Чи можливий новий Сімнадцятий рік? Неювілейні роздуми - Соціум - dt.ua

Чи можливий новий Сімнадцятий рік? Неювілейні роздуми

22 лютого, 2013, 18:55 Роздрукувати Випуск №7, 22 лютого-1 березня

Комунізм, мов дволикий Янус, являв світу два обличчя — привабливий патерналізм (тепле житло, неподерта одежа) і огидні репресії (тюрма, концтабір).

 Через кілька років ми відзначимо столітній ювілей Російської революції. Почавшись з лютого (березня за н. ст.) 1917 року, вона завершилася в січні наступного року розгоном Установчих зборів. Переможцями у жовтні (листопаді за н.ст.) 1917 року стали більшовики. З весни 1918 року вони почали свою власну, комуністичну революцію. 

Встановлений більшовиками режим диктатури під назвою "радянська влада" тримався впродовж семи десятиріч, аж до конституційної реформи 1988 року. Чверть століття колишні радянські республіки живуть за законами демократії, але після краху комунізму залишився спадок, який називають совковістю. Назва не пояснює ні змісту, ні суті цього явища. Аби зрозуміти його, треба усвідомити, що з нами трапилося за цю сотню років. Це важливо, бо совковість загрожує незвичній для нас демократії. Ця загроза за останні роки зросла настільки, що вже можна прогнозувати в Україні небезпеку нової руйнівної революції. 

У вересні 1915 року Володимир Маяковський писав:

Где глаз людей обрывается куцый,

В терновом венце революций

Главой голодных орд,

Грядет шестнадцатый год.

Не так вже й помилявся поет: відстань від грудня 1916 до лютого 1917 вимірювалася кількома тижнями. Варто згадати й характеристику майбутньої революції в записці, поданій Миколі II колишнім міністром внутрішніх справ (1905–1906 рр.) Петром Дурново. У лютому 1914 року він писав, що у разі війни з Німеччиною "соціальна революція в найбільш надмірних її проявах у нас неминуча". 

Прогнози — це передчуття, що базуються на фактах повсякдення і знанні закономірностей історії. Історичний процес підпорядковується закономірності, охарактеризованій великим англійським істориком XX ст. Арнольдом Тойнбі двома словами: "виклик — відповідь". Народи повинні відповідати на виклики, які постають. Якщо відповідь непереконлива, вони зникають. Неможливо передбачити дії окремих осіб, але аналіз відносин між державою і суспільством допомагає визначити майбутні тенденції. Тут варто послатися на великого російського політика XX ст. Володимира Леніна, який заявляв: революції трапляються тоді, коли низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть.

Робітничо-селянська влада в ленінській інтерпретації

У Російській революції брали участь кілька політичних сил: буржуазні партії на чолі з кадетами, соціалістичні партії есерів і меншовиків, більшовики і, нарешті, ради робітничих і солдатських депутатів. Багатомільйонна солдатська маса на фронтах і в гарнізонах була передусім селянською, бо робітники працювали у промисловості, яка обслуговувала війну. Раніше селянські війни не переростали в революції внаслідок розпорошеності й неорганізованості учасників, та держава цього разу об'єднала селян в армійські підрозділи, озброїла їх і навчила володіння зброєю. Тому тилові гарнізони могли обирати: або придушувати робітничі демонстрації і йти у визначений строк на фронт, щоб воювати за чужі інтереси, або спрямувати зброю проти самодержавно-поміщицької влади. Учасники революції скинули Миколу II буквально за тиждень у березні 1917 року.

Повернувшись у квітні з еміграції, В.Ленін одразу почав наполягати на передачі влади в руки рад. Його не турбувало, що вони перебували під впливом меншовиків і есерів. Стихійний екстремізм мас, які бажали експропріювати поміщиків та буржуазію, і доктринальний екстремізм більшовиків, які прагнули ліквідувати приватну власність на засоби виробництва, повинні були зійтися. Коли ленінська партія тимчасово відмовилася від комуністичних гасел і взяла на озброєння радянські, вона стала витісняти з рад меншовиків і есерів.

Свою партію Ленін будував на засадах "демократичного централізму", в основу якого закладалася обов'язковість виконання рішень вищих органів для нижчих. Витіснення з рад меншовиків і есерів та наповнення їх більшовиками і співчуваючими їм депутатами означало, що партія починала існувати у двох різновидах: як політична структура, що здійснювала диктатуру вождів, і як ради, що мали всю повноту управлінської влади. Радянська влада проростала з народної товщі й була представлена "обранцями з народу", визначеними в більшовицьких парткомах і органах державної безпеки. 

Оскільки партія будувалася на засадах "демократичного централізму", номенклатурні управлінці були лише провідниками диктаторської влади. Носіями її могли бути тільки члени Центрального комітету. Але цей орган збирався нечасто і з появою у 1919 році Політбюро зміг проявитися на повну силу лиш двічі, в 1957 і 1964 рр. (обидва рази у зв'язку з кризами в політичному керівництві, створеними діями М.Хрущова). Політбюро не мало функцій, відмінних від функцій ЦК і під кутом зору партійного статуту було примарним, але всесильним. Відсутність конституційного механізму передачі влади ініціювала після відходу Леніна від справ тривалу боротьбу за владу. Переможцем став Й.Сталін, і в країні аж до 1953 року встановилася одноособова диктатура. Вона була небезпечною не тільки для суспільства, але й для держави. Питання про життя або смерть кожного функціонера, включно з членами політбюро ЦК ВКП(б) Сталін розв'язував на свій розсуд.

Отруйний вірус комунізму

Комуністична доктрина виринула з небуття в брошурі К.Маркса і Ф.Енгельса "Маніфест Комуністичної партії", надрукованій в 1848 році. Завдяки зусиллям В.Леніна та його наступників вона стала символом віри для третини людства. У 1967 році, коли святкувався піввіковий ювілей більшовицького перевороту, його оголосили головною подією XX століття. Однак в останній його третині комунізм перетворився на маргінальну течію. 

Досліджуючи інтелектуальні витоки ленінізму, член Французької академії Ален Безансон зауважив: Мойсей і святий Іоанн знали, що вірили, а Маркс і Ленін вірили, що знали. Ця ремарка показує принципову відмінність Біблії від "Маніфесту". Біблія була уособленням досвіду багатьох поколінь, натомість "Маніфест" — це талановитий виклад ідей двох екзальтованих юнаків, які прагнули ощасливити людство. Після "Маніфесту" К.Маркс повернувся до комуністичної доктрини лише в 1875 році, коли поділив майбутнє суспільство за ознакою розподілу матеріальних і культурних благ на дві фази: соціалізм (від кожного — за здібностями, кожному — за працею) і повний комунізм (від кожного — за здібностями, кожному — за потребами). За ознакою виробництва соціалізм і комунізм в уявленні марксистів були тотожні: перетворення приватної власності на загальнонародну, ліквідація товарно-грошових відносин і заміна ринку плановим розподілом благ. Різниця між фазами полягала лише в розподілі, і розподіл за потребами, як це зрозуміло, мусив відбуватися за досягнення високого рівня продуктивних сил. 

Виразу "комуністичне будівництво" К.Маркс не вживав, бо розглядав суспільний розвиток як природноісторичний процес. Приступаючи до анонсованого у "Квітневих тезах" 1917 року створення держави-комуни, В.Ленін послуговувався тільки своєю фантазією. Щоб організувати, як він висловлювався, "державне виробництво і розподіл на комуністичних засадах", вождь у січні 1918 року оголосив про намір конфіскувати поміщицькі маєтки, націоналізувати фабрики і заводи, об'єднати населення в споживчі й збутові товариства, налагодити облік і контроль за працею і споживанням. Він твердив: "Програма цього обліку і контролю проста, ясна, зрозуміла кожному: щоб хліб був у кожного, щоб всі ходили в міцному взутті і в неподертій одежі, мали тепле житло, працювали сумлінно, щоб ні один шахрай (в тому числі й той, що ухиляється від роботи) не гуляв на волі, а сидів у тюрмі або відбував кару на примусових роботах найтяжчого виду… Хто не працює, той нехай не їсть — ось практична заповідь соціалізму".

Вражає поєднання турбот про тепле житло і неподерту одежу з "примусовими роботами найтяжчого виду". Коли людину позбавляли приватної власності, що давала їй засоби до існування і забезпечувала економічну незалежність від держави, то вона, обдерта й гола, потрапляла до рук вихідців з народних низів, які стали державними функціонерами. Тоді комунізм, мов дволикий Янус, являв світу два обличчя — привабливий патерналізм (тепле житло, неподерта одежа) і огидні репресії (тюрма, концтабір). Вражає й згадка про біблійну заповідь. Вона з'явилася в прийнятій в липні 1918 року Конституції РСФРР (стаття 18: "РСФРР визнає працю обов'язком усіх громадян республіки і проголошує лозунг "Хто не працює, той не їсть"). Прийнята у березні 1919 року Конституція УСРР теж містила цю норму, передану з буквальною точністю в статті 28. У відповідь на відмову українських колгоспників працювати на державу без матеріального відшкодування Сталін запровадив законодавство про натуральні штрафи і в листопаді-грудні 1932 року в селах, які потрапили на "чорну дошку", а в січні 1933 року — в усій Україні й на Кубані вилучив у селянських садибах все продовольство. Це призвело до голодної смерті мільйонів селян.

Комуністичний штурм 1918—1920 рр. мав своїми наслідками громадянську війну, економічний колапс і голод. Та шляхом експропріації буржуазії в країні був створений державний сектор, до якого увійшли "командні висоти" економіки. Попереджаючи війну з усім селянством, Ленін припинив з 1921 року конфіскацію його продукції, відновив вільну торгівлю і дозволив приватне підприємництво. Аби комуністична ідея залишилася незаплямованою, вождь заднім числом оголосив попередню політику воєнним комунізмом, тобто комунізмом, нав'язаним війною.

Новий штурм розпочався з 1929 року під гаслом соціалістичного будівництва. За десяток років держава-комуна індустріалізувала країну і поставила село під свій контроль. Існування колгоспного ладу стало можливим завдяки консенсусу між державою та селянами. У кризовій ситуації персоніфікована Сталіним держава скасувала безрозмірні хлібозаготівлі. Селяни, в свою чергу, відмовилися від бойкоту громадського господарства і змирилися з обов'язковими, але твердо зафіксованими поставками, які дозволяли їм розпоряджатися продукцією, виданою на трудодні або виробленою в присадибному господарстві. Внаслідок цього в країні збереглися залишки вільного ринку. Навіть у 1952 році Сталін не забув про намір замінити товарообіг продуктообміном, але практичних дій у цьому напрямі вже ніхто не робив аж до краху комунізму.

Конституція СРСР 1936 року проголосила перемогу соціалізму, що поставило на чергу гасло комуністичного будівництва. Однак п'ятирічки минали за п'ятирічками, а розподіл за потребами залишався "світлим майбутнім". Щоб зняти проблему, пропагандисти Л.Брежнєва прилаштували між соціалізмом і комунізмом третю фазу — "розвинутий соціалізм".

Крах радянської влади

Марксисти стверджували, що націоналізація підприємств означає їх перехід в руки нації, а усуспільнення господарств —передачу їх у руки суспільства. Та нищення приватної власності, яке "Маніфест Комуністичної партії" називав суттю доктрини, відбулося тільки на термінологічному рівні. Нації, суспільства і класи — це неструктуровані спільноти, які не мають "рук". Інша річ — ієрархізовані спільноти: партії і держави. Всупереч проголошуваним деклараціям реалізація комуністичної доктрини не знищувала приватну власність на засоби виробництва, а зосереджувала її в руках держави. 

Увесь попередній прогрес цивілізованого світу базувався на збільшенні в суспільстві частки економічно вільних виробників, які ставали незалежними від держави або інших членів суспільства завдяки власним засобам виробництва. Навіть робітники індустріальної епохи, яких за інерцією називали пролетарями, були власниками своєї робочої сили, цінність якої залежала від рівня їх кваліфікації й організованості. Можна зрозуміти, що експропріація суспільства забезпечувала йому не "світле майбутнє", а забуте минуле, коли верховним власником землі як головного тоді засобу виробництва був монарх. Встановлювався протиприродний соціально-економічний лад, який мав технічні характеристики індустріальної епохи і виробничі відносини аграрної епохи на її ранніх стадіях.

З легкої руки Мілована Джиласа (Югославія) та його послідовника Михаїла Восленського (ФРН) виникла легенда про новий панівний клас у комуністичному таборі — номенклатуру. Та номенклатурні функціонери були розпорядниками, а не власниками експропрійованих або заново створених об'єктів господарської діяльності. Враховуючи специфіку радянської влади, вся приватна власність на засоби виробництва зосереджувалася у членів політбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б)-КПРС. Внаслідок цього політична диктатура компартійно-радянської верхівки доповнювалася диктатурою економічною.

З одного боку, радянська держава ставала всемогутньою тому що могла зосередити максимум ресурсів на завданнях, які вважала першочерговими. В різні часи йшлося про реставрацію Російської імперії у вигляді Радянського Союзу, знищення нацистської Німеччини, створення ракетно-ядерного щита, розвиток пріоритетних напрямів освіти і науки, масове житлове будівництво тощо. З другого боку, між державою і працюючими не існувало підприємця, який відповідав за успіх справи своєю власністю. Комуністична форма господарювання була від народження неефективною. В міру вичерпання екстенсивних чинників економічного зростання вона починала загрожувати існуванню суспільно-політичної системи. Цим пояснюються спроби реформ, здійснюваних керівниками СРСР.

Щоб зрозуміти невдачі радянських вождів і успіхи Ден Сяопіна в Китаї, треба навчитися відділяти суспільно-політичну систему від соціально-економічного ладу. Багато хто й досі вважає жовтневий переворот 1917 року соціалістичною революцією, хоч більшовики після захоплення влади спромоглися створити за кілька місяців лише державу-комуну, а потім упродовж двох десятків років будували лад, який назвали соціалізмом. Ми й досі вважаємо Китай комуністичною країною, хоч КПК залишила недоторканною тільки свою диктаторську владу, відмовившись від комунізму в економіці й соціальних відносинах.

Керівництво КПРС уже в часи М.Хрущова відчуло неефективність господарського механізму. Гадали, що справу можна залагодити змінами в управлінні промисловістю, і тому з'явилися раднаргоспи. Коли їх ліквідували, то почали запроваджувати нову систему планування і економічного стимулювання — так звану косигінську реформу. Однак Л.Брежнєв відмовився і від неї, щоб повернутися до сталінської моделі господарювання. Після двох десятиріч "застою" М.Горбачов зробив спробу поєднати директивне планування із запровадженням самостійності, самоуправління і самофінансування підприємств. Проте ця реформа тільки поглибила розбалансування економіки. В ситуації господарського краху, що наближався, останній радянський генсек наважився позбавити партію її диктаторського статусу і зосередив повноту влади в радах. Конституційна реформа 1988 року повернула суспільству суверенне право формувати на вільних виборах державну владу. Внаслідок цього суспільно-політична система самоліквідувалася, але разом із нею розвалилися соціально-економічний лад, Радянський Союз і "соціалістична співдружність" країн Центрально-Східної Європи. Прагнучи врятувати комунізм, радянські вожді втратили все. Натомість китайські вожді зберегли диктаторську владу, але пожертвували комунізмом.

Коли чекати
нову революцію?

Існуючий в пострадянських країнах лад нестійкий, оскільки має в собі суперечливі риси ринкової і комуністичної економік. Подолати постійно нагромаджувані суперечності, що отруюють життя низів і верхів, можна або реформами, або революцією. Чого чекати, коли нема реформ?

24 роки тому відбувся установчий з'їзд Народного руху України — одного з яскравих осередків громадянського суспільства, що почало відроджуватися після конституційної реформи М.Горбачова. Читаючи стенограму з'їзду, дивуєшся оптимізму, який випромінювали делегати, коли говорили про перспективи. Проте рік за роком керівники уряду, серед яких були й деякі учасники з'їзду, не відповідали на виклики, які зустріла в своєму розвиткові незалежна Україна. 

Ми живемо з передчуттям катастрофи, що наближається. Нема потреби називати факти, які формують це передчуття, та й газетні рамки цього не дозволять. Але можна здогадатися, чому відповіді на виклики з боку наших президентів і міжнародних експертів були неефективними. Ніхто не уявляв собі, як треба виходити з ситуації, що склалася після краху комунізму. "Ми просто не розуміли тих величезних економічних викликів, які стояли перед Україною в момент її переходу від комунізму до вільного ринку", — каже тепер колишній посол США в нашій державі Вільям Міллер.

Коли радянські вожді втратили диктаторську владу, власність на засоби виробництва стала нібито нічийною. Права на них пред'явили функціонери, які відповідали за роботу галузей і підприємств, а також трудові колективи. Щоб поділити підприємства "по справедливості", вигадали ваучери. Тому до претендентів приєдналися ті, хто скупив їх, зокрема криміналітет. Зазвичай в ситуації господарського колапсу серед власників виживали ті, хто був пов'язаний з державним апаратом. Так у пострадянських країнах з'явилися олігархи — нові господарі життя, яким нецікаві потреби суспільства. Тим часом в СРСР заробітна плата працівників становила лише третину національного доходу проти двох третин у країнах ринкової економіки. 

Аби розмови про "світле майбутнє" мали більш переконливий вигляд, в національному доході були утворені суспільні фонди споживання, які забезпечували будівництво й розподіл житла "за потребами", експлуатацію житлового фонду, безкоштовне надання послуг з охорони здоров'я, безплатну освіту тощо. Тепер таких фондів олігархи нам не створять, а за рахунок украй неефективного під економічним кутом зору податку на додану вартість підтримувати цю сферу життя суспільства неможливо. Тим більше, що державний бюджет став годівницею, до якої присмокталися наближені до влади. За минулі два десятиліття технічний ресурс соціальної сфери практично вичерпаний. Як вона може далі функціонувати в умовах ринку? Відповіді у наших горе-реформаторів нема. Тож як голосуватимуть на виборах пенсіонери, у яких платіжки за квартиру з опаленням уже перевищують половину пенсії?

Передчуття катастрофи розвивається на тлі гострої соціальної нерівності, яку колишні радянські люди сприймають з особливим обуренням. Діалог між державою і суспільством, який обнадійливо розвивався на початку 90-х років, змінився напруженням у відносинах, що знайшло вихід у помаранчевій революції. Ейфорія, яка охопила тоді половину суспільства, змінилася апатією, коли переможці почали гризню за владу. Коли ж при владі опинилися ті, кого підтримувала інша половина суспільства, радість перемоги швидко переросла в розчарування. Дехто повівся на демагогічне гасло "повернути країну народу", але вірусом комунізму уражені здебільшого громадяни старшого віку. В країні й досі бракує політичної сили, здатної розв'язати проблеми, що об'єктивно виникають під час переходу від індустріальної до постіндустріальної епохи. Такі, наприклад, з якими блискуче упоралися свого часу Велика Британія і ФРН, коли змінювали промислову структуру своїх вугледобувних регіонів.

Після останніх парламентських виборів суспільство відчуло й те, що право вільно обирати керівників держави стає примарним. Згуртований клан, який заволодів державою, не збирається втрачати її, хоч не знає, що з нею робити.

У Росії відсутність реальних ринкових реформ після краху комунізму призводить до таких самих, якщо не гірших, наслідків. Але ця країна має енергоресурси, здатні перетворюватися на валюту. Натомість українські можновладці позбавлені такої можливості. Напередодні президентських виборів 2015 року вони роблять те, що не потребує фінансових витрат: цинічно розколюють суспільство за мовною і територіальною ознакою. 

Готуватися до президентських виборів шляхом нарощення силових структур, нищення законів за допомогою судової системи і ґвалтування почуттів державоутворюючої нації — марна справа. Шовіністичні провокації підтримуються сусідньою державою, але вона здатна проковтнути провокаторів разом з українською незалежністю, яка оплачена життям багатьох мільйонів наших співгромадян. У такій ситуації чергові президентські вибори можуть трансформуватися, якщо скористатися лексикою Петра Дурново, в "соціальну революцію в найбільш надмірних її проявах".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво