Авдіївка, якій не пощастило розміститися поблизу донецького аеропорту - Соціум - dt.ua

Авдіївка, якій не пощастило розміститися поблизу донецького аеропорту

14 листопада, 2014, 22:14 Роздрукувати Випуск №42-43, 14 листопада-21 листопада

У самій Авдіївці функціонує лише "Ощадбанк" і з початку війни, як тільки закрилися відділення "Укрпошти", переважно переоформляє лише пенсійні виплати: щоб кошти йшли не через пошту, а на банківську картку.

—Внучечко, та як ви там живете ?! Щойно подивилася на українському каналі програму про події останніх днів: людей, як і раніше, викрадають і катують у підвалах, діти гинуть під обстрілами ... Не можна так жити, це занадто страшно! — голосить по телефону моя 82-річна бабуся. Моя героїчна бабуся сама живе на лінії фронту, в невеличкій Авдіївці, яка на сьогодні виконує роль стратегічно важливого об'єкта: місто "прикриває" донецький аеропорт, розташований за кілька кілометрів і систематично атакований проросійськими бойовиками. Останній тиждень артилерія працює практично цілодобово, внаслідок чого донедавна маловідомий населений пункт став героєм новинних стрічок. Часто з повідомленнями про загиблих.

Залишити Донбас окупантам? Обійдуться!

Тут уже п'ятий місяць немає води, мобільний зв'язок і електрика — з перебоями (майже 2 місяці не було світла, потім лінію відновили, але місто через обстріли раз у раз занурюється в пітьму), проблеми з ліками й продуктами. Тут немає можливості жити нормально. Але моя мама, як і багато інших, залишається в Авдіївці. Бо тут — рідна земля, і любити її, берегти вірність — це нормально. Тут квартира й дача. Робота. І героїчна бабуся. А ще — надія, що війна скоро закінчиться. Багато нас живуть цією ілюзією.

Здається, що найпростіше — евакуювати рідню. Але вивезти пенсіонерів у нікуди — нездійсненне завдання. Сумніваєтеся? Спробуйте відправити своїх стареньких із валізами обживати нові краї. Залишається Донецьк. Так, тут страшно, але є світло й вода. Тепер у столиці шахтарського краю в кожного залишилися на руках ключі, як мінімум, від трьох квартир: родичів та друзів, які довірили доглянути за житлом, доки вони "пересиджують війну".

Але моя бабуся не виїде. Для неї "втекти" — те саме що зрадити рідне місто і надію. "У Велику Вітчизняну мені було 8, батько пішов на фронт, а ми з мамою чекали його вдома, в Орловській області: в голоді, холоді, під бомбами, разом з розквартированими в нашому будинку ненависними німецькими офіцерами. Хотілося сховатися від усього цього. Але потім зрозуміла: якщо кожному загарбникові на першу вимогу свою землю, своє майно віддавати, боягузливо втікаючи світ за очі, то ніде не почуватимешся господарем свого життя", — згадує і плаче старенька. 

"Я в молодості приїхала в цей край добровільно. А якщо й поїду — то теж добровільно. Залишити Донбас окупантам? Обійдуться! Я — росіянка, але тепер моя Батьківщина — Україна".

... Людей із такими переконаннями тут багато. Але вони найчастіше мовчать. Бояться. Втім, прихильників "республіки" теж чимало. Щоб їх кількість не перевищила кількість нормальних громадян, мої рідні залишаються жити на лінії фронту. І мені доводиться миритися з їхнім рішенням. І намагатися дбати про них. Хоча на даний момент це майже нереально: раніше з Донецька в Авдіївку добиралися за 20 хвилин, і в гості можна було їздити щовихідних. А тепер 20 км між містами стали зоною артдуелей. Так, деякі водії зі сталевими нервами примудряються проскочити її в моменти затишшя, інколи отримуючи на згадку пробої в собі і машині. Але навіть якщо зробити гак удесятеро більший, шанс потрапити в халепу залишається, хоч і в кілька разів менший. Відтак кожна поїздка — це час, гроші й ризик...

Я збираюся і їду до мами.

Війна, знаєте...

Перед виїздом за межі Донецька — пробіжка по магазинах і аптеках. З ліками в Авдіївці проблеми. Хоча відтоді, як місто знову під контролем української армії, ситуація поліпшилася. Влітку прямо біля входу до аптеки вивішували список популярних препаратів, яких "у продажу немає і не передбачаються". Навіть валер'янку купити було неможливо. Тепер простіше, але полиці, як і раніше, напівпорожні: постачальники під кулями працюють неохоче. Авдіївським пенсіонерам по ліки доводиться їздити в Димитрове або Красноармійськ.

Старше покоління регулярно робить вилазки в ці міста — там найближчі працюючі банкомати, і можна отримати пенсію. Звісно, йдеться про щасливчиків, яким здоров'я дозволяє. Решта — сидять без грошей із початку війни, виживаючи завдяки родичам та сусідам, інколи — гуманітарці.

У самій Авдіївці функціонує лише "Ощадбанк" і з початку війни, як тільки закрилися відділення "Укрпошти", переважно переоформляє лише пенсійні виплати: щоб кошти йшли не через пошту, а на банківську картку. Чергу сюди потрібно займати вдосвіта. Тепер усі служби працюють лише до другої години дня. Війна, знаєте…

Магазини, супермаркети, торгові центри — 90% їх закриті. На щастя, відновили роботу невеликі продуктові, де можна купити хліб, молочку та ковбасу. У період тотальної відсутності електрики і, як наслідок, холодильників навіть сосиски були розкішшю. Тоді авдіївці стали дотримуватися принципів здорового харчування: їли раніше закуплені крупи та свіжі фрукти-овочі, які привозили на ринок із навколишніх сіл. Сьогодні дієту можна урізноманітнити, хоча асортимент продовольчих товарів дуже мізерний. Одне слово, якщо їхати в Авдіївку — то тільки через магазин.

Що ще потрібно? Ліхтарі, батарейки та обігрівачі. Минулого тижня сталася трагічна для всіх авдіївців подія: найбільший у Європі коксохімічний завод — містоутворююче підприємство, що забезпечує жителям комфортне існування, вкотре було піддано масштабному обстрілу. На щастя, обмежилося тільки пожежею: ополченці, мабуть, не здатні припустити масштаб лиха, якщо хімпідприємство рвоне: жителям їхньої любимої Росії теж перепаде.

Влітку завод уже пережив спробу консервації, тепер це питання знову на порядку денному. Як наслідок — відсутність опалення в квартирах. Своїх котелень у місті немає. А отже, 70% 40-тисячного населення, що повернулося в місто після вимушених літніх "канікул" у мирних містах, замерзатиме. Серед них і діти: їх тут тепер багато.

Ледве не забула про головне! Вода! Як можна їхати без неї в місто, де навіть ледачому доводиться, як мінімум, двічі на день вистоювати чергу по питну (за гроші) і технічну (брудну воду привозять у кузові "Белазу" і роздають безкоштовно)! І я затоварююся водою. Зрозуміло, тридцятьма літрами проблему не вирішити. Але хоча б один день можна буде відпочити від прогулянки з пляшками.

Нарешті в дорогу.

Дві великі різниці

Дорога з Донецька в Україну тепер одна — по Запорізькій трасі через Курахове, минаючи два блокпости "ДНР" і два українських. На перших — кілометрова черга: вивозити з "молодої бананової республіки" можна не все. Тому вантажні авто ретельно перевіряють. І якщо немає пропуску на вивезення якогось товару, розвертають назад (дозволи видають у т.зв. будинку уряду, вартість і швидкість отримання залежать від настрою співробітників).

Пасажирські автобуси йдуть окремою смугою: у всіх подорожан перевіряють документи, вибірково оглядають, інколи когось забирають — до з'ясування обставин.

Пересуватися легковим авто простіше. Головне — не розмовляти по мобільному (бойовики нервують, що в цей час ви зливаєте й так давно всім відомі координати поста), не користуватися камерою і нічим не видавати своїх симпатій до України.

Нашу машину пропустили навіть без перевірки. До речі, жодна зі сторін не потрудилася зазирнути в багажник: за великого бажання, з окупованої території можна вивезти хоч маленького слона, хоч гранатомет. Добре, що ми не терористи.

Їдемо розбитими ще в мирний час сільськими дорогами. Нарешті в'їжджаємо в небезпечну зону: дорога іде повз авдіївський коксохім, і на ній видніються сліди недавнього обстрілу. Ось із асфальту стирчить осколок снаряда, а на узбіччі — поминальний вінок, — днями тут загинув чоловік. Як на лихо, знову починає бахкати. Прислухаємося: це стріляють від нас чи по нас? Дві великі різниці. У першому випадку можна просто здригатися від різких оглушливих звуків і продовжувати рухатися, у другому — треба якомога швидше шукати хоч якесь укриття і сподіватися, що вкотре пощастить.

Щастя є, і я нарешті в мами. Вона плаче. Місту знову дісталося, є загиблі: 50-річну жінку разом із її собакою вбило на порозі власного будинку.

На тлі таких випадків НП в нашій сім'ї виглядає всього лише прикрістю. Моя тьотя весь місяць ремонтувала будинок у приватному секторі, отриманий у спадок. Було вирішено, що кілька сімей із дітьми зможуть перезимувати в ньому з максимальним комфортом, адже у дворі є колодязь, а в будинку — піч. Одне слово, кращий варіант, ніж неопалювані квартири без світла й води. На благоустрій житла пішли всі заощадження. Але в той день, коли ремонт завершили, Авдіївку знову обстріляли "Градами". Один зі снарядів влучив прямо в будинок, від вибуху почалася пожежа, вогонь перекинувся на гараж... Коли пожежникам вдалося загасити полум'я, рухоме й нерухоме майно кількох сімей перетворилося на вугілля.

Зрозуміло, що в таких випадках заведено оптимістично констатувати: це ж щастя — люди живі залишилися!

...З Авдіївки виїжджаємо у хвилини затишшя. Останнє на сьогодні випробування, яке можна передбачити, — в'їзд у Донецьк. Уже на трасі чути гуркіт: аеропорт знову "прасують" не тільки звичними "Градами" й мінометами. Недавно в місто прибула чергова російська "гуманітарка", постріли з якої супроводжує брязкітливий металічний звук. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво