний Дмитрик і 7-річна Лера. Кожен вихід на свіже повітря - щастя.

Вранці того дня було тихо. Всі ненадовго піднялися на поверхню. І тут - оглушливий гуркіт. Едуарда і його дружину відкинуло вибуховою хвилею і засипало уламками літньої кухні, в яку влучив снаряд. Їхні діти з бабусею були якраз біля цієї будівлі. Дмитрик побачив, як на них летить снаряд, устиг накрити собою молодшу сестру. Поранена бабуся лежала поруч, їй фактично відірвало ногу. Дмитрик, непритомний, так і залишився на Лері, його відсічена нога трималася на самих сухожиллях. Згодом у сестри лікарі діагностували переломи кінцівок.

У місті лікарні тоді не працювали, "швидкі" не виїжджали. Сусід на машині вивіз усю родину в лікарню у Харцизьку. Медики чотири дні боролися за життя Дмитрика, він втратив багато крові. Ногу врятувати не вдалося. За тиждень у Харцизьку теж почалися бойові дії, лікарі допомогли перевезти Дмитрика до Маріуполя. Тільки тут хлопчикові зробили перше переливання крові. Потім були нові операції й уроки ходьби на одній нозі.

* * *

9-річний Владик Потін мріяв стати футболістом, грав в Авдіївці у місцевій збірній. А ще він - переможець міського турніру з бальних танців.

26 січня 2015-го Владик гостював у бабусі, у найтихішому районі Авдіївки. Коли хлопчик з бабусею вийшов на прогулянку, почався обстріл, і в їхньому дворі розірвався снаряд. Осколок поцілив Владикові в голову: пройшов лобну частину, зачепив обидві півкулі й застряг у потилиці. Мобільний зв'язок у місті вже не працював - "швидку" не викличеш. Сусіди відвезли дитину до лікарні, але там розвели руками (тут залишилися тільки травматолог і анестезіолог). Рятувати Владика зважилися в польовому госпіталі. Військові хірурги витягли осколок. Відразу після операції хлопчика переправили до Дніпропетровська. Після дев'яти днів коми Владик отямився. Але пошкоджено 60% мозку, тому лікарі жодних прогнозів не давали.

І все ж таки дитина не тільки вижила, а й через рік почала ходити. Однак мозок "забув" навички мови, довелося заново вчити і букви, і як їх складати в склади й слова. Математику Владик пам'ятає, а читання й письмо - ні. Але з кожним днем він опановував нові знання, у Дніпропетровську пішов у школу, щоправда, через травму знову в перший клас.

* * *

Це лише кілька трагедій дітей, які раділи життю, росли, бігали з друзями, пустували в школі. Здорові й веселі. Але війна розділила їхнє життя на "до" і "після". Сьогодні їм доводиться заново вчитися жити: звикати до особливостей свого тіла, вибудовувати стосунки з однолітками, переборювати страх і біль...

У 2014-2015 рр. лікарі, волонтери, благодійні фонди боролися за життя дітей, надавали екстрену допомогу. Зараз такі діти потребують широкого відновлення. Тому цього року Гуманітарний штаб Ріната Ахметова розпочав нову цільову програму - "Реабілітація поранених дітей". Перший сертифікат отримав Владик Потін. Згодом до нього приєдналися й інші діти.

Наприклад, Дмитрикові Павленку вже треба ставити протез. В Україні за держпрограмою безоплатно виділяють протези першого-другого рівня функціональності. Щоб повернутися до нормального життя (бігати, ходити по сходах і навіть грати у футбол), хлопцям потрібні легкі пристосування третього і четвертого ступенів мобільності. Гуманітарний штаб уже замовив такий протез для Дмитрика.

Катя, Ваня і Коля Гончарови вирушили до спеціалізованого центру в Запоріжжі, де з ними працювали лікарі й психологи.

Данило і Саша Субіни пройшли повноцінний курс у санаторії. Тут лікарі сказали, що Дані для відновлення необхідне ортопедичне взуття. За кілька днів представники штабу привезли потрібні черевики. Хода хлопчика почала виправлятися, він став ходити впевненіше.

За офіційним даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, кількість поранених у Донбасі дітей сягає 200. База даних допомоги Штабу Ахметова містить інформацію про 163 таких дітей, половина з яких потребує реабілітації. 70% з них поранені в Донецькій області, 30% - у Луганській.