Жертви Скнилова подають позов у Європейський суд, Тому що життя українця держава оцінила вдесятеро дешевше, ніж життя іноземного громадянина?

«...Я шість років займаюся проблемою моральної шкоди, написала десятки наукових статей і все ще не знаю, як же насправді цю шкоду можна відшкодувати. І чи можна її оцінити взагалі? Тим більше у разі загибелі людей. Тут така тонка межа, переходити яку не можна. З іншого боку, я давно говорю про необхідність створення в нашій країні спеціального фонду потерпілих. Адже в Україні людина, котра потрапила в біду, стає багатократно потерпілою: від злочину, бюрократії держави, недбалості слідства, неадекватності суду тощо. Кожен із нас будь-якої хвилини може піти по цьому етапу».

Тамара Присяжнюк, суддя Верховного суду України, заслужений юрист України.

Скнилів став осередком горя. Криком. Викликом, кинутим державній машині і суспільству. Із вуст одного з учасників процесу, котрий втратив на льотному полі свою дитину, прозвучала фраза: «Я люблю Україну, але я не люблю Українську державу». У цьому матеріалі ми жодною мірою не збираємося давати оцінки будь-кому — військовим чиновникам, державі, а тим більше суду, який уже виніс остаточне рішення у цій справі. Ми навмисне не торкатимемося долі і термінів льотчиків. Однак спробуємо розібратися, на яких відтинках того страшного етапу, про який так чітко сказала суддя Присяжнюк і по якому «багатократно потерпілим» скнилівцям довелося пройти, Українська держава не зуміла гарантувати захист і підтримку.

Держава Кучми

27 липня 2002 року на Скнилівському військовому аеродромі під Львовом під час виконання показових польотів на авіашоу літак Су-27 упав на глядачів. Шокуючі кадри аматорського відео облетіли весь світ. Під уламками Су назавжди залишилися 77 чоловік, із них 28 дітей. Постраждалими визнано 543 особи. 10 чоловік після трагедії стали інвалідами, троє з них — першої групи. Можливо, якби в Україні, як в інших цивілізованих державах, громадяни страхували життя, а організатори — свої шоу, вихід зі «скнилівського штопора» міг би бути зовсім іншим. Однак не став. Того ж дня український Кабмін прийняв постанову №1085 «Про виділення коштів для проведення першочергових заходів із ліквідації наслідків катастрофи», назвавши суму 10 мільйонів гривень. Для її виконання Львівська обласна адміністрація затвердила порядок розподілу і використання коштів, основним принципом якого став рівень тяжкості отриманої травми. У середньому сума на кожного постраждалого становила близько 55 тисяч гривень.

Своя «середня цифра» була і в загиблих. Так, на кожну неповнолітню дитину, котра втратила обох батьків, виділяли 128 тисяч гривень; хто втратив когось одного — 64; осиротілі повнолітні діти одержали, відповідно, 32 і 40 тис. гривень; вдови і вдівці — 48 тис. грн. (працездатні), 64 тис. — непрацездатні. Кожному батькові чи матері, котрі втратили дитину, — від 32 до 48 тис. грн. залежно від працездатності батька чи матері. У тому числі на гроші держави постраждалі змогли поховати близьких, організувати панахиди й поставити пам’ятники.

Однак усі ці кошти, через відсутність якогось законодавчого механізму реакції держави на такі непередбачувані ситуації, класифікувалися в постанові Кабміну як одноразова державна допомога. Про жодну компенсацію моральної шкоди постраждалим на той момент не йшлося. Водночас українські та закордонні громадські організації зібрали для скнилівців приблизно таку ж саму суму — 10 мільйонів гривень.

У листопаді 2002-го батьки дітей, які загинули 27 липня під час авіашоу, ініціювали створення Львівської громадської організації «Скнилівська трагедія» — з метою «увічнення пам’яті загиблих на аеродромі і захисту законних інтересів її членів — постраждалих і людей, котрі втратили своїх близьких».

Але чому, здавалося б, аж ніяк не кинуті напризволяще скнилівці, які отримали, до того ж, «першу допомогу» з рук держави, що все ж таки взяла на себе відповідальність за життя і здоров’я своїх громадян (як велить Конституція), вирішили продовжувати захищати «свої законні інтереси»?

«Державі дуже важливо навчитися правильно реагувати на ситуацію з погляду організації соціального клімату, — пояснює адвокат постраждалих у Скнилові Володимир Кравчук. — Зрозуміло, що коли таке лихо вже сталося, то ніхто не може повернути людей. Однак перша особа держави, з огляду на масштабність трагедії, наприклад, може визнати вину й попросити вибачення... Якщо не публічно, то хоча б написати листи постраждалим. Упевнений, що якби так вчинив Леонід Данилович, люди реагували б на своє горе трохи інакше, легше чи що... Добре слово в найтяжчу хвилину дорого коштує. Гадаю, в таких випадках повинен призначатися і якийсь спеціальний менеджер, щоб людям можна було реально і швидко допомогти, проявивши при цьому щире співчуття і довіру. Але все сталося інакше. Мало того, що трагедія трапилася з вини держави — вона ж, виділивши постраждалим матеріальну допомогу, забезпечила й масу бюрократичних проблем у її отриманні. Довелося збирати якісь довідки, проходити медичні обстеження... Потім узагалі постала проблема підтвердження офіційного статусу постраждалих. Все це відбувалося паралельно з відвіданням моргів, де в умовах відсутності холодильників багатьом доводилося буквально по частинках складати і впізнавати своїх близьких. Водночас із екранів телевізорів лився потік неприкритого піару. Взяти хоча б позицію уповноваженої ВР у правах людини пані Карпачової, яка свою увагу зосередила в основному на льотчиках.

До всього іншого, скнилівці зіштовхнулися з елементарним неприйняттям своїх проблем суспільством. З одного боку, їх усі, звісно, жаліли. З іншого — один священик у Львові, наприклад, попросив 300 доларів за місце на цвинтарі. А багато хто за спиною взагалі почав докоряти нам за те, що ми робимо з постраждалих «священних корів», що їм потрібні лише гроші... Це страшні слова. Все це остаточно озлобило людей».

За два наступних роки напруження у стосунках постраждалих у скнилівській трагедії й української держави сягнуло піку. Саме в цей час особливо чітко проступила й так звана «скнилівська паралель» із катастрофою російського «Ту», збитого українською ракетою 2001 року. Україна тоді підписала мирову угоду з Росією й Ізраїлем, відповідно до якої російській стороні в рамках компенсацій родинам загиблих було виплачено понад сім мільйонів доларів. Тобто кожна з них одержала в середньому по 200 тисяч доларів. Не дивно, що, з огляду на часову близькість трагедій, для родичів загиблих у Скнилові катастрофа з «Ту» стала певним моральним чинником, який дозволяє говорити про однакову міру відповідальності Української держави за життя і іноземців, і громадян своєї країни. До того ж, якщо у випадку з «Ту» Україна не визнала своєї вини, то тут виправдань держава не шукала. Однак на державному рівні, окрім згаданої нами постанови Кабміну про виплату державної допомоги, спроб вирішити конфлікт у досудовому порядку більше не було. Трагедію ж із «Ту» влада класифікувала як «особливий випадок», не поєднаний, до того ж, із кримінальною справою та судом. Закріпити свою позицію, цілком правомочну, до речі, у рамках міжнародного права, Україні вдалося і в самому тексті мирової угоди. У документі досить завбачливо зафіксовано, що він не може використовуватися як юридичний прецедент в українській судовій практиці. Про моральний прецедент державні мужі в погонах, які й вели тривалі уривчасті дебати з потерпілими, воліли не говорити.

У липні 2004 року в новинних стрічках інтернет-ЗМІ з’явилася інформація про те, що 196 родин, які постраждали в результаті катастрофи на аеродромі «Скнилів», готові подати цивільні позови до Міноборони України як власника джерела підвищеної небезпеки. Через чотири місяці Військовий суд Центрального регіону на виїзному засіданні у Львові почав розглядати кримінальну справу, пов’язану з катастрофою «Су».

Суд

Справді, не дуже коректно з нашого боку обговорювати рішення суду, яке винесла колегія суддів під головуванням Віталія Загоруйка, а пізніше, після касації, підтвердила і Військова судова колегія Верховного суду України. Однак зауважимо, що певне протиріччя цього судового рішення полягає в тому, що ним виявилися не задоволені відразу дві сторони — і льотчики, і постраждалі. Цим, можливо, пояснюються й причина такої категоричної позиції скнилівців та їхніх адвокатів, які не знайшли, за їхніми словами, розуміння «ні в української держави, ні в суду» і мали намір тепер відстоювати свої права на європейському рівні.

По-перше, каменем спотикання сторін стало тверде переконання адвоката Кравчука в ігноруванні судом одного з головних критеріїв оцінювання моральної шкоди — глибини страждання потерпілого, — який зафіксований у Цивільному кодексі України. Тому захист виконав титанічну роботу.

— Під час розгляду цієї справи представник потерпілих надав мені кілька десятків висновків експертиз, проведених із власної ініціативи в різних психіатричних закладах України, — каже суддя Віталій Загоруйко. — Однак у їх основі лежала методика (Ерделевського. — Авт.), яка до сьогодні ніким не затверджена і в судовій практиці не використовується. Чесно кажучи, коли я прочитав дані цих експертиз, мені стало страшно. Експерти якраз пішли шляхом оцінювання життя людини аж до конкретних гривень і копійок. Особисто мене такий підхід, не лише як суддю, а й просто як звичайну людину, шокував.

Зауважимо, що професійні психологи, котрі працюють у правовій сфері не один рік, зокрема представник Міжрегіональної консультаційної групи SeLev-Consalting Олена Волочай, до якої ми звернулися за рекомендацією самого Кравчука, на наш подив, навіть попри існування рекомендаційного листа Мін’юсту, а також документальних підтверджень Харківського й Одеського інститутів судової експертизи про можливість використання цієї методики, підтвердила неприйнятність методологічних підходів російського вченого Ерделевського, із його розрахунками та таблицями. Ця методика, за її словами, вже принесла багато шкоди в судову практику. Водночас психолог не спростувала наявність інших, визнаних у світі методик, здатних шляхом глибокого вивчення особистості «виміряти» людське страждання і вийти на певну суму, здатну його трохи компенсувати. Однак, з огляду на масштабність справи і велику кількість потерпілих, до розгляду глибини страждання кожного з них у судді Загоруйка руки не дійшли. Що, у принципі, він сам і підтвердив:

— Розглядати кожен конкретний випадок було просто нереально. Забагато постраждалих. Справу й так слухали досить довго. В індивідуальному порядку розглядали тільки особливі випадки, коли, наприклад, мати загиблої дитини зажадала мільйон, а батько, який покинув малюка відразу після народження, вимагав уже 10 мільйонів гривень. З огляду на абсолютну схожість обставин загибелі і травмування постраждалих, а також на судову практику військових судів, де сума компенсації моральної шкоди за навмисне вбивство становить близько 50—70 тис. грн., було прийнято рішення всіх зрівняти. За кожного загиблого ми виплатили по 100 тисяч гривень (розподілили між родичами). За тяжкі тілесні ушкодження — 30—35 тис., середньої тяжкості — 20 тис. і за легкі тілесні — 3—5 тис. грн. Мені здавалося, що різні суми могли посварити потерпілих між собою.

Загалом, думати й чинити так чи інакше — законне право судді, який виносить свій вердикт, керуючись виключно буквою закону і власним внутрішнім переконанням: що є справедливість. Водночас суддя Верховного суду України Тамара Присяжнюк, хоч і відмовилася, з огляду на професійну етику, коментувати рішення колеги, все ж зауважила: попри чинні норми Процесуального кодексу, пов’язані з розумними термінами розгляду справ, світовій судовій практиці відомі випадки, коли в ім’я справедливого рішення справи слухалися кілька років. Тамара Іванівна зазначила також, що в юриспруденції немає поняття «гучна й масштабна» справа, бо горе кожної людини індивідуальне.

По-друге, адвокат Кравчук у своїх касаційних скаргах наполягає на неприпустимості ігнорування судом ідентичності катастроф на льотному полі і російського «Ту». З цього приводу із суддею Загоруйком у нас відбувся такий діалог.

— Чому ви не взяли до уваги паралель із катастрофою «Ту»?

— Угода, підписана Україною, Росією й Ізраїлем, справді є міждержавним документом. Більше того, в цій угоді прямо зазначено, що вона «не може бути використана як юридичний прецедент в інших правовідносинах, аналогічних чи подібних цій».

— Але хіба це не моральний прецедент, який не можна ігнорувати?

— Повторюю, що це вже не судовий порядок.

— Гаразд, якщо це аргумент не для суду, то, можливо, для держави?

— Наскільки я знаю, торік при Мін’юсті було створено якусь комісію з мирного врегулювання питання. Зауважу, що всі сім місяців суду той-таки Кравчук розповідав про спроби вирішити проблему позасудовим шляхом. Я не перешкоджав. Казав, якщо держава вам виплатить те, що ви просите, якщо ви доможетеся чогось — то я тільки подякую цій державі. Однак жодних результатів не було. Гадаю, створення таких комісій під час слухання кримінальної справи, де розглядаються позови на тих самих підставах, узагалі трохи дивне. За великим рахунком, таку комісію треба було створювати відразу після 27 липня 2002 року. Це, звісно, якщо справді є бажання врегулювати питання мирно.

Держава Ющенка

Історію створення, діяльності та ліквідації комісії, про яку сказав суддя Загоруйко, можна вважати класичним зразком роботи, а точніше — чергового запрограмованого збою української державної машини. І це попри те, що влада на час розгляду позовів потерпілих у суді була вже помаранчева. Що президент навесні 2005-го не лише вислухав главу Львівської адміністрації Петра Олійника, який озвучив позицію потерпілих, а й дав доручення Кабінету Тимошенко створити при Мін’юсті міжвідомчу робочу групу з вирішення питань компенсації моральної шкоди постраждалим у трагедії. Торік улітку таку групу справді створили. До неї увійшли представники всіх зацікавлених сторін: Міноборони, Мінфіну, Мін’юсту тощо. Перед самим початком роботи групи автору довелося поспілкуватися з її заступником голови, начальником Департаменту представництва інтересів держави в судах України Костянтином Красовським.

— Насамперед ми хочемо знати: кинула держава людей чи ні? — констатував тоді Костянтин Юрійович, окреслюючи шляхетні цілі створення нової структури. — Хочемо розібратися і в тому, що вже було виплачено. Вивчивши закордонний досвід, ми також маємо намір запропонувати постраждалим у Скнилові механізм досудового врегулювання питання. Звісно, для себе ми бачимо і ще одну, не менш важливу ціль: спробувати створити державний механізм врегулювання таких конфліктів. Можливо, мова йтиме про законопроект, який визначатиме на випадок непередбачуваних техногенних катастроф якусь фіксовану суму державних виплат. Такий механізм діє у США. Там потерпілий може подати в суд позов про відшкодування моральної шкоди лише після відмови держави виплатити належну за законом суму або ж у разі незгоди із запропонованою сумою компенсації.

У вересні 2005-го прес-служба Мін’юсту розповсюдила прес-реліз, у якому повідомлялося, що міжвідомча робоча група практично наблизилася до фінального етапу своєї роботи: розроблено механізм мирного врегулювання питання компенсацій постраждалим у скнилівській трагедії, що, можливо, дозволить уникнути апеляції. Глава групи заступник міністра юстиції Василь Мармазов підкреслював, «що на сьогодні існує потреба законодавчого врегулювання питань делікатних позовів до держави, порядку відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної державою громадянам».

Однак незабаром на цій загалом високій ноті було поставлено жирну крапку — як у процесі мирного вирішення скнилівського питання, так і в ході створення державного механізму врегулювання таких делікатних конфліктів узагалі. Звіт поважних засідателів відправили уже в Кабмін Єханурова. Там звіт і загинув. Точніше, якщо вірити офіційній версії, то з пропозиціями своєї ж робочої групи, очевидно, перейшовши під начало нового штатного міністра, не погодилося саме Міністерство юстиції.

Неофіційна версія також гласить, що в час створення і роботи групи настрої владної верхівки були багатообіцяючі. Скнилівці нібито мали шанс отримати те, що вимагали. Кажуть, у Міноборони з цього приводу навіть готували проект відповідного розпорядження. Однак після відставки першого помаранчевого уряду вітер змінився. Жорсткішу позицію зайняли також міністерства фінансів і оборони. Дивно, але всі учасники міжвідомчого проекту тепер наполягали на остаточному рішенні суду, мотивуючи свою позицію «відсутністю реальної можливості досягти консенсусу в переговорах, оскільки потерпілими заявлені вимоги, які значно перевищують розміри компенсації, встановлені судом». У результаті міністерства-«змовники» вирішили наполягти на допомозі тим постраждалим, котрі від неї спочатку відмовилися. У розмірах, природно, що не перевищують сум, визначених 2002 року.

Міра покарання

Адвокат Володимир Кравчук зізнався, що всі його клієнти — досить різні люди і їхні мотиви подачі позовів про компенсацію моральної шкоди можуть не збігатися. Не можна оминути й того факту, що понад 160 чоловік, які постраждали на льотному полі в той фатальний день, справді або відмовилися від державної допомоги взагалі, або ж, отримавши гроші від держави, — не пішли в суд. Це їхній вибір, його не можна не поважати, розуміючи, що життя жодними грошима компенсувати неможливо. Однак не можна заперечити й вибір інших — тих, хто вирішив іти до кінця. Ми впевнені, що серед них є люди, котрі в певний момент усвідомили особливий сенс своєї неоднозначної і не всіма сприйнятої позиції: всі суми й цифри, що злітали з вуст і фіксувалися в позовах, — це передусім міра покарання винуватця трагедії — держави.

— А як ще можна покарати державу? — логічно запитує адвокат Кравчук. — Її ж не можна розігнати, знищити, посадити у в’язницю! Власне, через розмір компенсації і здійснюється соціальна, державна оцінка того, що відбувається. Тобто розмір компенсації — це ще й міра відповідальності.

З такою позицією в результаті погодився і сам суддя Віталій Загоруйко, відзначивши, що у справі «йдеться, радше, про покарання винної особи, ніж про компенсацію чийогось горя. І, оскільки джерелом підвищеної небезпеки став літак, власником якого є Міноборони, то йдеться про покарання саме держави».

Якщо так, чому тоді український суд, в особі того ж таки Віталія Загоруйка, проявив лояльність до винної у скнилівській трагедії держави, тоді як, наприклад, такий же український суд, розглядаючи справу про ДТП в Одесі, вирішив мобілізувати відповідальність виробника автомобіля і задовольнив позов стосовно нього на суму 40(!) мільйонів гривень?! І чому той-таки суддя Загоруйко задовольнив мільйонні позови держави до льотчиків, якщо наперед знав, що такі суми і за десять життів заробити й відшкодувати неможливо? (Що, до речі, підтвердила і військова колегія Верховного суду України, значно знизивши суми в ході розгляду касаційної скарги.)

…Не можна сказати, що Українська держава взагалі не стурбована пошуком універсальних механізмів для вирішення проблем, пов’язаних із ситуаціями, коли їй доводиться відповідати за життя і здоров’я своїх громадян. Донедавна у випадку трагедії в армії держава виплачувала сім’ї загиблого 8500 грн., тоді як за міліціонера давала вдесятеро більше. В результаті активної позиції Міноборони і голови профільного парламентського комітету Георгія Крючкова, а також неодноразових виступів ЗМІ, у тому числі й «ДТ», Верховна Рада своїм законом уніфікувала підходи в питаннях грошових компенсацій у разі загибелі військових та інших категорій громадян, які знаходяться на держслужбі.

Скнилів — інша ситуація. Тут Українська держава все ще займає недалекоглядну позицію, яка може вилитися не лише в небажання мобілізуватися і взяти на себе відповідальність у вигляді конкретних рішень та законодавчих ініціатив, а й у чергову «несподівану» подію. Не дай Боже, звісно, але у разі чого постраждалі мають один шлях — по етапу, вслід за скнилівцями, стаючи і двічі, і тричі, і чотири рази потерпілими в рідній країні.

Вочевидь допомогти уникнути повторення може лише закон. ВР нового скликання повинна не тільки знайти політичну волю на те, щоб створити потрібну парламентську комісію й розібратися у проблемі, а й подбати про подальшу реалізацію напрацьованих пропозицій. Ми впевнені, що в результаті має з’явитися варіант законопроекту про компенсацію моральної шкоди жертвам техногенних катастроф, а можливо, і створення спеціального фонду потерпілих (із зазначенням джерел фінансування, механізмів діяльності тощо), про який уже п’ятий рік пише статті суддя Верховного суду Тамара Присяжнюк, запевняючи, що не тільки скнилівці, а й тисячі українців, котрі постраждали від злочинів, потребують захисту держави.

При цьому відкритим залишається головне питання: хто в Українській державі візьме на себе відповідальність лобіювати інтереси потерпілих, котрі у хвилину горя не сиділи в офісі, не стояли на посту, а, наприклад, просто очікували початку святкового авіашоу і раптом виявилися нічиїми? У результаті життя «нічиїх» українських громадян Українська ж держава «оцінила» дешевше, ніж життя «російських», «американських», «ізраїльських»...

З іншого боку, тест на Скнилів — це тест на рівень правової культури українського суспільства. Голова правління страхової компанії «АСКА-життя», відомий експерт фінансового і страхового ринків Галина Третьякова каже, що якби така трагедія сталася в розвиненій європейській країні, тамтешня система не виявилася б настільки безпорадною. З елементарних причин. У тій-таки Німеччині з 68 мільярдів щорічних страхових премій 55 мільярдів — у компаній, котрі страхують життя людини (понад 90%). Притому німці, приміром, страхують не лише літак як цінне майно і життя льотчика як неоціненний дар, а ще й відповідальність і пілота, і організаторів будь-яких масових шоу. Ось тоді на компенсацію держави могли б претендувати лише ті, хто не ввійшов у це широке коло. А їх там одиниці.