Зоопарк юльського періоду

Хоч як опирається зима - весна вперто пробиває собі дорогу: сніг тане під сонячними цілунками, струмки стрімголов зливаються докупи, а з проталин парує земля, вже вагітна зелом-травою. Мо­же, й думається комусь - коли ж устигла, така ж була вся холодна, закована в крижаний пояс вірності, - та все законно, документально засвідчено календарем: березень надворі.

А отже, і свято ось-ось - восьме березня. У нашій країні ці два слова заведено писати з великої літери - бо ж державне свято, жіночий день. Логіку в цьому: чому жіноче свято є державним, - знайти важко, але в більшості свят, від яких тріщить вітчизняний календар, логіки немає тим паче - однак їх святкують аж гай шумить. Це чи не єдиний спадок від СРСР, який не щезнув безслідно, як вклади в радянському ощадбанку, а примножився в незалежній Україні, наче депозит у кризовий рік.

Хоча привід для відзначення жіночого свята, як стверджують дослідники, - зовсім не про­будження природи. Нав­па­ки, привід дуже серйоз­ний, тобто політичний. Цьо­го дня вже далекого 1857 року у США начебто вийшли на демонстрацію робітниці-текстиль­ниці, вимагаючи однакової з чоловіками зарплати, десятигодинного робочого дня та поліпшення умов праці. Чи задовольнили їх­ні вимоги, історія не каже. Якщо й задовольнили, то ненадовго - бо у 1908-1910 роках жінки зно­ву заполонили цього дня вулиці Нью-Йорка з гаслами про рівні виборчі права, оплату праці тощо. Тож не дивно, що на конгресі жінок-соціалісток у 1910 році німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала відзначати 8 березня як міжнародний день жіночої солідарності в боротьбі за політичну, економічну, соціальну рівність.

Так його певний час і відзначали в деяких європейських країнах - демонстраціями та мітингами за права жінок. Однак на практиці рівність настала тільки в СРСР. Тут жінок із чоловіка­ми зрівняли насправді - на виробництві і в зарплатах насампе­ред. У результаті чоловіки фактично втратили можливість самостійно забезпечувати сім’ю, а жінки разом із рівністю на роботі отримали другий робочий день - удома. І, щоби вони мог­ли бодай трохи передихнули, 1966 року турботлива радянська держава зробила 8 березня вихідним. А депутати вже у незалежній Ук­раїні охоче продовжили цю традицію.

Бо, хоч ООН і визначила цю дату як міжнародний день боротьби жінок за свої права, у нас це просто свято жінок, просто свято: всі їх вітають - на роботі і вдома, з високих трибун і з телевізійних екранів. Квіти дарують, ще щось. У трудових колективах, знову ж таки, з такої нагоди гріх не випити - це ж так зближує! Недарма майже всі пострадянські країни та ще з десяток африканських і азійських держав, що теж будували соціалізм, зберегли 8 березня як вихідний.

Такий от фіговий листочок, що прикриває справжнє становище жінки в нашому суспільстві: всупереч декларованій рівності і окремим щасливим виняткам, залежне й принижене.

Ще більш принижене, ніж у радянські часи. Бо й тоді, коли про жіноче безробіття ніхто й гадки не мав, як і не уявляв, що зарплата в жінок може бути на 20% нижчою, ніж у чоловіків, - навіть тоді, попри всі конституційні права й пропагандистсь­кі картинки «для зовнішнього споживання», мало хто з жінок міг претендувати на перші посади в суворому чоловічому світі чинів та кар’єр. Українська незалежність майже не виправила цю, м’яко скажемо, неєвропейську рису в ментальності суспільства. Навпаки, останнім часом вона тільки загострилася. Особливо з приходом до влади Віктора Януковича.

Першою ознакою дрімучого чоловічого шовінізму нової владної команди був склад уряду: без жодної жінки. Другою - явна безправність дружини президента, яка жодного разу не супроводжувала чоловіка у візитах, не виконувала передбачених протоколом обов’язків першої леді: далі Донецька Люд­мила Янукович «невиїзна».

«Невиїзною» стала й лідер опозиції Юлія Тимошенко, ув’яз­нена на сім років у Кача­нівській колонії на Харківщині. Щоби Юлія Володимирівна не мала часу писати гнівні «Листи диктатору», керівництво колонії прагне охопити її більш суспільно корисною, на його думку, працею: щойно одужає - посадять за швейну машинку. Це, звісно, більше жіноча справа, ніж політична боротьба.

І що робити ув’язненій Ти­мошенко, яка цілком у владі цих чоловіків? Он навіть екс-нардеп і високопосадовець Олександра Кужель, хоча й на волі і депутат кримського парламенту, не уник­нула хамства кримського на­місника, екс-міністра МВС Мо­гильова. Хоч його солда­фонство не мало б дивувати. Після торішнього експромту Віктора Януковича в Давосі про весну: «коли в українських містах почнуть роздягатися жінки - це чудово», - який шокував європейців, хто заборонить підлеглому публічно глузувати над особливостями жіночого віку чи послати депутатку пасти корів?! І якщо він видає таке Кужель - то що дозволяє щодо підлеглих або звичайних жінок?

…Що б не дозволяв - це цілком у руслі дій чинної влади. Коли, попри оптимістичні передвиборні гасла Януковича («Нас знову буде 50 мільйонів!»), материнство стає покаранням, - наприклад, декретні відпустки, в яких побувала жінка, значно знижують її пенсійне забезпечення. Та й підвищення пенсійного віку влада почала з жіноцтва: нічого жити довше, ніж чоловіки.

Може, обурились усім цим численні громадські жіночі організації в Україні? Чи політичні партії, що всі як одна трактують себе захисниками жіночих прав? Чи відомі політики?

Тільки три українки - поетеса Ліна Костенко, співачка Ніна Матвієнко і політик Олек­сандра Кужель - 16 лютого звернулися до понад двадцяти найвпливовіших жінок світу - німецького канцлера Ангели Меркель, держсекретаря США Гілларі Клінтон, прем’єр-мініст­ра Австралії Джулії Гіллард, дружини американського президента Мішель Обами та інших - із проханням «розглянути можливість застосування обмежувальних заходів» до української влади, причетної до політичного ув’язнення Юлії Ти­мо­шенко. «Щодня за ґрати кидають безневинних людей, яких ми не знаємо, щодня заламують руки комусь тільки за те, що він хоче жити в людяній державі і мати право бути людиною, - ідеться в листі. - Беззаконня, вчинене над Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, іншими по­літ­­­в’яз­нями, зробило вразливим і беззахисним життя людини в Україні».

Хто зна, чи бодай хтось із адресатів устиг прочитати листа, - як уже 19 лютого вслід за ним полетів інший - за підписами віце-президента Федерації гімнастики Ірини Дерюгіної, про­фесора архітектури Лариси Скорик, голови ради ректорів ви­­щих навчальних закладів куль­тури і мистецтв України Тетяни Вєркіної, директора Ук­раїнського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Т.Шевченка Ан­ни Сазоненко, артисток Оль­ги Сумської, Наталії Бучинської та Лариси Кадочникової. Зміст також інший - кардинально: «Звер­таємося до вас, стурбовані тим негативним впливом, який має на українську перспективу активна діяльність Юлії Тимошенко та її оточення, спрямована на дискредитацію нашої країни… На жаль, світові політи­ки поставили на одні терези європейське майбутнє України і долю чиновниці-корупціонерки…»

Одне слово, європейській інтеграції України зашкодила Юлія Тимошенко - бо сіла в тюрму.

Випадково, мабуть, серед підписантів другого листа опинилися особи, помічені то на засіданнях Гуманітарної ради при президенті України (яка, ні для кого не секрет, уся тримається на плечах Ганни Герман), то в ко­лі подруг Ганни Миколаївни. Тож і не дивно, що їхні погляди такі близькі, а громадянська позиція така ж активна - настільки, що негайно зібралися, обговорили текст і «дезавуювали» своїм листом «послання трьох», що кидає тінь на демократичну - всі це знають - нашу державу.

Та й кількісно ж переважили - семеро проти трьох.

І ще й послалися на якісь соціологічні дослідження: згідно з якими, мовляв, народ теж засуджує Юлію Тимошенко.

Цікаво, справді, якби забажали автори листів заручитися підтримкою жіноцтва - з ким солідаризувалася б більшість українок?

Хоч більшості, схоже, не до того. В будні - виживати треба. А наразі - восьме березня на носі. Час готувати і готуватися. Свято як-не-як. Єдиний у році день жінки - нащо ж його політизувати? Мітингів і демонстрацій нам і в інші дні вистачає. А тут - ручаї дзюрчать, коти кричать, все живе парується...

Свято!