Жлоби. ua

Усе через них. Хоч би як ти від них, гадів, дистанціювався, хоч би як намагався про них не думати і не звертати на них уваги, нічого не виходить. Вилізуть казна­звідки, нагрубіянять, дихнуть часниково­цибульнопивним перегаром. Закричать на вухо, заіржуть як коні, відтопчуть ноги. Обгидять ліфти, обплюють під’їзди, накидають недопалків. Обдурять, скривдять нізащо, обпаскудять усе, до чого тільки торкнуться. Спотворять твоє улюблене рідне місто, із м’ясом вирвавши пам’ять про твоє дитинство. Спробують каструвати твій мозок, заповнивши практично весь медіапростір силіконовоколагеновими профурами, які мріють лише про труси від Версаче, щоденний мейкап за сто п’ятдесят баксів і чувака, котрий за все це платитиме. «Бабло — це все!!!» — кричать вони звідусіль. І ім’я їм — легіон...

Бувають моменти, коли особливо гостро відчуваєш, що твоя країна справді збожеволіла. Відбувається це в ті разюче-пронизливі моменти, коли упритул наражаєшся на жлобів, натикаєшся на продукти їхньої життєдіяльності. А вони — і жлоби, і ці самі продукти — скрізь: у метро, у ЖЕКу, у податковій, у джипі, що нахабно їде на червоне світло. І що найжахливіше — у найвищих кабінетах. Це вони — боягузливі, невиховані, обмежені, але водночас безмежно нахабні, безпринципні, ладні йти по трупах і неймовірно захланні люди — створили клітку, в якій ми живемо, і підтримують у ній свій порядок. Зробили відкоти, хабарництво і відмивання грошей нормою життя. Зробили так, що своєю головою, хай якою світлою вона буде, людина ніколи не заробить і сотої частини того, скільки жлоб може вкрасти.

Зрозуміло, що викладеним вище я нікому не відкриваю Америки. Можливо, уже слід, як каже один мій друг, спокійніше реагувати на подібні речі. Але не виходить. Не виходить не заводитися, котрий рік слухаючи, м’яко кажучи, лукаві звіти про пророблені великі справи, не з чуток знаючи, наскільки насправді все безрадісно. Не виходить не дратуватися, бачачи абсолютно непрофесійних людей, чия мета — зробити все можливе, аби і завтра їсти свій хліб із маслом та ікрою. Людей, котрі ніколи не висунуться з «шаленою» ідеєю, здатною поліпшити не тільки їхнє життя і життя їхніх хазяїв, а й наше з вами. Людей, котрі працюють у цій довбаній системі і навіть не думають хоч щось змінити. Втім, якби вони були іншими, хіба були б її гвинтиками?

Дратує ще й те, що вся ця їхня «державна» діяльність припудрена солодкавою риторикою, яка давним-давно набила оскому. Ой як вони люблять велемовно розводитися про душу нашого великого народу, його драматичну історію, багатющу спадщину, величезний потенціал (це — взагалі хіт номер один усіх часів і народів), давні традиції, про те, як усе це треба оберігати і плекати... Ах, краса!.. Ах, «садок вишневий коло хати»!.. Хоча «садки» ці давно повирубувані, покалічені і нікому не потрібні стоять...

Та й яке нашим «естетам» до них може бути діло? Навіщо їм перейматися стародавніми замками, на яких нормальні держави заробляють мільйони? Навіщо їм якісь готелі? Торгово-офісні центри — ось живі і «швидкі» гроші! Навіщо піднімати курорти, коли можна забудувати їх своїми дачами? Навіщо лобіювати закони, виконання яких могло б за якихось років п’ятнадцять-двадцять зробити країну новим «туристичним тигром»? Що їм до того, що Україна справді могла б здивувати весь світ своєю красою, гостинністю та унікальністю?..

Повірте: мрію про те, щоб, скажімо, через рік мені довелося б публічно покаятися у своєму лихослів’ї і перепросити за все написане. Та тільки навряд чи доведеться. Не перепросять і вони. Не на те вчилися.