З когорти великих фламандців. Сьогодні виповнюється 150 років з дня народження Еміля Верхарна (1855—1916), бельгійського поета, драматурга і критика

Людство промовля

Трьома розтрубами фанфар

Шевченко

Уїтмен

Верхарн

Поетичні рядки Павла Тичини, які любив
декламувати Лесь Курбас

Колись Ф. Достоєвський з причаєним сумом зауважував:

«...Мне все кажется, что у нас наступила какая-то эпоха всеобщего «обособления». Все обособляются, уединяются, всякому хочется выдумать что-нибудь свое собственное, вовсе и неслыханное. Всякий откладывает все, что прежде было общего в мыслях и чувствах, и начинает со своих собственных мыслей и чувств. Всякому хочется начать с начала. Разрываются прежние связи без сожаления, и каждый действует сам по себе и тем только и утешается…»

Особливо активно розриваються «колишні зв’язки» у наші дні. Енциклопедія сучасного невігластва невпинно поповнюється. Старе нас цікавить дедалі менше, нове — де воно, те нове? Безліч імен, які ще століття тому були володарями дум, сьогодні дедалі більше затягуються туманцем забуття.

Бельгієць Еміль Верхарн — поетичний геній. Його вірші перекладалися всіма мовами, що мають писемність. Він з когорти тих, хто уславив маленьку Бельгію перед усім світом, а це знамениті майстри фламандської школи живопису П. Рубенс, А. Ван Дейк, Я. Йорданс, автор «Легенди про Тіля Уленшпігеля» Шарль де Костер, композитор С. Франк. Майбутній поет народився в невеличкому фламандському містечку недалеко від Антверпена, закінчив юридичний факультет Лувенського університету, певний час займався адвокатурою, але незабаром без вагань вирішив присвятити себе виключно літературі.

Уже перші вірші Верхарна відзначалися парнаською відточеністю, новаторством поетичної форми. Належав до літературного об’єднання «Молода Бельгія». У збірці «Фламандки» поетизував у стилі фламандських майстрів XVII ст. первозданний побут сільської Фландрії, сите й привільне сільське життя, з його стайнями і коровами, звичайною стихією сільських людей — дебелих і засмаглих дівчат з тугими персами й повними стегнами, мужніх і жагучих парубків з нестримним потягом до продовження роду. У вірші «Фламандське мистецтво» Верхарн прославляє соковитий і багатобарвний пензель своїх попередників:

Мистецтво Фландрії, колись

Жінок дебелих ти любило,

І їх жага й розкішне тіло

В твоїх шедеврах зайнялись.

Щоб відтворити їх —

м’язистих,

Нагих, вабливих, —

пензель твій

Торкався тіл, мов чародій,

Ігрою променів іскристих.

Вони палають від жаги,

Без зайвих одягів турботних;

І повні груди на полотнах

Цвітуть рум’янцями снаги.

(Тут і далі переклад Миколи Терещенка)

Символ віри Е. Верхарна — земля-годувальниця, земля — основа гідного, праведного існування людини. Він і зовні був схожий на селянина — мав широкі селянські плечі, важкувату селянську ходу, полюбляв бахмату блузу й дерев’яні черевики. Прагнув мати земельний наділ, вирощувати все на ньому власними руками. Особливо боляче переносив руйнацію і занепад патріархального села, приреченого на убозтво і темноту. З болем писав про це у збірках з промовистими назвами — «Примарні села», «Сільські марева».

Під натиском «цивілізації» сільські марева зникають, як дим, люди покидають село:

З своїм котом і вірним псом,

З усім своїм сумним добром,

На битий шлях виходить люд,

Що п’є щодня дощовий бруд,

Вдихає вітер, згар і дим.

Чого чекати людям цим?

Хіба що вирушить

на битий шлях...

«Усі шляхи ведуть до міста», — з гіркотою констатує Верхарн. Місто було для нього уособленням жорстокості, жаху, відчуження, руйнації тіла і духу. Саме з важкою атмосферою міста пов’язана психічна недуга письменника, що призвела до глибокого душевного і творчого зламу. Містом була рокована і смерть поета — від’їжджаючи з Руана, він випадково гине під колесами експреса...

Е. Верхарн віддав належне містицизму, трагічним візіям, але цим далеко не вичерпується його творчість. Він був одним із основоположників символізму — поряд з французами П. Верленом, А.Рембо, С. Малларме, своїм земляком М. Метерлінком, автором знаменитого «Синього птаха». А це означає, що символісти, як люди з особливо витонченою духовною організацією, не могли не відгукнутися на голос правди, не могли не прийти до тих, хто взявся за перетворення несправедливого життя. І Верхарн стає соціалістом, вступає до бельгійської робітничої партії. В його поезіях з’являються пафосна напруга, звинувачувально-ораторські інтонації, вірш збагачується вільними ритмами. Він викладає у «робітничому університеті», читає лекції у Брюссельському народному домі.

Коли ж спалахує Перша світова війна, Верхарнова поезія являє собою зразки національно-патріотичної лірики. В книгах «Скривавлена Бельгія», «Червоні крила війни» він оплакує рідну країну, уярмлену німцями, засуджує імперіалістичну різанину.

Е. Верхарн понад усе цінував свободу. Він не прийняв жодного літературного замовлення, не зв’язував себе ні спеціальністю, ні службою. «Він був вільний, — писав у своїх спогадах С. Цвейг, — навіть від найміцніших кайданів нашого часу — від влади грошей... Успіх і слава не позначилися на ньому. Його не пригнічував страх перед майбутнім, не давили турботи, не терзало марнославство, не мучили сором і розкаяння — божественно вільним і безхмарним було його велике життя серед маленьких людей...» Його девізом були слова: «Toute la vie est dans l’essor» («Життя — це вічний злет»). Той злет давали йому насамперед поезія, художнє слово. За життя Верхарн видав 30 книжок поезій, драматичних творів і прозових нарисів. Йому належать глибокі розвідки про художників, зокрема Рубенса і Рембрандта, кілька драм. Одна з них — «Зорі» — у 20-х роках минулого століття йшла в українських театрах. Цікаво, що київський театр «Центростудія» поставив цей твір у композиції з віршами П. Тичини зі збірки «Плуг».

Верхарн подарував нам, нарівні з бурхливими ритмами, ніжні мелодії любовної лірики. Три томи віршів присвятив коханій дружині Марті — незгасному світочеві, що осявав усе його життя з молодих літ і до старості. В юності вона було художницею, причому досить обдарованою, але, вийшовши заміж, пожертвувала собою заради творчості свого геніального чоловіка.

...Верхарн став для нас, нинішніх, поетом з минулого. Того минулого, коли бельгійським поетом-новатором захоплювалися І. Франко, Леся Українка, В. Cамійленко, М. Зеров, М.Рильський, Борис Тен. До речі, у вірші «Хвала вітрові» Верхарн з симпатією писав про Україну, яка у свій час була його другою поетичною батьківщиною.

Нам, нинішнім, треба читати Еміля Верхарна — для оновлення душі, для самовиховання в любові до ближнього, для порятування залишків людяності. У час, «коли жалоба йде скорботною землею» і так мало місця для «вічного злету», нам треба читати Верхарна, дослухатися до срібнодзвонних фанфар його поезії, що звучить в унісон з Шевченком і Уїтменом.