«За кордоном я багато думав, чому Україна не живе так, як Західна Європа. Тут зрозумів…»

Поділитися
На різдвяно-новорічні свята населення України тимчасово збільшується — із закордонних заробіткі...

На різдвяно-новорічні свята населення України тимчасово збільшується — із закордонних заробітків масово приїжджають заробітчани (принаймні ті, котрі працюють там легально, тому мають можливість повернутися за кордон знову). Для цих людей кілька святкових тижнів — своєрідна відпустка після довгої, виснажливої роботи і можливість побачити рідних, заради поліпшення матеріального становища яких вони, власне, й подалися на чужину. Проте часто з’ясовується, що за час перебування за кордоном удома все пішло шкереберть…

Мій співрозмовник — 51-річний житель Іршавського району (Закарпатська область) Павло Осійський — повернувся додому після чотирирічних заробітків у Португалії та Італії…

На заробітки до США виїжджає переважно інтелігенція,
«бідноті» залишається Чехія, Росія та східні області України

— Раніше я працював учителем у музичній школі, вчив дітей грати на трубі, — починає розповідати Павло Осійський. — Ставка вчителя в 2001 році становила 180 гривень, а оскільки учнів не вистачало, на руки я отримував усього близько 130 гривень. Дружина працювала продавцем в універмазі, який тоді розформовували, тож їй платили взагалі смішні зарплати — по 12 — 15 гривень. Двоє з трьох наших дітей закінчували школу, а в нас не вистачало грошей навіть на оплату комунальних послуг. Іншого вибору, ніж їхати працювати за кордон, у мене не залишалося, без цього діти не могли й мріяти про вищу освіту. Влітку 2001р. я взяв у борг під проценти гроші й за туристичною путівкою поїхав до Португалії.

У невеликому містечку за 30 кілометрів від Порто нас зібралася ціла інтернаціональна бригада «туристів» із України, Росії, Білорусі, Казахстану — переважно люди з вищою освітою. Мене як учителя одразу прозвали «професором», лікаря з Казахстану — «доктором», було ще багато інженерів і навіть один журналіст. Робота, звичайно, була не інтелігентною — прокладати водогінні й каналізаційні труби, телефонні кабелі та інші комунікації. Мені пощастило приїхати в період, коли ще можна було легалізуватися (через три місяці цей закон скасували), тому все було офіційно — по вісім годин із понеділка по п’ятницю. А по суботах ми неофіційно наймалися прибирати поле до приватників. Загалом нам платили близько 500 євро на місяць, і через дев’ять місяців я зумів зібрати гроші на таку ж туристичну путівку для дружини…

Іршавський район на Закарпатті — один із найбільших постачальників робочої сили за кордон. Заробітчанські напрямки чітко розмежовані залежно від суми, яку потенційний робітник готовий викласти за отримання візи в ту чи іншу країну. Найпрестижніше їхати до США, туди на нелегальну роботу виїжджає переважно інтелігенція (одержання сумнівним шляхом і через багатьох посередників гостьової чи туристичної візи коштує від 10 тисяч доларів, що їх кандидат на поїздку бере в борг під проценти або отримує від родичів, які виїхали до Америки раніше). «Середній» клас їздить заробляти в країни Західної Європи — Португалію, Іспанію, Італію, Грецію, а «бідноті» залишається Чехія, Росія та східні регіони України.

Статистики щодо кількості закордонних заробітчан у районі немає, однак їх приблизне число встановити неважко. Із 52 тисяч працездатного населення офіційно працевлаштовано 16 тисяч, ще близько двох тисяч працює неофіційно, зате більша частина з решти 34 тисяч — за кордоном. Масовий виїзд робочої сили спричинив у районі дефіцит спеціалістів «неінтелігентних» професій. Так, місцеві підприємства легкої промисловості не можуть знайти працівниць навіть за 150 доларів місячної зарплати, а деревообробним цехам важко «заманити» столяра й за 1200 гривень.

— У Португалії дружина влаштуватися на роботу не змогла, і через кілька тижнів поїхала до Італії, — продовжує Павло Іванович. — У Калабрії, на півдні країни, їй вдалося знайти одразу два робочих місця, тому незабаром я теж переїхав туди. Ми стали прислугою для літнього й дуже хворого подружжя. 84-річна сеньйора не підводилася з ліжка, а її 86-річний чоловік (колишній матрос із рибальського судна) мав важку форму хвороби Паркінсона. У подружжя були діти, однак вони мали роботу, власні сім’ї і доглядати за батьками не могли. Віддавати найближчих родичів у будинок для старих людей вважається в Італії великою ганьбою (крім того, утримання в таких закладах коштує дуже дорого), тому діти й вирішили найняти прислугу. Перші місяці нам доводилося спілкуватися з ними на мигах і лише затим потроху італійською.

Ми мешкали разом із хворим подружжям у їх двоповерховому будинку. Працювали практично цілодобово — прибирали будинок, готували їжу та годували господарів із ложечки, давали їм ліки, обробляли рани, робили масаж від пролежнів. Хворі були безпорадні, наче немовлята, тому їх доводилося обслуговувати в усьому. Це надзвичайно важка робота — і у фізичному, і в психологічному плані, вдома я ніколи б не погодився на неї. А там довелося. Згодом дізналися, що до нас у тій сім’ї звільнилося сім пар прислуги (теж із України), які просто не витримували навантаження.

У нашому містечку працювало кілька сотень українців. Щонеділі, коли випадала вільна година, хто міг, збирався у скверику біля церкви, щоб обмінятися інформацією про роботу, просто поспілкуватися рідною мовою, передати через мікроавтобус чи отримати з дому передачі. Я завжди просив своїх прислати кілька газет, адже за кордоном цікаво почитати будь-які, навіть найдрібніші, новини з дому. У самій Італії вже кілька років виходять україномовні видання для заробітчан. Ви б почитали, які вірші друкують там наші жінки. З якою тугою пишуть про залишених удома дітей та чоловіків…

На заробітки (які можуть тривати і два, і чотири, і сім років) із сім’ї, як правило, відправляється хтось один. Італія чи Греція, куди виїжджає особливо багато закарпатців-заробітчан, вважаються більш сприятливими для жінок. «Слабка» половина, влаштувавшись на роботу, щомісяця надсилає з-за кордону гроші й автоматично перетворюється на годувальника сім’ї. А «сильна», виявляється, не завжди готова змиритися зі своєю другорядною роллю й адекватно розпорядитися несподіваною свободою. Іноді це призводить до конфліктів із непередбачуваною розв’язкою. Ось кілька типових випадків із життя заробітчанських родин, що сталися на Іршавщині за останні місяці.

Дружина, повернувшись після чотирирічної роботи в Чехії та Італії, влаштувала чоловіку (котрий цей час виховував двох дітей) скандал із приводу того, куди він подів зароблені нею гроші. Увечері чоловік повісився. Через певний час жінка залишила дітей на родичів і знову поїхала до Італії.

28-річний чоловік, який проживав із батьками дружини, котра виїхала працювати за кордон, попросив у тещі сто гривень, щоб відзначити з друзями день народження. Та відмовила в різкій формі, після чого молодий чоловік вийшов у двір і також повісився.

Заступник директора одного з підприємств після виходу на пенсію вирішив поїхати в США до дружини, що працювала там уже п’ять років. І через кілька місяців покінчив життя самогубством. Кажуть, не зміг змиритися з тим, що дружина жила з негром.

Численні факти свідчать, що для розвалу середньої сім’ї вистачає двох-трьох років вимушеного розлучення. Люди (особливо, якщо їх не об’єднують малолітні діти) після повернення з заробітків стають іншими, чужими одне одному. Дехто за цей час знаходить собі за кордоном нову пару і навіть оформлює стосунки офіційно («забувши» розлучитися вдома). Їхні «половини», що залишилися на батьківщині, діють аналогічно. Випадки «подвійних» шлюбів стали настільки звичними, що їх навіть не намагаються приховувати, все відбувається на очах у сусідів та родичів.

«Українців там цінують — вони невибагливі, сумлінні,
часто високоосвічені, але не бояться чорної роботи.
І головне — за невеликі гроші…»

— Через кілька місяців, як ми переїхали до Італії, вдома помер батько, а згодом і мама, — продовжує Павло Іванович. — На похорони я не встигав та, зрештою, й не міг приїхати, бо був нелегалом, а отже, вдруге в Італію мене не пустили б. На той час ми якраз розрахувалися з боргами за туристичну поїздку, і треба було працювати на себе.

В одній італійській родині нам із дружиною вдалося пробути рік і вісім місяців. Затим сеньйора померла, і дружина знайшла іншу роботу. Ще через чотири місяці помер і господар, після чого я став доглядати за 96-річним пенсіонером із паралізованими ногами. Доводилося місяцями чергувати в лікарні, замінюючи санітарку й няньку. За таку роботу нам із дружиною платили по 500 євро. Кажуть, що на півночі Італії платять більше, а на півдні багато українців, тому плата невисока. Єдиний плюс у тому, що таку роботу не хочуть виконувати італійці. А українців там цінують — вони невибагливі, сумлінні, вміють приготувати хорошу їжу, часто високоосвічені, проте не бояться чорної роботи. І головне — за невеликі гроші. Декому з наших удалося легалізуватися й навіть знайти роботу за спеціальністю (щоправда, для цього необхідно досконало володіти італійською). Такі винаймають квартири, привозять із України дітей, влаштовуючи їх у місцеві дитсадки й школи. Проте їх — одиниці. Абсолютна більшість дітей залишаються вдома без одного або й обох батьків. І це найгірше, що є в заробітчанстві…

За даними відділення кримінальної міліції у справах неповнолітніх Іршавського РВВС, найпроблемніші в районі діти — саме ті, чиї батьки виїхали на заробітки за кордон. Більшість заробітчан залишає дітей під наглядом бабусі й дідуся, проте нерідко буває й так, що старша 15-річна сестра опікується набагато молодшим братом, а контролюють їх родичі чи сусіди. У кожному разі діти живуть без батьківської уваги, часто залишені самі на себе. З 10 років вони, як правило, починають пробувати пиво, далі іде горілка, «травка»… Недавно міліціонери підібрали в місті й привезли в райвідділ п’яного 12-річного хлопчика, а коли почали розшукувати його родичів, виявилося, що за ним нікому прийти.

На крадіжках чи інших дрібних злочинах «заробітчанські» діти попадаються рідко, адже гроші в них є, причому немалі (особливо, якщо батьки працюють у США). Більшість підлітків «смітять» доларами без розбору, не уявляючи, якими зусиллями вони дістаються батькам, і ростуть звичайними споживачами. Старшокласників із заробітчанських сімей легко впізнати за дорогими мобілками, відповідним одягом та ювелірними прикрасами. На своїх ровесників зі звичайних сімей вони дивляться згорда, тижнями не ходять до школи, а на зауваження вчителів відповідають: «А навіщо? Я все одно вчитимуся в київському вузі або просто куплю готовий диплом…»

— Після чотирьох років заробітків я вирішив повернутися додому, — каже Павло Іванович. — Треба було нарешті зайнятися й своїм господарством, адже без догляду воно швидко розвалюється. Весь цей час за кордоном я «жив» уявленнями про старі українські ціни, тому вважав свої заробітки досить солідними. А коли повернувся й побачив, що товари й послуги зросли разів у сім, був просто шокований. Утім, порівняно з деякими земляками, котрі по півтора року рубали ліс у російській тайзі й не отримали за це жодної копійки, мені, можна сказати, пощастило.

За кордоном я багато думав, чому Україна не живе так, як Західна Європа. Тут зрозумів — у Португалії чи Італії люди звикли працювати, а не говорити. Вони не паплюжать одне одного, всі горою стоять за свою країну. А тут лише ввімкніть телевізор — скільки бруду одне на одного, на Україну, зате роботи — ніякої…

Дружина моя недавно зуміла легалізуватися і після кількатижневої відпустки додому знову повернулася до Італії. Я поки що тут, а там буде видно…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі