ЖИТТЯ І «МОЛОДІСТЬ» ОЛЕКСАНДРА БОЙЧЕНКА ДРУГЕ ПРОЧИТАННЯ. ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ «СПІВЦЯ ТРИВОЖНОЇ МОЛОДОСТІ»

Про нього сьогодні вже мало хто знає. А ще ж у пам’ятку часи, коли його ім’я було відоме чи не всій Україні. Нині ж, приміром, навіть найдоскіпливіші збирачі усілякої футбольної всячини і гадки не мають, що знаменитий Валерій Лобановський доводився племінником ватажкові комсомолу України, авторові широко відомої свого часу повісті-трилогії «Молодість».

Про комсомол і його ватажків навіть деякі колишні функціонери часом відгукуються без особливого пієтету. Але не маємо забувати: що з нами було — то все наше. Давно час викинути на смітник історії побиті міллю штандарти типу «Комуняку — на гілляку!», «Бандерівці — зарізяки!» і т. п. Якщо хочемо жити в суспільстві громадянської злагоди.

Тож які офіційні відомості маємо про Олександра Бойченка, знакового «співця тривожної молодості»? …Травень 1930 року. Олександра Бойченка обирають генеральним секретарем ЦК комсомолу України. Молодий, енергійний, розписана кожна хвилина. І раптом — як зрадницький удар у спину, як раптова зупинка на повному скаку в ураганній атаці — хвороба. Невиліковна, прирікаюча на вічну нерухомість, втрату зору.

Далі ще йтиметься про схожість доль О.Бойченка та М.Островського. Зауважимо лише, що Олександр Максимович, корінний киянин із Деміївки, навчався з Островським в одному училищі, перебував в одній комсомольській організації, навіть учителі й вихователі в них були одні. Та їхня особиста зустріч так і не відбулася…

Бойченко став комсомольцем у 1920 році. «І це був найщасливіший день за шістнадцять років мого життя. Часи тоді були важкі. Йшла громадянська війна, блокада, голод, холод, епідемії, доводилося багато працювати за спеціальністю і на недільниках очищати станції від сміття, доглядати за хворими, садити городи, аби забезпечити робітничу їдальню овочами й картоплею, охороняти станцію, дров’яні склади, депо, виїжджати на операції проти бандитів.

Доводилося долати, здавалося, нездоланні труднощі».

Уже в 1921 році Бойченка обирають секретарем комсомольського осередку станції Київ-ІІ — він замінив товариша, Карпа Мар’яненка, який загинув на бойовому посту. З 1922 року був представником комсомолу в дільничному комітеті профспілки залізничників. Працював секретарем Залізничного райкому комсомолу м. Києва, Київського окружкому комсомолу, згодом обирається другим, а потім — і генеральним секретарем ЦК комсомолу України. Його робоче місце — не кабінет, а заводський цех, паровозне депо, клуб, глухе віддалене село, молодіжний гуртожиток (до речі, під час відряджень він найчастіше влаштовувався на нічліг саме в гуртожитку. Це дуже нагадує стиль життя сучасних «вождів» та нардепів. Чи не так?..).

У спілкуванні з молоддю, колегами Бойченко не був ментором, «товаришем начальником». Називали його, як правило, Сашко. Але це не була фамільярність, бо мало кого з комсомольських лідерів так поважали.

«Влітку 1931 року, — писав він в «Автобіографії», — повернувшись із двомісячного відрядження Дніпробуд—Дніпродзержинськ, я захворів. Але на той час Донбас був у важкому прориві, я не міг залишатися в ліжку і виїхав на шахти для організації комсомолу й молоді на ліквідацію прориву.

Якось уночі, коли я спускався в шахту «Смолянка» в місті Сталіно, зі мною стався удар…»

Це був перший удар страшної хвороби. Анкілоз. Окостеніння суглобів. Живе тіло сковувало вапно. Кам’яніли зап’ястя. Боляче навіть від дотику постільної білизни. Лікарі безсилі…

Бойченко не здався. Він стає рецензентом, а потім і редактором видавництва «Молодий більшовик», свідомо «пристрілюючись» до написання книги. «Бажання писати виникло до того, як я дізнався про Островського. Я ще не вирішив твердо, що писати, але, пам’ятаю, рішення було — саме писати».

Робота над книгою «Молодість» до болю нагадує «ходіння по муках» автора «Як гартувалася сталь». Насамперед Бойченко взявся за літературне навчання, самоосвіту. Книги, газети й журнали читали йому близькі та друзі. Серед улюблених авторів (на першому місці — Максим Горький) були О.Пушкін і Т.Шевченко, Л.Толстой та І.Франко, А.Чехов і М.Коцюбинський. До речі, О.Бойченко був палким прихильником «українізації» ЛКСМУ. Виступаючи на ІХ з’їзді ВЛКСМ у Москві, він закликав не примушувати комсомольців вивчати російську мову, що, певна річ, потім не раз ставилося йому «на карб»…

Начитуючи книгу записувачам, О.Бойченко, який мав унікальну пам’ять, тримав у голові цілі розділи, сторінки, безліч художніх деталей. Варто сказати про те, без чого його подвижницька праця не змогла б увінчатися успіхом. Йдеться про винятково сприятливий духовний мікроклімат у сім’ї письменника, його невтомно діяльну дружину Олександру Григорівну, сина Славка, доньку Нелю. Діти О.Бойченка, рівняючись на батька, виросли достойними людьми — передчасно померлий В’ячеслав був авторитетним і знаним серед киян громадським діячем, а Нінель — талановитою журналісткою.

Навесні 1941 року першу книгу «Молодості» було завершено. Але почалася війна. Сім’ю Бойченків із великими труднощами вдалося евакуювати, бо про недавнього «генерального» «забули» і партійні, і комсомольські РК, МК, ЦК. Знайшовся простий і добрий чоловік.

І ще один удар долі — рукопис, відвезений до Саратова, десь… загубився. Довелося все починати спочатку. Але здоров’я погіршується — далися взнаки евакуація і рік перебування у глухому поволзькому селі без медичного нагляду. Олександра перевозять до Уфи, лікарі доходять одностайного висновку: ампутувати праву ногу. Іншого виходу не було — починалася спонтанна гангрена. Олександра Григорівна дала згоду. Операцію робили під місцевим наркозом…

Після одужання й повернення спочатку до Харкова, а потім — до Києва О.Бойченко поновлює рукопис першої частини, готує другу, і, нарешті, «Молодість» приходить на зустріч із читачем. Наступним творчим планам здійснитися не судилося — 30 травня 1950 року Олександр Бойченко помер.

О.Бойченко, певна річ, належав до так званої номенклатури, творив яку товариш Сталін, поділяючи її на три основні категорії: генералітет партії, партійне офіцерство і партійне унтерофіцерство. Вже 1923 р. до номенклатури ЦК РКП (б) було включено 13 тисяч 163 особи (невдовзі майже всі вони стали жертвами кривавого терору, — «революція пожирає своїх дітей», як казав хтось із французів»). Бойченкові вдалося уникнути цього «завдяки» тяжкій хворобі. Але ще діючим номенклатурником він вирізнявся з-поміж інших скромністю та демократизмом, хоч до «класового ворога» ставився нещадно. «Молодість» О.Бойченка тривалий час була «бойовою ідеологічною зброєю партії», особливо в боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом».

Для повісті характерні цілі уривки, переказані з «Короткого курсу ВКП(б)». Але є в ній і живі картинки тодішнього життя, теплі сторінки про дружбу й кохання, людські взаємини.

«Молодість» — своєрідний, попри тенденційність, сколок тогочасного життя, яке, виявляється, має звичку повторюватися. Ось, наприклад, така до болю знайома картина:

«Приватник (ідеться про часи непу. — В. Б.) захопив усе в свої руки. Спішно ремонтувалися крамниці, будувалися рундуки. Базар розтягнувся на версту: ряд залізних виробів, гас і дьоготь, бакалія, рибні й м’ясні ятки, шапошні, швейні майстерні, сотні торговок овочами… Тут продавали і купували, обманювали і лаялись».

У повісті широко використаний документальний матеріал про боротьбу з бандитизмом, дитячою безпритульністю, виведено колоритні типи так званих куркулів та підкуркульників.

Певна річ, часи «читабельності» творів на кшталт «Молодості» безповоротно минули. Але, так чи інакше, вони залишаються документами епохи, тяжко пережитої нашим народом.