Злочин без кари. У Львові презентували книжку про вбивство польських учених у 1941 році

Їх підняли на світанку. З рішучості есесівців бранці зрозуміли, що нічого доброго це їм не обіцяє. Далеко йти не довелося. За якихось двісті метрів лежав яр. Короткі автоматні черги - це було останнє, що того теплого літнього ранку почули сивочолі львівські професори.

Так у ніч із 4 на 5 липня 1941 року на Ву­лець­ких пагорбах у Львові співробітники нацистських поліції безпеки і служби безпеки (СД) вбили затриманих напередодні кілька десятків польських учених. Останнім, 26 липня 1941 року, без суду і слідства, розстріляли колишнього прем’єра Польщі, професора Львівської політехніки Казімєжа Бартеля. Загалом, у ці дні було затримано і вбито понад 30 польських науковців, більше половини яких були медиками, а саме - практикуючими лікарями, докторами та професорами Львівсь­кого медінституту. Більшості з них інкриміну­вали причетність до налагодження польсько-радянської співпраці.

У жовтні 1943 року командування СС і поліції наказало викопати трупи польських учених і вивезти до Кривчицького лісу. Там рештки було спалено, а попіл розвіяно по навколиш­ніх полях.

Про цей злочин стало відомо згодом зі спогадів Кароліни Лянцкоронської. Але брак інформації призвів до того, що навколо зазна­ченої історії почало виникати чимало різних вигадок, домислів. Зокрема про причетність до розстрілів сформованого з українців батальйону «Нахтігаль».

Спростувати ці вимисли вирішив львівський дослідник Андрій Боляновський у своїй книжці «Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування», виданій Національним університетом «Львівська політехніка». Для доведення своїх тверджень Андрій Боляновський використовує низку документів із німецьких, радянських, польських, українських та інших архівів.

- Пане, Андрію, наскільки ця тема є вивченою для українських істориків?

- Не можна сказати, що тема розстрілу польських учених у липні 1941 року неопрацьована чи недосліджена. Однак навколо цієї трагічної події виникло багато політичних спекуляцій та міфів. Їх використовували політично заангажовані ЗМІ, аби сформувати певні негативні стереотипи щодо українців у світі та в Україні зокрема. Саме це й стало головною причиною мого зацікавлення цією темою.

- Що, на вашу думку, було підставою для розстрілу польських учених?

- Варто нагадати тогочасні історичні реалії. Вже на початку Другої світової війни рейхсканц­лер нацистської Німеччини Адольф Гітлер чітко визначив долю Польщі та її інтелігенції. Відповідно до його планів, на території Польщі було створено окупаційну адміністративно-територіальну одиницю - Гене­ральну губернію, а польську провідну верству належало знищити або зменшити до мінімуму. У вересні 1939 року у вузькому колі довірених осіб він заявив: «Будь-кого з тих, кого ми зможемо знайти з представників «верхніх класів» у Польщі, необхідно ліквідувати. Якщо хтось займе їхнє місце, їх слід узяти під варту і дати їм раду у сприятливий час». До «верхніх класів» нацисти зараховували офіцерів, посадових осіб Польської держави, суддів, великих землевласників, бізнесменів, інтелектуалів, священиків. Будь-кого, здатного на лідерство.

Після цього настрої й позиція Гітлера не змінилися. 2 жовт­ня 1940 року він заявив у своїй ставці: конче потрібно звернути увагу на те, що не може бути «польських панів», і «там, де є польські пани, вони повинні бути знищені, хоч як би жорстоко це звучало».

Вже на початку німецько-польської війни шеф поліції та служби безпеки (СД) групенфюрер СС Райнгард Гайдріх організував оперативні групи СС, які вирушили на окуповані території з наказами виявляти, арештовува­ти й усувати всіх місцевих і загальнонаціональних польських лі­дерів. 6 листопада 1939 року приблизно 180 польських науковців було зібрано в Ягеллонсь­кому університеті у Кракові, по тому - заарештовано й депортовано до нацистських концтаборів. Нас­туп­ну широкомасштабну акцію проти польських учених - так звану надзвичайну акцію умиро­творення - есесівці провели
1940 року.

Однак арешти польських інтелектуалів викликали гучний негативний резонанс у світі, й під тиском міжнародної спільноти нацисти змушені були звільнити з концтаборів переважну більшість представників польської інтелігенції, зокрема краківських інтелектуалів. Тому після початку німецько-радянської війни нацисти вирішили відмовитися від ідеї депортації польських вчених Львова до концтаборів, як це бу­ло у Кракові. Німецький генерал-губернатор Польщі Ганс Франк 30 травня 1940 року на за­сіданні керівників СС і поліції відкрито зая­вив, що проблему польської інтелігенції потрібно вирішити шляхом її ліквідації на місцях. Він заявив: «Неможливо описати, скільки клопотів ми от­ри­мали з краківськими професорами. Якби ми владнали цю справу на місці, вона б мала зов­сім інший перебіг. Дуже прошу вас, панове, більше ніколи не скеровувати до концтаборів у рейху, здійснювати ліквідацію на місці або застосовувати передбачені розпорядженнями покарання».

- За деякими версіями, одна з причин розстрілу польських учених - співпраця цих людей із більшовиками...

- Справді, частина розстріляних у липні 1941 року певний час співпрацювали з радянською владою. Проте звинувачувати їх за це не можна, бо на той час у цих людей не було вибору. Одна з головних причин убивства польських учених у Львові, на мою думку, - знищення нацистами одних, щоб тримати у страху й покорі інших.

- Хто був головним організа­тором цих убивств?

- Сьогодні можна сказати, що серед головних організаторів розстрілу польських вчених був оберфюрер СС та шеф поліції без­пеки і служби безпеки (СД) в Генеральній губернії Карл Ебер­гард Шьонґарт. Напередодні німецько-радянської війни він створив оперативну команду поліції безпеки, з якої було виокремлено групу співробітників поліції безпеки і СД - спеціальну розстрільну команду. Серед тих, хто причетний до згаданого злочину або поінформований про його скоєння, - офіцери поліції безпеки і СД Франц Гайм, Ганс Крюґер, Фелікс Ландау, Вальтер Кучманн і Курт Ста­віцький, а також керівник Оперативної групи «Б» поліції безпеки і СД Отто Раш, який видав наказ про їх розстріл.

- Була ще одна версія, нібито до складання списків польсь­ких науковців причетні українці. У свою чергу, до розстрі­лів - батальйон «Нахті­галь»? Що вам вдалося дізнатися?

- Справді, тривалий час ходили такі чутки. Однак їх не підкріплено жодними документальними доказами. Гадаю, списки було складено найпростішим чином - на основі довоєнного телефонного довідника. Як писав польський дослідник Зигмунт Альберт, представники нацистських органів безпеки приходили до кількох людей, котрі на той час уже померли, а отже, це свідчить про те, що списки складалися на підставі даних 1939 року. Цим також, зокрема, можна пояснити швидкість операції.

Хочу наголосити: сьогодні немає жодних доказів на підтвердження того, що ці списки допомагали складати українці. Є ли­ше запис від 1942 року у щоденниках Кароліни Лянцкоронсь­кої про те, що Крюґер зізнався, буцім­то був одним із головних організа­торів убивства польських професорів у Львові. Після цього вона згадує: коли потрапила до Львова, інший есесівець, Валь­тер Кучманн, підтвердив зазначену вище інформацію. На запитання, хто допоміг скласти списки цих професорів, він нібито з посмішкою відповів, що це були «погані українські студенти». Але той-таки Кучманн міг дезінформувати свідомо, можливо, навіть у формі жарту. Крім того, немає жодних доказів, що це були члени ОУН.

У висновку верховного прокурора Земельного суду у Бонні 1960 року чітко записано, що, швидше за все, ці списки складалися з урахуванням публікацій у радянській пресі, яка тоді виходи­ла в Галичині. Очевидно, вона доходила тоді й до окупованої Польщі.

Є ще дві версії, які обов’язково мушу згадати. В Інституті пам’яті народової (IPN) у Польщі є архів Головної комісії з розслідування гітлерівських злочинів проти польського народу. І в ньому є багатотомна справа статс-секретаря уряду Генеральної губернії Валь­тера Бюлера. Згідно з матеріалами цієї справи, на початку німецької окупації до Львова приїхав керівник Голов­ного управління у справах науки і освіти Генеральної губернії Адольф Ватцке. І він нібито зустрічався з деякими польсь­­кими науковцями. Цілком імовірно, що він уточнив складені заздалегідь списки. Такою є перша версія.

У справі вбивства польських професорів фігурував співробітник і перекладач СД Пітер Ніко­ла­ас ван Ментен. 1977 року виник міжнародний скандал. У цього відомого колекціонера виявили картини, які належали вченим Тадеушу Островському і Станіс­лаву Руффу. Отож він міг допомагати складати зазначені списки, оскільки був зацікавлений у заволодінні цими раритетами.

Такою є друга версія, що вида­ється ще вірогіднішою. У 1977 році відбувся процес, на якому ван Ментен заявив, що прибув до Львова вже після вбивства професорів і хотів лише зберегти ці пам’ятки. У кожному разі, голландські й німецькі органи правосуддя втратили шанс виявити реальних виконавців вбивства.

Є багато причин, які прислужилися поширенню легенди про причетність українців до розстрілу польських учених. Потрібен був певний міф, що мав зашкодити зближенню української і польської політичної еміграції. У цьому насамперед був зацікавлений Радянський Союз. Одним із авторів такого міфу став тогочасний керівник одного з управлінь Комітету держбезпеки при Раді Міністрів СРСР Федір Щер­бак. На його розпорядження, з осені 1959 року розпочався збір компромату проти батальйону «Нахті­галь». У директивних листах містилися прямі вказівки про необхідність «підготувати свідків». Це означало - «навчити» людей, що вони повинні говорити. Таким чином знайшли людей, котрі нібито щось бачили або знали.

Після того організували судовий процес над заступником командира «Нахтігалю» Теодо­ром Оберлендером у залежній від СРСР Німецькій Демократич­ній Республіці.

Уваги заслуговує інший процес, що відбувся у ФРН 1960 ро­ку. Зокрема, провадилося слідст­во, наслідком якого став висновок верховного прокурора Зе­мельного суду у м. Бонн, в якому чітко зазначено: «Акція ареш­тів, здійснена за наказом керівника оперативної групи доктора Раша, охопила... польських професорів, які працювали у Львові, та членів їхніх родин. Ці професори були заарештовані малою командою СД у ніч з 3 на 4 липня 1941 року в їхніх помешканнях на підставі списків, складених уже перед початком походу проти Росії... Не виникає також жодних сумнівів з приводу того, що арешти й екзекуції польських професорів були здійснені од­нією з названих оперативних команд СД...».

Датовані кінцем червня 1941 ро­ку офіційні документи командних структур вермахту, яким підпорядковувався «Нах­тігаль», також чітко свідчать, що ця військова частина виконувала виключно військові функції і не підпорядковувалася структурам СС і поліції та поліції безпеки і СД.

Після 1960 року проводилися й інші розслідування, розшукувалися люди, тією чи іншою мірою причетні до вбивства польсь­ких вчених. Прізвища цих людей стали відомі. Однак вбивст­во польських професорів увійшло в історію як один із багатьох злочинів без кари. За нього так ніхто й не був покараний. Організа­тори, замовники, виконавці та причетні до цього вбивства особи, котрих я згадував, були або страчені за інші злочини, або на певний час ув’язнені і звільнені.

- Пане, Андрію, різні джерела називають різну кількість загиблих. Скільки людей було розстріляно?

- У липні 1941 року розстріляно 27 польських учених. У тому числі 24 учених і одну вчительку - 5 липня, два учених - 12 липня й ще одного - 26 липня. В літературі на цю тему можна знай­ти різні цифри, бо, очевидно, крім польських науковців, розстріляли членів їхніх родин віком понад 20 років, включно з дружинами, синами (не був розст­ріляний лише старший син професора Антонія Цєшинського - Та­деуш) та іншими людьми, котрі на той час перебували у квартирах затриманих науковців. Про факт їх розстрілу відомо зав­дяки щоденнику, який вів один із офіцерів СС і поліції, Фелікс Ландау. Він занотував, що вранці 5 липня у Львові було розстріляно 32 представники польської інтелігенції. Однак, за уточненими даними, які зробив Зигмунт Аль­берт, було розстріляно понад 40 польських учених та членів їхніх родин, а також людей, кот­рі на той час перебували в їхніх помешканнях. Нацисти прибрали і свідків злочину.

Завершальним актом цієї трагедії стало те, що у жовтні 1943 року спеціальна команда поліції безпеки і СД викопала рештки польських учених, які опісля було спалено у Крив­чицькому лісі в таборі Зондер­команди №1005, яку очолювавгауптштурмфюрер СС Вальтер Шаллок. Попіл розвіяно за віт­ром. Таким був завершальний акт цієї трагедії.

- Коли вперше розпочали розслідування цього вбивства?

- Тривалий час про обставини зникнення цих людей нічого не знали. Детальніше про це стало відомо завдяки спогадам польсь­кої громадської діячки Кароліни Лянцкоронської, за­арештованої 1942 року у Станіс­ла­­вові (нині Івано-Франківськ), про що ми розповідали раніше.

Ретельніше цю справу почала вивчати у серпні 1944 року радянська комісія з розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів та їхніх пособників. Відповідно до її висновку, це був злочин Третього рейху. Про це свідчив офіційний висновок комісії, інформацію з якого у грудні 1944 року було надруковано в англомовному повідомленні «Радянські воєнні новини», що його видавало посольство Ра­дянсь­кого Союзу в Лондоні.

Було з’ясовано: керував розстрільною командою, яка знищувала польських вчених, офіцер СС Горст Вальденбурґер. Цієї версії дотримується провідний співробітник інституту сучасної історії у Мюнхені Дітер Поль. Вальденбурґера розшукували, але безрезультатно. Є версія, що він або загинув під час бойових дій, або пропав безвісти.

- І останнє запитання: кому був вигідний міф про причетність українців до вбивства польсь­ких учених?

- Причиною доволі тривалого існування легенди про причетність батальйону «Нахтігаль» до вбивств польських учених було те, що бездержавні українці не створили своїх комісій із роз­сліду­вання злочинів нацистських окупантів. Такі комісії створили росіяни в Радянському Союзі, євреї і поляки: окремі політичні діячі-представники цих національностей вважали одним зі своїх голов­них ворогів українсь­кий націоналізм. Міф про причетність україн­ців до цих вбивств використовували й політичні си­ли, незацікавлені у зближенні України і Поль­щі. Сподіваюся, руйнування цієї легенди сприятиме подальшому розвиткові добро­сусідських відносин українського та польського народів.