Чи я патріот? Не знаю. Може, так, а може — й ні… - Соціум - dt.ua

"Чи я патріот? Не знаю. Може, так, а може — й ні…"

29 серпня, 2014, 18:20 Роздрукувати Випуск №30, 29 серпня-5 вересня

У дітей передусім необхідно виховувати повагу до себе та своєї країни. Людина, яка поважає себе, — поважає і свою сім'ю, рід, країну. Більше того, бере на себе відповідальність за неї. Тож наших дітей треба навчати брати на себе маленькі відповідальності, які їм під силу.

1 вересня 2014-го буде не таким, як попередні. З усім багажем емоцій та переживань нинішнього року за парти сядуть діти, які бачили війну. Вони дорослішали, коли писали листи солдатам. Змінювали пріоритети, коли віддавали свої заощадження на бронежилети. Почали цінувати своїх друзів, коли зрозуміли, що, можливо, назавжди розлучилися з ними…

Нинішнього року Міносвіти рекомендувало тему першого уроку для всіх шкіл — "Україна — єдина країна". Мета — формування в учнів розуміння єдності та цілісності України, її багатонаціонального народу — як національної ідеї розвитку вільної, незалежної, демократичної і заможної держави.

Минулого тижня, спілкуючись із дітьми-переселенцями із зони АТО в Маріуполі, я переконалася, що тема справді дуже актуальна. Та навряд чи одним уроком (або навіть десятьма) можна змінити ситуацію, яка формувалася роками. До того ж кому і як проводити цей урок? Чи не тим, хто в День державного прапора нацьковував і радів, бачачи, як діти паплюжать один із символів України, а в День незалежності на параді деенерівців сміявся в спину українським військовополоненим? Змінити цю ганебну ситуацію не допоможе і найрозумніша концепція національно-патріотичного виховання, якщо найближче для дитини доросле оточення на власному прикладі не виявляє поваги до Батьківщини, а остання виглядає слабкою, бо винні не покарані, а героїв не визнано на державному рівні…

1 вересня за парти сядуть не всі… Патріотичного уроку не буде, наприклад, у Іллі з Донецька. Через війну в його рідному місті навчання розпочнеться пізніше. Так планується, а як буде — лише Богу відомо. У пансіонаті під Маріуполем, де ми зустрілися, Ілля й інші діти, наче мантру, повторюють: "Я хочу додому". 

На визволену територію чотирнадцятилітній Ілля разом зі своєю мамою Галиною та одинадцятилітнім братом Богданом виїхали майже два місяці тому. Батько залишився "там": стереже сімейне майно, доглядає за залишеними сусідськими котами й собаками, розвозить їжу, воду в райони міста, де ведуться обстріли. 

Тимчасове житло сім'ї — невелика кімната з типовою обстановкою для курортних пансіонатів ще радянських часів. У Приазов'ї такий прихисток отримали чимало сімей. Разом із нашими героями переїзд і проживання понад двох сотень дітей з батьками в пансіонаті профінансував Фонд Р.Ахметова. 

"Півліта на морі" з вуст Іллі звучить приречено: "Там, у Донецьку, півкласу мого залишилось, і найкращі друзі. Ми зідзвонюємося по скайпу. Вони спокійні, жартують часом. Не звертають на це (військові дії. — Авт.) уваги. Найкраще місце — домівка". 

У кутиках очей молодшенького Богдана бубнявіють сльози, коли він розповідає про "двох папуг, трьох собак і одного кота, а ще бабусю й дідуся та їхніх двох собак, які залишилися вдома". Богданчик — дитина з особливими потребами. Навчається у звичайній школі, але індивідуально. Для нього важливо повернутись в колектив, у якому він вільно й гармонійно почувається.

Коли мама згадує, як вони залишали свою домівку, Богдан починає розповідати все в найменших деталях: "На вулиці, де дорога, стріляли. Я виключив світло і ліг на підлогу. Ще й телевізор виключив". 

"Богдан виявився найбільш адекватним у цій ситуації, — підхоплює мама. — Ми сиділи шоковані й дивились одне на одного, не розуміючи, що відбувається. Я ще й на вулицю пішла поглянути, а він мені кричить: "Мамо, виходити не можна". 

Після цього випадку ми хутко зібрали речі й поїхали. Спочатку думали, що ненадовго. Грошей і речей було на 10 днів. Якщо доведеться тут іти до школи, то у в'єтнамках і шортах".

— Ілюшо, а твої однокласники в Донецьку розуміють, що йде війна? 

— Я їм про це говорив, а вони починають із мене сміятися. 

— Ви в школі розмовляли про те, що відбувається? 

— Ні. Просто більше половини класу бігали й кричали "слава Росії", і все. Чи я патріот? Не знаю. Може, так, а може — й ні.

— Ти уявляєш собі, що твоє рідне місто може стати містом іншої держави?

— Ну так.

— А ти б хотів, щоб це була Україна?

— Можливо, більше, щоб це була Росія.

…Зависла тиша.

— А навіщо тобі Росія? І що далі? — приєднується мама. 

— У Росії спокійно, а в Україні таке відбувається… Та найбільше я хочу повернутися в Донецьк. 

— Ну ось, а ви кажете, що думки дітей і батьків збігаються… Для мене це зараз було новиною, якщо чесно, — у мами на очах сльози. 

— Може, це вплив твоїх друзів? — запитую Іллю.

— Може, — відповідає. 

— У школі вам розповідали про патріотизм, прищеплювали любов до України?

— Ні, — каже.

Далі розпитувати не стала. Все очевидно. Ось, наприклад, свіжі свідчення журналістам школярів зі Слов'янська. "В основному за Україну були вчителі української мови та літератури, — розповідає Павло. — А так усі — за Росію. Так, "вчехляли" нам свою точку зору. Казали: "На фіг вам ця Хохляндія, тут хєрово, треба в Росію". Ми їм відповідали — нам не потрібна чужа країна, тим більше що вона — агресор. У нас є своя чудова країна. Її просто треба відновити, уряд хороший поставити, і все буде добре".

Міністр освіти і науки Сергій Квіт із цього приводу висловився досить конкретно: пособників терористів буде звільнено. Що ж, побачимо. Але хто прийде на їхнє місце?..

Ми часто недооцінюємо те, наскільки діти залучені в суспільно-політичні процеси, наскільки чутливі до вітру перемін та емоцій. Якщо хтось із дітей колись і не довчив гімн, то компенсував це на Майдані або концерті "Океану Ельзи". Якщо хтось вважав немодною вишиванку, то сьогодні йому не соромно вдягати те, що стало в країні поширеним трендом.

Останнім часом ми були свідками багатьох свідомих вчинків дітей. Так, Тарасик зі Львова відмовився від омріяного планшета на користь бронежилета для солдата. А Петро з Артемівська переховував герб, зірваний терористами із міськради, доки місто не визволили. Але це один бік. 

З іншого ж — фото дівчинки, яка топчеться по українському прапору після "параду зла" в Донецьку; ганебне фото юного луганчанина в соцмережах на тлі світлин героїв "Небесної сотні". Що і як робити з цим?

— Такі картинки не мають розчулювати або жахати, — вважає соціальний психолог Олег Покальчук. — Треба розуміти, що за всім цим стоять дорослі. Цих дітей я назвав би політичними безпритульними. Вони нічиї. З ними можна працювати, якщо близькі їм дорослі змінять свою думку і, відповідно, поведінку. 

Особливість масового сприйняття в тому, що людину загалом (а дітей і поготів) ми сприймаємо від самого початку доброю. Коли діти поводяться погано, ми кажемо, що вони погані й неслухняні. Коли добре — розумні, чудові й гарні. Хоча це одні й ті самі діти. Насправді ми бачимо віддзеркалення власних хибних думок і помилок. Діти завжди копіюють поведінку близьких дорослих. Це їхній спосіб навчання. Якщо вони бачать позитивні реакції на якісь свої вчинки, то продовжують поводитися саме так. Треба розуміти різницю між життям, пристосуванням, виживанням — і вихованням. Останнє докорінно відрізняється, оскільки дитині пропонують інші мотиви поведінки, ніж закладені в ній дикою природою, — моральні. Але працюють вони тільки тоді, коли дорослі, які про це говорять, поводяться відповідно. А якщо вони радісно гогочуть, бачачи дитину, що витирає ноги об прапор, — то вона й робитиме це. Адже дитина не народжується з мораллю. 

Діти завжди обирають собі когось у сім'ї як взірець для наслідування моделі поведінки. І, оцінюючи це явище, не слід вважати, що це якась спеціальна політична парадигма, яку необхідно розглядати. Це звичайна безпритульність — відсутність будь-яких стандартів поведінки, нав'язування й використання вульгарних моделей. Але у нас, власне кажучи, і країна така. З одного боку — страшенно духовна, і ця духовність відірвана від життя. А з іншого — примітивна, оскільки масу людей похилого віку мало що цікавить, окрім хіба що пенсії.

Люди, котрі намагаються зрозуміти і пояснити таку поведінку дітей через призму політичних поглядів, бажаного не досягають. Це просто поведінка. Я оцінюю це як патерн. Насправді все дуже просто: заберіть дитину з оточення ідіотів і помістить її в оточення розумних — і, з великою ймовірністю, вона також буде розумною. 

А всі уроки патріотизму, на мою думку, — радянські відмазки. Тому що це спроба адміністративним заходом замістити багаторічні прогалини та прорахунки не тільки у вихованні, а й у житті загалом. Ми проведемо уроки і все вилікуємо? Нічого не вийде, звичайно. Такі уроки потрібно буде проводити з цими людьми наступні
23 роки. І, бажано, десь в іншому місці. Радянські уроки, які виховували павликів морозових, тривали 70 років поспіль. У цьому й заковика — в методичному повторенні одних і тих самих речей. При цьому тих, хто не повторював, — карали. І заохочували тих, хто повторював. Це принципово важлива річ, яка робила радянську пропаганду ефективною. В нашій же пропаганді немає ні заохочування, ні покарання. На перше — катма грошей, а друге робити якось ніяково. Але це моральна складова будь-якого суспільства. Суспільство потребує воєнного стану, радикальних заходів, покарання винних, визнання героїв. Однак усього цього немає навіть у рамках тих інституцій, котрі повинні цим займатися. 

Не можна намагатися замістити ситуацію, яка склалася, дзеркально. Людей спочатку потрібно повернути до нормального життя взагалі, у принципі. А пояснити дітям, що так робити не можна, погано… Ну то нехай діти й дорослі, які їх оточують, побачать людей, котрих за це покарали. Інакше вони сприйматимуть усе просто як жарт. 

— У дітей потрібно розвивати відчуття приналежності, — каже дитячий, сімейний психолог Світлана Ройз. — Наприклад, на одному з українських телеканалів виходять відеоролики про українські унікальності: в Україні винайшли першу гасову лампу, є найбільша соляна печера. З цим класно ідентифікуватися, чи не так? Про це потрібно розповідати дітям, а не наставляти, що Україну треба любити, не пояснюючи, чому.

І знову-таки — особистий приклад. Насправді любов до батьківщини починається з простих речей — з чистого підвіконня, з квітки на ньому, з викидання сміття у смітник. Коли ми просто включаємо серце і мозок на вибірковість. 

У дітей передусім необхідно виховувати повагу до себе та своєї країни. Людина, яка поважає себе, — поважає і свою сім'ю, рід, країну. Більше того, бере на себе відповідальність за неї. Тож наших дітей треба навчати брати на себе маленькі відповідальності, які їм під силу. 

Робити це зобов'язані і батьки, і освітні заклади, і, звичайно, держава. При цьому остання має поводитися так, щоб люди відчували повагу й довіру до себе. Тоді й патріотизм зростає.

Аби проводити уроки на тему "Україна — єдина країна", самі викладачі мають бути інтегрованими. Мають бути носіями не зовнішньої, а внутрішньої культури. На це потрібен час.

Мені здається, що елемент патріотизму — написати з дітьми листи солдатам, зробити якісь посильні дії. Людина стає більш патріотичною, коли бачить, що сама може реально щось змінити і відчути свій внесок. 

Школа має бути територією, вільною від війни. Має бути запроваджено правило: як тільки відбувається конфлікт — ставимо крапку. Найстрашніше — коли діти не можуть впоратися з інформаційною хвилею, коли поруч немає адекватного дорослого, який цю хвилю зупинить або спрямує. Важливо, аби дорослі відстежували такі ситуації.

Посттравматичний розлад у дітей виявляється у сплесках агресії. Для таких спалахів насправді і підстав не треба. Дитина буде дзеркалити ту модель, яку вже проковтнула. І в цьому тепер складність. Дітям дуже важливо не зависати у стані "між". 

На жаль, особистість у нас викорінювалася впродовж багатьох десятиліть. І тепер вона знову починає проростати. На це потрібно спрямувати всі зусилля. Зокрема і в школі. В системі освіти ми стоїмо на порозі змін, і, можливо, всі ці події саме й підштовхують нас до них. 

— Я хочу, щоб учні мого класу намалювали малюнки й написали невеличкі листи для своїх ровесників зі сходу зі словами підтримки, — ділиться соціальний педагог Оксана Дацко зі Жмеринської гімназії. — Планую скопіювати ці листи й переслати через громадські організації школярам Луганська та Донецька. Спробувати таким чином показати, що діти Центральної України співпереживають і занепокоєні тим, що зараз відчувають діти Східної. Думаю, це невеличкий, але внесок в об'єднання та дружбу дітей України. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво